Тому, що ти є - Корний Дара (книги онлайн TXT) 📗
Професор розлючено махав перед носом невисокої Оксани своїми довгими руками. Таким сердитим дівчина його ще не бачила.
— О, ви нічого не знаєте і знати не можете! Звісно, предки таких, як ви, — то лишень гарматне м’ясо, а не творці історії. А ми — кити, на яких світ тримається, тому мусимо виживати попри все, пристосовуючись, звісно.
Знову не втерпіла вкотре Ірена:
— Що ти з нею панькаєшся, любий? Та нетіпаха все одно нічогісінько не второпає, куди їй з такою спадковістю та освітою! Просто нехай йде на всі чотири сторони, поки не пізно.
— На себе в дзеркало подивіться.
Оксана кинулася було до дверей. Однак у дверях, театрально розкинувши руки, стояла Ірена.
— Дівчино, розмова не закінчена, ти не дослухала. Читай, Сигізмундику, далі.
Чого вони від неї хочуть? То йди, то зостанься. Оксана нервово закусила нижню губу і вбивчим поглядом витріщилася на професора. Той підніс майже собі до носа аркуш паперу, прикрившись ним, і заторохкотів:
— «Молодь у всі часи була авангардом громадських рухів, каталізатором суспільства. Студентство було в перших лавах виступів проти тоталітаризму в Чехословаччині та Болгарії, Румунії та Польщі. Виборена ними свобода сяє і для нас. Не личить відсиджуватися у закутках і байдуже спостерігати за несміливими потугами ще незрілої демократії. Саме тому ми готуємося до широкомасштабних акцій громадянської непокори у жовтні 1990 року. Ми закликаємо студентів, молодь, усіх, кому не байдуже майбутнє України, підтримати нас. Готуйтеся до жовтневих акцій громадянської непокори, створюйте осередки Української студентської спілки».
— Дурні діти! На що руку зібралися підняти, на святе, і хто — зграйка недотеп безголових і ти з ними. Господи, моя невістка з ними! — верещала несамовито Ірена. — Що про нас подумають там? — Ірена тицяла пальцем в стелю, натякаючи чи то на вищі сили, чи то на сусідів зверху.
Оксані ця комедія почала набридати. Дістали вони її конкретно.
— Чого ж ви, професоре, не дочитуєте до кінця? Дочитайте, будьте ласкаві. Ну? — Оксана відчувала, як її від хвилювання б’ють дрижаки.
Професор дурнувато дивився якусь мить на Оксану.
— Як дочитати? Це все! — Він не сподівався, що після такого напору та дівка ще й огризатися посміє, тому здивовано промимрив: — Там далі лише два речення: «З нами Бог. Київська рада УСС».
— Так, Бог! А не Ленін та партія, а той, хто був до них і до вас, є і після нас буде. І мені байдуже до ваших пересторог, я — людина, а не лялька в театрі абсурду.
Оксана відчула, що її вже несе шалена хвиля. Та розмова змусила її зробити остаточний вибір, вона вже нічого не боялася, вона нікого не боялася.
Далі була довга та марудна лекція пана професора, як на парі з політекономії, про те, скільки доброго та корисного зробила Компартія для всіх людей після війни і на війні, тобто виграла ту війну, про те, що поганий мир завжди ліпший за добру війну, і про те, що якщо вона вже стала членом їхньої родини, то просто змушена дбати про честь родини і не підставлятися, а також триматися подалі від всяких там підозрілих осіб, бо вона таким чином підриває авторитет його як проректора і загалом ставить під сумнів весь лад у державі і теде і тепе. Звісно, можливо, Оксана не відала, що творить, через брак інформації та виховання, певна ж річ, і тому так вчинила. Однак зараз, коли їй відкрили очі, вона має вибачитися перед ними і спробувати «знівелювати» свою провину. А надалі пообіцяти не волочитися з ким-будь, приділяти більше уваги родинним цінностям та добирати, відповідно до її теперішнього становища, правильних друзів, попередньо узгоджуючи свій вибір не лише з чоловіком, а й з його батьками.
В кімнаті повисла тиша, схоже, родина чекала її слова, і вона заговорила, на диво спокійно. В голосі лише бриніло щось таке тонке, мов бабине літо восени, — тільки зачепи, і воно увірветься:
— Очевидно, на жаль для вас, я не тільки читала цю листівку, і вона не є випадковістю, тому повністю поділяю всі думки, викладені у ній. Що ж, розумію ваше обурення: як каже Ірена Георгіївна, селюки мислять примітивними категоріями. Можливо. Та це не тільки категорії матеріальних достатку та повного шлунка. У мене нема за що триматися руками — ні маєтків, ні статків, ні золочених канделябрів, ні родинних гербів і всього до решти. Однак в мене є, за що триматися душею. І те знаходиться, на жаль, не у вашому помешканні, а поза стінами будь-якої будівлі. Його не вхопиш руками, не помацаєш, не купиш і не продаси, воно або є в людині, або його нема. Але ви мене все одно не зрозумієте. Як ви кажете — босота невмивана. І тому я йду від вас назавжди! До босоти. Перепрошую, що потурбувала спокій такої благородної родини. Мені байдуже, чи ви мене зрозумієте, одне мене хвилює — чи зможу простити я собі, коли зараз залишуся з вами.
Оксана навіть не пробувала забрати сумку з рук Ірени. В кишені куртки знайшлися гроші на дорогу. Завтра починається голодування. Оксана має бути там, де її душа. Можливо, Влад її зрозуміє, а коли ні — хай йому грець і золота клітка на додачу.
8. Майдан
Марення обірвав голос бабусі:
— Сашуню, там телефонує на домашній Ростик зі Львова. Каже, що на твій мобільний годі додзвонитися. Вибач, любий, що розбудила, але голос у чоловіка дуже стурбований, тому і…
— Нічого, бабуню, я не спав! Вже йду.
Ростик — його інститутський приятель, стоматолог. Приятелюють вже давненько, купу років тримаються разом, останнім часом, на жаль, лише телефонічно. Пригадався улюблений Ростиків тост іще зі студентських років. Оскільки той був коронним тостом, то його знали всі знайомі, однак ніхто не ризикував його повторювати, так театрально не втнув би:
Сашко посміхнувся сам до себе. Інколи людей зводять і високі поривання душ, не лише банальне сусідство чи спільні інтереси.
У Ростика в житті все склалося добре після закінчення вишу. Корінний львів’янин, з родини лікарів. Зараз відкрив свій стоматологічний кабінет у Львові, хороший бізнес та покликання вкупі. Звісно, батьки підсобили, однак коли з тебе кепський спеціаліст, то ніякі зв’язки та гроші не допоможуть. Певна річ, одружений. Дружина-красуня, трійко дітей. Найстаршому, Володимиркові, п’ятнадцять, Ігорю — десять, Олександрику — вісім, найменшого Сашко хрестив. Зараз у середнього Ігорка проблеми — зробили операцію у Львові на апендикс, а рана гноїться, тому питав дозволу приїхати з сином до нього на консультацію.
— Звичайно, можна, навіть сьогодні… — запевнив друга Сашко. Переконаний, той говорить лише частину правди, з дурницями Ростик навряд чи звернувся б.
Ростислав — чудова людина, добрий друг, а здружив їх випадок.
Після повернення з армії Сашко взявся серйозно за навчання. Дитяча клятва на маминій могилі вимагала. Ростика тоді ще не знав, училися хлопці в різних групах, на різних факультетах, мешкали на різних «рівнях» — Олександр у гуртожитку, Ростик удома. Осінь дев’яностого видалася напрочуд теплою та справді золотою. Життя вирувало, наче навесні. Так, це стосувалося і життя в державі. Кожен день приносив щось нове, незвідане. Раптово політика стала частиною і студентського життя, точніше незмінною його частиною. Стояти осторонь — означало перетворитися в байдужого бевзя, що запхав голову в пісок та жде, коли врешті дощ припиниться. Олександр вступив до Студентського братства інституту. Самоврядування, вимоги до влади інституту поважати гідність студента, його права, не тільки обов’язки, така собі гра в демократію, юнацький максималізм, який, як не дивно, ректорату їхнього вишу навіть подобався у світлі нових віянь. От у Студентському братстві він і познайомився з Ростиком, там і здружилися. Багато спільного мали хлопці. Напевне, лише юність може бути такою наївною та безкорисливою. В жовтні дев’яностого Студентське братство Львова організовувало поїздку на майдан у Київ. Пізніше історія назве цей жовтень студентською революцією на граніті. Олександр сам від себе не чекав такої сміливості та рішучості. Записалися з Ростиком чи не першими. Тоді зовсім не страшилися того, про що голосно балакали дорослі, не зупиняли хлопців і погрози силового завершення подій, швидше навпаки — небезпека видавалася просто суперовою пригодою для ярого сумління. А приятель Ростислав впевнено заявив: «Історію творять молоді, Сашо. Побачиш, у Києві будуть найкращі з-поміж нас. Будемо разом з тими, хто ніколи не ходить манівцями, лише навпростець». Полум’яно сказано, але щиро. Сашко знав, серцем відчував, що і його Оксана там буде.
