Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Спасибі, салтане, за добру службу, — сказав гетьман Газі–бею. — Передай ханові Мюрад–Гірею, що я дуже задоволений тобою і твоїми воїнами!
— Передам, гетьмане, — відповів той, похмуро дивлячись собі під ноги. — Приємно чути похвалу… Однак ми служили не тільки за похвалу.
— Що ти маєш на увазі, салтане?
— Мої люди незадоволень. Вони повертаються з порожніми руками, гетьмане… Треба мало–мало платити.
— Ти ж знаєш, салтане, що платити зараз нічим… Така війна пройшла нашим краєм… Трохи розживемося — заплатимо!
— Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало–мало ясир брати…
— Ясир?.. Ти ж знаєш, салтане, що наша земля зовсім опустіла. Де ж ви будете ясир брати? З ким тоді я зостануся?
— Україна велика, ми знайдемо, де взяти, — ошкірився Газі–бей, відчувши в словах гетьмана таємну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав: — Якщо не дозволиш, гетьмане, поїдемо й так… Як у вас кажуть, облизня впіймавши… Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобі за спасибі? Боюся, що повернуть коней і помчать вслід за нами…
Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той міцно стиснув осмалені морозом губи, відвів очі. Низькорослий, кривоногий, він скидався у своєму кожусі вовною назовні на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий. Знав Мюрад–Гірей, кого прислати: цей не тільки не захистить гетьмана, а й з горла вирве здобич! І без нього не можна — на кого ж тоді спертися?
— У Немирові я забороняю брати ясир! — роздратовано крикнув Юрась Хмельницький. — Їдь собі з Богом, салтане Газі–бей!
Газі–бей опустив повіки, щоб приховати від гетьманського почту радісний блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюду, окрім Немирова. Він знав, що люду в краї залишилося небагато, але все ж достатньо для того, щоб узяти якусь сотню–другу бранців. А якщо чутка про це дійде до великого візира чи, боронь Боже, до самого султана, то можна буде завжди послатися на дозвіл гетьмана…
— Якші, якші, великий гетьмане! — закивав він головою. — У Немирові ми нікого й пальцем не зачепимо… Мало–мало зберемося — і гайда в дорогу!
Юрась не відповів нічого і, відвернувшись від Газі–бея, зустрівся поглядом з мурзою Кучуком. Він любив і поважав аккерманського мурзу за незвичайну хоробрість і прямоту, хоча знав, що це найжорстокіший нападник і людолов, котрий вивіз з України не одну тисячу бранців.
— Салям, мурзо, — усміхнувся до нього гетьман. — Гадаю, ти не поспішаєш додому? Ще послужиш мені?
— Ні, не поспішаю, гетьмане. Я залишуся до весни… Але як тільки сніг зійде з землі, вирушу в рідну сторону. Мої люди вже скучили за домівкою і за своїми близькими.
— Спасибі тобі, Кучук. Я скажу візирові, що ти чесно і самовіддано служиш падишахові.
Потім Юрась підійшов до Младена, Ненка і Якуба, котрі стояли серед старшин, і привітав їх зі вступом на службу в його військо.
— Де ваша сестра, ага? І та друга дівчина? Здається, Стеха? — звернувся він до Ненка по–турецькому.
— Вони дома, бей–ефенді.
— Я хотів би їх бачити!
— Зараз, бей–ефенді?
— Так. Сходи за ними!
Ненко здвигнув плечима, але мовчки пішов. Через кілька хвилин з’явився зі Златкою і Стехою. Дівчата куталися в кожушини і теплі хустки, боязко позираючи на гетьмана і його оточення. Всі замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори і щось швидко шепнув йому, але ніхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою і зник серед воїнів.
Юрась пильно оглянув дівчат і, видно, лишився задоволений, бо на його блідому обличчі з’явився легкий усміх. Він підійшов до них майже впритул і сказав:
— Таких красунь гріх тримати за зачиненими дверима! Треба частіше, дівчатка, виходити на люди, і тоді, клянусь Аллахом, ми підшукаємо для вас таких женихів, яких не має жодна дівчина в Немирові!.. Чи як ви думаєте?
Дівчата промовчали, не знаючи, що відповідати. А гетьман вів мову далі:
— В неділю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю і запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечірках тільки дудлити горілку і чванитися своїми перемогами на полі бою та серед жіноцтва! Гадаю, що у вашій присутності вони будуть тихі, як ягнята, і галантні, як придворні шляхтичі польського короля… Я жду вас, панянки!
— Спасибі, — прошепотіла Стеха посірілими від страху губами, розуміючи, що відмова образила б гетьмана і накликала б на них його гнів.
Юрась ще раз пильно оглянув їх і махнув рукою, щоб ішли додому, а потім, віддавши розпорядження, де розмістити новоприбулий татарський загін, відпустив усіх, крім особистої варти.
— А тепер — до ями! — коротко кинув він. — Якщо хто прийшов з викупом — впустити!
6
Яма була поряд, посеред майдану. З–під широких, покритих памороззю очеретяних мат, що підтримувалися довгими сосновими воринами, здіймався стовп пари. Пахолки миттю відтягли одну мату вбік і спустили вниз драбину.
Юрась став на край ями. У ніс йому вдарив важкий дух, аж він заточився, а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкі простуджені голоси. Коли очі звикли до напівтемряви, він побачив унизу кілька зарослих змарнілих облич. Одні в’язні стояли, інші, найбільш знесилені або скатовані, лежали на купі вогкої смердючої соломи, тремтячи від холоду. Люто й страшно блискали запалені, почервонілі очі.
На деякий час у ямі запанувала тиша. Потім до гетьмана простягнулося кілька скоцюрблених брудних рук, залунали благання.
— Ясновельможний пане гетьман! Змилуйся! За віщо такі муки?
— Я не маю ніякого золота! Хоч убийте мене — не маю! Даремно катуєте…
— І в мене немає! Це злий наговір. Який я багач — одна слава залишилась… Було колись, та все спливло за водою та за лихими людьми… Відпусти, пане гетьман!
Юрась сердито тупнув ногою.
— Замовкніть! — Його очі заблищали, як вуглинки, а обличчя ще більше зблідло — навіть мороз не зміг вичавити з нього рум’янців.
Від воріт пахолки привели трьох жінок. Вони впали перед гетьманом на коліна, заломили руки.
— Змилуйся, батечку!
— Не губи наших чоловіків!
— Будь доброю душею! Відпусти їх з Богом!
Юрась кивнув пахолкам, щоб підвели жінок, а коли ті стали перед ним, суворо запитав:
— Викуп принесли?
— Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!
— Кладіть сюди! — Він зняв з найближчого пахолка шапку і простягнув перед собою.
Младен непомітно штовхнув Ненка під лікоть: дивись, мовляв! Справді, гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але він не помічав цього, а варта незворушно застигла позад нього і жодним рухом не виявляла своїх почуттів.
Одна з жінок вийняла з–за пазухи вузлик з білої хустини, розв’язала і, тримаючи його на лівій долоні, правою почала поволі, ніби лічачи, хоча, мабуть, у неї й думки такої не було, кидати в шапку золоті монети, персні, сережки. Закінчивши, зіжмакала хустину в кулаці і крізь сльози, благально подивилася на Юрася.
— Прізвище! — коротко процідив він.
— Бондаренко, батечку… Василь Бондаренко.
Гетьман нагнувся над ямою, крикнув:
— Бондаренко, вилазь!
З ями показалася скуйовджена руда голова чоловіка середніх літ. У волоссі, в бороді й вусах — остюки й солома. В почервонілих від сліз очах — страх і ненависть… Чоловік поволі перевалився через драбину прямо в сніг, не маючи змоги звестися на ноги. Жінка з криком кинулась до нього.
— Забирай, бабо! — махнув рукою Юрась і повернувся до другої жінки. — Далі!
Бондаренчиха підвела чоловіка і, кланяючись та схлипуючи, поволі повела його до воріт.
Друга жінка, стара, висока і худа, мов жердина, незграбно вклонилася гетьманові і витягла з кишені витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був з чоловікового плеча, оксамитовий кисет, розв’язала його і висипала на долоню кілька золотих і срібних монет. Подивилася на них байдужим поглядом, а потім простягла свою суху чорну долоню майже під ніс гетьманові. Юрась глипнув на монети, на жінку і скривився.
