Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
– Твоє бажання,- відповів Третьякевич. – І навіть вступні внески н-не візьмемо,- пожартував Олег. Він трохи заїкався. і це надавало його жартові якоїсь теплоти і приязні.
– Згоджуйся, Ваню, не пожалкуєш,- посміхаючись, підбадьорював Ковальов.-Адже тобі не звикати, ти вже стріляний горобець.
– Та я ж вас… Ні, звичайно, не вас, а партизанів всі ці дні шукаю! І раптом ви пропонуєте… Як це все-таки несподівано…- сказав Туркенич і скуйовдив чуба.
– Ну так що, по руках? – І Земнухов простягнув йому тонку, але міцну РУку.
Туркенич потиснув її. Земнухов без слів зрозумів, що Ваня з радістю прийняв їхню пропозицію. Так само він міцно і по-дружньому потиснув руки товаришам Земнухова.
– Слухайте, хлопці, а чому ви не поцікавились, як я в Краснодон потрапив і що думаю робити? Хіба вас це не цікавить? – трохи заспокоївшись, запитав Туркенич.
– А ми сподіваємось, що ти нам про це коли-небудь сам розкажеш,- за всіх відповів Віктор Третьякевич. ще довго ходили по парку, згадували минуле, але розмова про організацію, в яку запропонували вступити Туркеничу, не відновлювалася. А той вважав, що йому незручно знову повертатися до цієї теми. «Значить, так треба, коли мовчать…» І лише прощаючись, Земнухов запитав:
– Ваню, ти завтра вдень вільний? Приходь До Віктора Третьякевича годині о десятій. Там про все поговоримо.- І тихо додав: – Ми сподіваємось, що про сьогоднішню розмову ніхто не взнає. І дома теж… Туркенич ствердно кивнув головою. Наступного дня, як домовились, Туркенич спочатку зайшов до Ковальова. Той уже чекав на нього і, як тільки побачив у вікно, швидко одягнувся і вибіг назустріч.
Туркенич не приховував радості, що охопила його після вчорашньої розмови. Але розпитувати про те, що найбільше цікавило, він і тепер не наважувався.
Ковальов не поспішав, і Ваня ледве стримував ходу, щоб не побігти вперед. Коли вийшли на площу, Анатолій тихо сказав:
– Трохи на базарі поштовхаємось, а потім і до них підемо.
– Для чого?.. Адже скоро десята година, 1 а ти збираєшся ще по базару ходити?
– Так треба,- по-діловому зауважив Анатолій.- Трохи походимо, а потім подивимось. І Якщо зайти за книжковий магазин, то звідтіля добре видно будинок Віктора Третьякевича. От ми не поспішаючи і підемо. Кажуть же розумні люди: «Тихіше їдеш, далі будеш».
Ваня знову подивився на Анатолія і лише тепер зрозумів, що має справу з дорослою людиною. «Ніколи б не подумав, що такий хлопець-шибайголова про обережність міркує так розумно. Конспірація… Мабуть, життя в І окупації навчило. І не так просто, певне, зразу звикнути до цього».
Вони пройшли кілька разів по базару. І Анатолій прицінювався біля бабусь-торговок до молока, похитував головою і майже із страхом примовляв:
– Що ти, бабусю, бога не боїшся, чи що? Адже за таку ціну можна корову купити, а ти за літр молока загнула!.. – Іч, який грамотій знайшовся! Про бога коли згадав! Проходь собі, проходь,- бурчала на хлопця торговка.
А Ковальов уже мацав пальцями худющу курку на сусідньому прилавку.
– Чого мацаєш,- накинулась на нього завзята хазяйка,- грошей, мабуть, і копієчки нема.
– Те-те… Якби і були, все одно не купив би.
– Ну йди собі звідси, йди!
Ваня здивовано подивився на Анатолія, потім на курку, не розуміючи, до чого ця розмова. «А може, так і треба. Так, багато мені доведеться попрацювати, доки опаную тонкощі підпільної роботи»,- думав Туркенич, дивлячись на курку, яку знову тримав за ногу Анатолій. – Ідіть, кажу вам, своєю дорогою, вуркагани! – розізлилась хазяйка.- Шастаєте тут по базару, баб дражните, замість того щоб ділом займатися.
– Ну й злюща ви, тітонько, ніякої культури "у вас нема,- удавано образився Анатолій.
Хазяйка, вже немолода жінка, готова була продовжувати словесну бійку. Але Анатолій стояв уже за кілька кроків од неї і роздивлявся невеликих окунців, привезених, мабуть, з Дінця.
– Дідусю, чуєте, дідусю, самі ловили чи знайшли де?
– Чорт тобі за дідуся,- ображено промовив літній козак,- чого мелеш? Де б це я міг їх знайти?
Ваня не витримав і потягнув Анатолія за рукав. Той слухняно відійшов і, не чекаючи запитань, сказав:
– Мабуть, тепер підемо.
Селище, де проживав Віктор Третьякевич, звалося «Шанхай». Хлопці зупинилися на горбку. Анатолій щось очима шукав і, мабуть знайшовши, з радістю промовив:
– Ага, ось вона!
– Хто? – здивувався Туркенич.
– Покрівля Вітьчиної мазанки.
– Для чого тобі та покрівля?
– А як знайти дорогу? Тільки по ній. Бачиш, відро вмазане в трубу?
Анатолій не показував рукою, а намагався пояснити словами:
– Ось так і приміть: на неї і підемо. Я сам у Віктора лише один раз був. Він мені звідціля показав покрівлю, а я потім шукав годин зо дві…
Ваня оглянув селище. Густо тіснились уздовж великого яру одна до одної мазанки найрізноманітніших видів і фасонів, наче ластів'ячі гнізда. Тут були будиночки і глиняні, і зроблені з саману. Лише де-не-де виднілися дерев'яні, побудовані в останні роки перед війною. Ваня і Анатолій ледве добралися до будиночка Третьякевичів. Анатолій пішов, а Ваня тихо постукав у напіввідчинені двері.
Хлопці вже чекали на нього. Крім тих, що були вчора в парку, Ваня побачив двох незнайомих. Один, середній на зріст, з неслухняним вихором на голові, з швидкими і розумними очима, гладив проти шерсті великого сірого кота і голосно, по-дитячому сміявся. Кіт лягав на спину і відбивався, то розпускаючи, то втягуючи в бархатні лапки гострі і довгі кігті.
– Сергій,- відрекомендувався він Вані і знову почав гладити кота.
– Тюленін,- додав Віктор Третьякевич.
– Ага,- не підводячи голови, ствердно кивнув Сергій.
Другий юнак спокійно сидів і перегортав якусь книгу.
– Вася Левашов,- сказав він, подаючи руку Туркеничу.
Хлопці розказали Івану про те, що в місті створено підпільну комсомольську організацію, в яку входять хлопці і дівчата краснодонських шкіл.
Ваня зрозумів, що вони не є зв'язковими якогось партизанського загону, а самі створили свою підпільну організацію і працюють у Краснодоні та хуторах, які до нього прилягають.
Він, із захопленням слухав розповіді то про одну, то про іншу справу сміливих молодогвардійців. І серце його сповнилось вдячністю за довір'я, виявлене до нього молодими підпільниками.
– Отже, листівки, що з'являлися час від часу в місті, це теж справа ваших рук? – запитав Туркенич.
– Звичайно, ми ще не те зробимо,- сказав Олег Кошовий,- ми будемо тепер розклеювати листівки по місту не від випадку до випадку, а систематично.
– Хлопці дістали шрифт, отже, ми будемо їх друкувати,- пояснив Земнухов. – І в необмеженій кількості,- пожартував Віктор.
– Хлопці, невже ви самі, без старших працюєте? – здивовано запитав Туркенич.
– Чому ж самі,- відповів за всіх Третья-кевич,- подивись навколо і побачиш, як Донбас піднімається.
Туркенич розумів, що вони мають зв'язок з кимось, але з ким, звичайно, не можуть сказати. «Важливо, що ми не самі,- подумав він, – і в цьому сила підпільної організації».
– Тепер давайте вирішимо головне питання,- запропонував Земнухов,- яке доручення дамо Туркеничу, враховуючи його досвід командира Червоної Армії. На мою думку, треба доручити йому керівництво бойовими групами організації. Досі всією діяльністю цих груп керував штаб, а завдання здійснювали командири груп. Зараз, як мені здається, треба всю відповідальність за бойові дії молодогвардійців покласти на Туркенича і ввести його в штаб. А штаб, як і раніше, здійснюватиме загальне керівництво організацією, в тому числі і бойовою діяльністю. В наших умовах, особливо в умовах такої конспірації, по-іншому неможливо,- закінчив Віктор.
– Ну як, Ваню, згоден? – запитав Олег.
Туркенич раптом розгубився, він чекав чого завгодно, але тільки не цього. Адже йому запропонували очолити всю бойову діяльність підпільної організації!
«А як не справлюсь? Ні, повинен справитися! Я повинен як командир Червоної Армії виправдати їх довір'я»,- думав Туркенич.
