Переспівниця - Коллінз Сюзанна (книги полностью txt) 📗
Я перекотилася на бік, і наші з Гейлом погляди зустрілися. На якусь мить увесь світ перестав для мене існувати — я бачила тільки його розпашіле обличчя, жилку на скроні, яка сіпалася від ударів пульсу, і вуста, які то розтулялися, то стулялися — Гейл намагався відсапатися.
— Як ти? — запитав він.
— Нормально. Не думаю, що мене помітили, — відповіла я. — Нас же не переслідують.
— Ні, вони ціляться в щось інше, — мовив Гейл.
— Знаю, але там немає нічого, окрім...
Ми водночас утямили, яка у нападників ціль.
— Окрім шпиталю.
За мить Гейл уже стояв на ногах і щосили гукав:
— Винищувачі ціляться у шпиталь!
— Це не ваша проблема, — сказав Плутарх рішуче. — Ховайтеся в бункер.
— Але в окрузі немає військових, тільки поранені! — гукнула я.
— Катніс, — у голосі Геймітча пролунала насторожена нотка. Він зрозумів, до чого йде. — Навіть не думай!..
Я висмикнула навушник, і той безпомічно повис на шнурку. Тут до мене долинув іще один звук, якого раніше я не чула: кулеметна черга з даху брудної коричневої будівлі через дорогу. На землі хтось відстрілювався! Ніхто не встиг мене зупинити — я кинулася до драбини й подерлася нагору. Це я добре вмію.
— Не зупиняйся! — пролунав позаду Гейлів голос. Краєм вуха я почула, як він буцнув когось ногою в обличчя. Якщо то був Богз, Гейлові буде несолодко. Вилізши на дах, я поплазувала по застиглій смолі. Зупинилася на кілька секунд, щоб пропустити Гейла вперед, а тоді ми скочили на ноги й побігли до кулеметів. Біля кожного лежало по кілька повстанців. Біля одного з кулеметів ми пригальмували та присіли поруч із двома солдатами.
— Богз у курсі?
Обернувшись ліворуч, за одним із кулеметів я побачила Пейлор. Вона дивилася на нас глузливо.
— Він знає, де ми, — відповіла я ухильно. А хіба я збрехала?
— Звісно, що знає, — розсміялася Пейлор. — Стріляти вмієте? — з цими словами вона поплескала по дулу кулемета.
— Так. Нас учили в Окрузі 13, — мовив Гейл. — Але я ліпше скористаюся своєю зброєю.
— Так, у нас є луки, — я дістала з-за спини свій — і тільки тоді усвідомила, наскільки декоративний він має вигляд. — Він смертоносніший, ніж може здатися на перший погляд.
— Можу тільки уявити, — мовила Пейлор. — Гаразд. Ми очікуємо щонайменше ще три хвилі. Винищувачам перед новою атакою доведеться розвернутися. Це наш єдиний шанс. Не вистромляйтеся!
Я стала на коліно, приготувавшись стріляти.
— Почнемо з вогню, — мовив Гейл.
Кивнувши, я витягнула стрілу з правого відділення. Якщо ми схибимо, наші стріли кудись приземляться — можливо, на склад потойбіч вулиці. З вогнем іще можна буде впоратися, а от вибухівка завдасть непоправної шкоди.
Раптом у небі, за два квартали від нас, всього за сотню метрів, з’явилися вони — сім бомбардувальників, вишикуваних ключем.
— Гуси! — гукнула я.
Гейл одразу зрозумів, що я мала на увазі. Під час сезону міграцій, коли ми завжди полювали на птахів, ми виробили власну систему поділу, щоб наші стріли бува не поцілили в одного птаха. Це означало, що спочатку я стріляла в дальнє крило ключа, Гейл — у ближнє, а коли доходили до гуски в центрі, стріляли по черзі. У нас не було часу на узгодження: я прикинула тривалість польоту стріли й вистрелила. Стріла поцілила ближче до основи крила одного з винищувачів, і воно загорілося. Гейл промахнувся — його стріла приземлилася на даху одного зі складів, який одразу ж спалахнув. Гейл тихо вилаявся.
Винищувач, у який я поцілила, збився з курсу, але досі скидав на землю бомби. Він навіть не впав, так само як і той, у який влучили з кулемета. Мабуть, завдана шкода виявилася недостатньою.
— Гарний постріл, — сказав Гейл.
— Узагалі-то я цілилася в інший винищувач, — пробурмотіла я — хотіла збити той, що летів попереду. — Вони швидші, ніж нам здавалося.
— На позицію! — гукнула Пейлор. На обрії з’явилася наступна хвиля бомбардувальників.
— Вогонь не годиться, — мовив Гейл. Я мовчки кивнула, і ми обоє витягнули стріли з вибухівкою. Склади через дорогу здавалися порожніми.
Поки винищувачі наближалися, я прийняла ще одне спонтанне рішення:
— Я підводжуся! — гукнула я і скочила на ноги. Саме з такої позиції я стріляла з найбільшою точністю. Цього разу першою вистрелила я — і не схибила: стріла увійшла у черево винищувача. Секундою пізніше Гейлова стріла підірвала йому хвіст. Машина розламалася посередині й упала ца землю, спричинивши серію вибухів.
За кілька секунд почалася третя хвиля бомбардування. Цього разу Гейл влучив точно в ціль. Я всадила стрілу в крило другого бомбардувальника, від чого його крутонуло, і він врізався у винищувач позаду. Вони зіштовхнулися і разом упали на дах складу навпроти госпіталю. Кулеметна черга збила четвертий винищувач.
— Добре, це все, — сказала Пейлор.
Полум’я і чорний дим заступили все на світі.
— Вони поцілили у шпиталь?
— Напевно, — відповіла Пейлор.
Я миттю кинулася до драбини потойбіч даху — і помітила Мессалу й одного з комашок-операторів, які ховалися за широким комином. А я-бо гадала, що вони залягли десь на землі й бояться ніс вистромити!
— Ці двоє виросли в моїх очах, — сказав Гейл.
Я швидко злізла драбиною вниз. Коли мої ноги торкнулися землі, я побачила охоронця, Кресиду та ще одного комашку-оператора. Я очікувала опору, а натомість Кресида махнула рукою в напрямку шпиталю.
— Мені байдуже, Плутарху! — гукнула вона. — Дай мені ще п’ять хвилин!
Мені двічі повторювати не довелося — я одразу ж кинулася вздовж вулиці.
— О ні, — прошепотіла я, побачивши шпиталь. Чи те, що колись було шпиталем. Довкола лежали поранені, догорали рештки винищувачів, а я немов заціпеніла і не могла рухатися. Всюди лементували люди, метушилися, бігали туди-сюди, але ніхто вже нічим не міг допомогти. Бомби поцілили в дах шпиталю, і тепер він палав, перетворившись на пастку для пацієнтів. Рятувальний загін намагався розчистити вхід всередину, однак було неважко здогадатися, що вони там знайдуть. Якщо не осколки і не полум’я, то ядучий дим уже зробив свою чорну справу.
Гейл ні на крок не відходив від мене. Те, що він нічого не робив, а просто дивився, підтвердило мої найстрашніші підозри. Шахтарі ніколи не припиняють рятувальних робіт, аж поки ситуація не стає безнадійною.
— Ходімо, Катніс. Геймітч каже, що зараз по нас прилетить вертоліт, — мовив він. Але я немов приросла до землі.
— Навіщо вони це зробили? Навіщо добили людей, яким уже й так недовго залишалося? — запитала я.
— Щоб налякати інших. Щоб не дати пораненим одужати, — сказав Гейл. — Люди у шпиталі — це зайвий тягар. Принаймні так вважає Снігоу. Якщо переможе Капітолій, то що йому робити з купкою недієздатних рабів?
Я пригадала роки, проведені з Гейлом у лісах, і його промови проти Капітолія. Тоді я просто не звертала на них уваги. Не розуміла, навіщо він докопується до мотивів Капітолія. Навіщо оцінює ситуацію з позиції нашого ворога. Але сьогодні все стало на свої місця. Коли Гейл зауважив, як недоречно робити такі шпиталі, він думав не про поширення інфекції — він передбачив те, що тільки-но сталося. Тому що він завжди справедливо оцінював жорстокість нашого ворога.
Повільно розвернувшись, я за кілька кроків од себе побачила Кресиду в оточенні комашок-операторів. Вона була цілком незворушна. Навіть байдужа.
— Катніс, — мовила вона. — Президент Снігоу щойно показав у прямому ефірі бомбардування. А тоді виступив із промовою: оголосив, що таким чином він посилає повідомлення повстанцям. Може, ти теж хочеш їм щось сказати?
— Так, — прошепотіла я. В око впало червоне миготливе світло: мене знімають. — Так, — повторила я впевненіше. Усі відійшли від мене — Гейл, Кресида, комашки-оператори, — звільняючи сцену. Я не відривала погляду від червоної лампочки. — Я хочу сказати повстанцям, що я жива. Що я тут, в Окрузі 8, де Капітолій щойно розбомбив шпиталь, повний неозброєних чоловіків, жінок і дітей. Не вижив ніхто... — Шок відступив, даючи дорогу злості. — Я хочу сказати повстанцям: якщо ви бодай на секунду повірили в те, що Капітолій вас помилує, коли ви погодитеся на перемир’я, — то ви дурите самі себе. Тому що в душі ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні, — я автоматично піднесла руку й обвела руїни, силкуючись передати той жах, що коївся довкола. — Ось на що вони здатні! І ми повинні протистояти!