Тому, що ти є - Корний Дара (книги онлайн TXT) 📗
До палати заходять двоє чоловіків. Один старий — сивочолий з розкішними довгими вусами, другий — молодий, жвавий, худорлявий, схожий на жердину. Спиняються в центрі невеличкої кімнати. Під вікном письмовий стіл, поруч — стілець. У правому кутку кімнати як-будь застелене брудною сірою шматою ліжко. На ліжку сидить білявий чолов’яга років сорока — сорока п’яти. Сидить, мрійливо дивлячись перед собою темно-карим поглядом великих очей. Руки склав перед собою у вузол. Темно-синя сорочка підкреслює блідість і худобу його обличчя. Чорні парусинові штани надто широкі для його худющої фігури, безпорадно звисають довгою спідницею. На босих ногах зелені капці.
— Отже, Сергію, знайомся — це той самий пан, що я тобі про нього оповідав, — гугнить хриплуватий голос старого чоловіка. — Звати його Олександр, у минулому досить успішний лікар-хірург. Одного зимового ранку його знайшли на горищі дев’ятиповерхівки в непритомному стані. Так, можна сказати, і не прийшов до тями. Діагноз невтішний — повна амнезія, час від часу в пацієнта спостерігається сопоративний стан, тотальний і глибокий розлад свідомості, він перебуває в стані цілковитої байдужості до оточуючого і оточуючих, повна дезорієнтація в просторі. Вже два роки він отакий. І все це наслідки пережитого стресу. Та, на загал, дуже сумирний пацієнт. Часто посміхається, навіть у сні. Чемно виконує всі приписи. У нас із ним повна гармонія, якщо можна так сказати про взаємини лікаря та божевільного пацієнта.
— Андрію Костянтиновичу, а що стало причиною розвитку хвороби? — Молодик зацікавлено оглядає хворого, авжеж — пан професор поганого не порадить, схоже, для написання наукової роботи то добрий матеріал.
— Олександр Петрович втратив кохану жінку, вона померла — а він… захворів. Ну от, я ж кажу — унікальний випадок. Історію його хвороби можеш взяти у мене в кабінеті на письмовому столі, саме сьогодні переглядав — добротний матеріальчик набирається для твоєї дисертації та й, зрештою, для моєї майбутньої книги. Та знаєш, що найжахливіше в отій всій ситуації? Так-так, і то тобі говорить старий професор, через кабінет якого пройшов не один пацієнт, і історія хвороби кожного з них, звісно, унікальна. Але ця… Не приведи Господи аж так кохати…
Сашко вкотре прокидається в липкій холодній воді, точніше навіть не прокидається, то Оксана його силоміць будить, розштовхує, бо він так голосно стогне уві сні, що навіть малий Юрко з дитячої чує ті звуки і будиться налякано.
— Сашуню, коханий, сонечко моє, знову той сон… А щоб йому. — Оксана лагідно торкається обличчя Олександра рукою, тоді нахиляється над ним і цілує-цілує-цілує… Жива, тепла, справжня, солодка, ніжна, кохана…
Чоловік ніжно пригортає жінку до себе, вдихаючи запах любистку та вітру, слухаючи, як гучно калатає його злякане скаженим сном серце, у якому він — завжди пацієнт божевільні і в якому немає ані Оксани, ані сина Юрка… Є тільки невеличка кімната, притулок для втраченого-загубленого тіла, ліжко в куточку, застелене сірим смутком, вікно поруч, що зирить оченятами завжди на захід, і єдина його розрада — дивитися через те вікно, як плаче-ридає вмираючий день і повільно гасне натомлене сонце.
Сашко ще якихось півгодини лежить, переводячи подих, приходить до тями. Ось і Оксанка заснула — ледь помітно підносяться її груди та кутики вуст посміхаються. Сни, його божевільні сни. Вони прийшли відразу ж після тої зимової ночі. Ті сни завжди настільки реальні, що він уже й не може визначитися, хто він такий насправді і де він справжній — там, у білій палаті з вікнами на захід сонця, самітник та божевільний, чи тут, поруч з Оксанкою та сином Юрком, із вікном у спальні на той самий годинник.
Олександр обережно встає з ліжка, щоб не сполохати сон Оксаночки. Підходить до вікна, відхиляє вбік гардину і довго дивиться на будинок навпроти, на годинник з цифрами у минуле, з цифрами у майбутнє… Він знає, що рано чи пізно він повернеться в ту кімнату з дурнуватим написом на дверях «Числобог», щоб, можливо, віднайти втрачене, віднайти себе, загубленого.
Львів, червень 2010 — січень 2011
