Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Всіх розмістити на Шполівцях! — розпорядився гетьман. — Хай кожен вибирає собі оселю до смаку — маємо вільних достатньо!
— Слухаюсь, — вклонився Многогрішний.
— У кого є золото, срібло чи коштовні речі — відібрати!
— Буде зроблено!
— А тих, — повернувся Юрась до Азем–аги і показав на Ненка, Младена, Якуба і Арсенову сім’ю, — розмістити окремо! На Викітці… І таємно стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову… Ти зрозумів мене, ага?
— Зрозумів.
— Ті дівчата, здається, гарненькі?
— Ви маєте смак, гетьмане, — стримано усміхнувся Азем–ага.
— Не гірший, ніж у полковника… Ха–ха–ха!… Хотів затягнути таких пташок у своє гніздо! Ну й зухвалець!.. А вони раптом випурхнули… Ха–ха–ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Іван!..
— Авжеж, — знову ошкірився небагатослівний, завжди похмурий турок, якому було доручено не тільки оберігати гетьмана, а й слідкувати за кожним його кроком, за кожним словом і про все повідомляти в Кам’янець та Стамбул.
— А ти, Свириде, розпорядись добре натопити покої, щось я змерз. — Юрась повернувся до Многогрішного: — Та хай Мелашка зготує вечерю — заморимо черв’яка… І на спочинок! Ділами займемося завтра…
3
Спорожнілих дворів у Немирові, як і всюди по Україні в той час, було багато. Тому Многогрішний швидко розташував переселенців по пустках, а Азем–ага, виконуючи волю гетьмана, сім’ю Звенигор поселив у чималій дерев’яній хаті, критій гонтою, якраз насупроти яничарської залоги на Викітці. За його наказом татари привезли хуру дров, віз сіна для коней та оббіловану тушу барана.
На другий день вранці він зайшов до хати.
— Салям, правовірні! — привітався.
— Салям, ага.
Його запросили до чистої кімнати, де було вже натоплено. Дід Онопрій і жінки вийшли. Чотири чоловіки сіли — не по турецькому, а по українському звичаю — на лави біля столу і деякий час мовчали. Младен і Якуб, як було домовлено раніше, переговори доручили Ненкові. Ненко ж чекав, поки гість і старший по чину ага почне розмову перший.
Однак Азем–ага не поспішав. Уважно розглянувши обличчя своїх, як він гадав, єдиновірців, розгладив п’ятірнею чорну бороду, що прикрашала важку нижню шелепу, і тільки після того поважно сказав:
— Волею Аллаха ці безконечні засніжені простори Сарматії від Дністра до Дніпра і від Тясмина до Карпатських гір відтепер належать блискучій Порті. Князь і гетьман Юрій Хмельницький виконує тут волю хондкара [5], а я з ортою яничарів і сейменів приставлений великим візиром охороняти його особу від злочинців, які хотіли б посягнути на його життя, а також, — ага іронічно посміхнувся, — уберегти його від наміру зрадити падишаха і переметнутися на бік урусів, як те зробив гетьман Дорошенко.
— Ми це добре розуміємо, ага, — ввічливо відповів Ненко. — Але нас турбує сьогодні не доля цієї людини, а наша власна. Ми щасливі, що Аллах допоміг нам вирватися з рук невірних. Однак нам хотілося б знати, коли ми можемо повернутися на батьківщину.
— Я і прийшов зараз до вас, щоб з’ясувати цю справу, — схилив голову Азем–ага і проникливо поглянув своїми вузькими чіпкими очима на Ненка. — З наших розмов у дорозі мені стало відомо, що ви, ага, і ваші друзі служили в яничарському корпусі і два роки воювали під Чигирином, де і я мав честь бути. Отже, я бачу перед собою досвідчених воїнів, готових накласти життям за іслам і велич падишаха! То чому б вам не послужити під моєю рукою в охоронному загоні гетьмана? Я маю велику потребу в людях. Гадаю, кам’янецький паша Галіль, якому я підлягаю, не перечитиме… До того ж цього року великий візир Мустафа зробить новий похід на невірних. На цей раз, мабуть, на Київ… Отже, через кілька місяців ми всі разом з військом падишаха воюватимемо з невірними. Тому я не бачу для вас потреби їхати зараз на батьківщину, щоб через якийсь місяць чи два знову повертатися назад.
Ненко хотів щось відповісти, але тут у розмову встряв Младен, поглядом даючи зрозуміти синові, щоб мовчав.
— Високоповажний Азем–ага, не приховаю, що ми мали інші наміри, — сказав сивочубий воєвода. — Ми хотіли їхати додому… Але те, що ви сказали, змушує нас, зокрема мене, по–новому глянути на обставини, що складаються мимо нашої волі. Якщо навесні доблесне військо падишаха знову рушить сюди, то нам справді нема чого робити таку виснажливу подорож… Тому я залишаюся і служитиму у вашому загоні, якщо ви запропонуєте мені гідне мого звання і заслуг місце. Гадаю, що і мої друзі думають так, як я.
Ненко і Якуб здивовано перезирнулись, але, почувши останні слова Младена, розцінили їх як наказ і поспішили висловити свою згоду.
— Я радий мати за начальника такого доблесного воїна, як ви, Азем–ага, — вклонився Ненко, який відтепер мав знову стати Сафар–беєм.
— Якщо у вашому загоні потрібен лікар, то я теж можу запропонувати свої послуги, ага, — сказав Якуб, опускаючи повіки, щоб приховати іронічний блиск очей.
Суворе обличчя Азем–аги проясніло.
— Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цієї хвилини ви знову несете службу у війську падишаха… Вам дадуть зброю і все, що потрібне для життя. Хоча мушу вас трохи розчарувати: з харчами у цій злиденній варварській країні досить скрутно. Населення розбіглося, а те, що залишилося, так зубожіло, що у нього часто справді нічого взяти… Однак для нас з вами вистачить!
Азем–ага встав. Почав прощатися. Новоспечені підлеглі підхопилися теж, виструнчилися. А коли Азем–ага вийшов, мовчки перезирнулися між собою.
— Не розумію, тату, твого рішення, — сказав Ненко. — Головне наше завдання зараз — визволити Златку й Арсенову сім’ю. Ти так поривався в Болгарію, до своїх гайдуків… І раптом — ми залишаємося тут!
Младен нахмурився.
— Ви чули, що сказав Азем–ага?.. Султан не обмежився двома походами на Україну. Цього року він кине, можливо, ще більше військо, щоб остаточно підкорити козацький край своїй владі. Руснаки не знають про це, і турецький напад може застати їх зненацька… Ми повинні допомогти їм. Якщо хочете, це — мій обов’язок! Цим самим я допоможу — і не в малій мірі! — моїм друзям–гайдукам, моїй коханій Болгарії. Бо наша доля вирішується тут, у степах України… Потім я подумав, що для визволення Златки й Арсенових рідних теж потрібен час. За день–два ми нічого не зробимо. До того ж куди ми їх повеземо зараз? В Болгарію? Це виключається, бо вони захочуть повернутися назад, зустрітися з Арсеном. А везти за Дніпро — не довеземо: у нас нема припасів для такої далекої дороги, а головне — нас дуже швидко наздожене погоня. Ні, треба ждати весни! Вже недовго… Ми будемо при Азем–азі до того часу, поки це нам вигідно… А щодо тебе, любий мій синку, то у мене оце виникла цілком несподівана думка: а чи не залишитися тобі взагалі в яничарському війську?
— Цього тим більше не розумію, — здивувався Ненко.
— Цим ти міг би принести Болгарії і її друзям неоціненну допомогу: ми знали б таємні наміри Стамбула, укази султана, накази і розпорядження військових властей…
— Он як! Над цим слід подумати!
— Хай дарує мені Якуб, що я так відверто говорю про це, — воєвода поклав руку на плече своєму другові. — Може, його турецькому вухові і важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого велетня, який зветься Османською імперією. А це ж твоя батьківщина, Якубе!
— Младене, — тихо промовив Якуб, — на світі, крім жорстокості й свавілля, ще існує справедливість. На жаль, я ні разу не зустрівся з нею ні в яничарських сейбанах [6], ні в замках бейлер–беїв та санджак–беїв, ні в палаці падишаха. То чи ж личить мені, збагаченому гірким життєвим досвідом і власною недолею, людині, що все життя прагнула покарати несправедливість, захищати її?
— Спасибі, Якубе! Ти мудрий чоловік! — і Младен обняв старого товариша. — І ти маєш знати, бо я тобі про це не раз говорив, що ми виступаємо не проти турків, не проти Туреччини, щоб знищити її і поневолити її народ. Ми виступаємо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти зазіхань султана і його ненависних пашів на нашу землю і плоди нашої праці, проти гніту й насильства, проти намагань султана убити нашу віру, нашу мову, наші споконвічні звичаї, потолочити нашу людську гідність!
