Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
– Ну так що ж, Ваню? – вдруге запитав Кошовий.
– Хлопці,- Туркенич встав,- я у вашому розпорядженні, і якщо ви прийняли мене в свою організацію, то рішення штабу для мене закон.
Він стояв, витягнувшись по-військовому, стрункий, щасливий і гордий за довір'я.
Розходились, коли зовсім стемніло. Віктор Третьякевич попросив Туркенича затриматися. Коли вони залишились удвох, він сказав:
– Ти, Ваню, запитував, чи самі ми тут працюємо, чи є в нас з кимось зв'язок. Ми працюймо зараз під керівництвом підпільної партійної організації. Очолює її старий досвідчений комуніст. Колись пізніше я назву тобі його прізвище. До речі, він підтримав наше сьогоднішнє рішення про твоє призначення.
Почуття гордості заповнило душу Туркенича. Йому хотілося на ділі проявити себе і довести своїм юним бойовим друзям, невідомому йому партійному керівникові підпілля свою готовність до останнього подиху боро-тися проти ворогів Батьківщини. …Перше бойове завдання було не дуже складне. Власне, такі виходи робилися вже не один раз групами Сергія Тюленіна, Василя Левашова і первомайцями. Але для Турке-нича це було перше бойове завдання в умовах підпілля.
Метою виходу було підірвати одну-дві фашистські машини.
Туркенич не знав, як бути. Чи діяти так, як діяли до нього диверсійні групи, виходячи на завдання: вирішувати все залежно від обстановки на місці чи, може, поставити, нехай дуже коротко, завдання раніше.
Нарешті він вирішив зібрати хлопців на квартирі у Володі Загоруйка. Говорив спокійно, чітко, тоном командира. Він розумів, що це треба не для того, щоб підкреслити зараз своє «я». Ні, це треба було, щоб підпорядкувати зусилля групи людей єдиній волі, єдиному замислу.
Хлопці з перших же слів зрозуміли, що це вже не гра у війну, в командирів і бійців. Цей чоловік знає, що робить, на нього мо^кна покластися.
Коли Туркенич разом з Тюленіним і Ле-вашовим прийшли до умовленого місця, решти юнаків ще не було. Вони з'явилися через кілька хвилин. Група Туркенича встигла за цей час оглянути місцевість вздовж дороги, що вела до Ізварина.
– Треба передусім піти далі від населених пунктів, щоб не піддавати рискові жителів,- зауважив Сергій Левашов.
– Це правильно,- підтримав його Туркенич,- але й не можна далеко заходити в степ. Після вибуху треба буде встигнути сховатися. Підемо вздовж дороги. Одна група справа, друга – зліва. Без команди нікому нічого не робити. Йти мовчки, уважно слідкувати за дорогою і не втрачати зорового зв'язку. – І навіщо така застережливість? – втрутився Михайло Григор'єв, коли вже перейшли дорогу.
– Вночі найменший шурхіт чути на сотні метрів,- відповів йому Загоруйко,- і ризикувати немає потреби, Туркенич робить правильно.
– Ось і вийшли, нарешті, в степ,- озвався Анатолій Ковальов, який досі мовчав.
– Тепер можна було б іти разом,- знову не втримався Григор'єв.
– Чому? – запитав Володя.
– Веселіше буде.
– Хіба що. А коли засідку зустрінемо?
– Яку засідку?
– А ти впевнений, що її нема?
– На дев'яносто дев'ять процентів. – І на один процент не заважає бути обережним.
Місце вибрали глухе, там, де дорога робила крутий поворот, а потім збігала у видолинок.
– Мабуть, тут і засядемо,- сказав Туркенич, але не тоном наказу, а поради.
– Так, місця кращого не знайти. На повороті, та ще під час спуску, будь-який шофер не їхатиме на великій швидкості. А цього нам і треба,- погодився Сергій Левашов.
– Це вірно. Але якщо засісти в долині, то погано видн.0 дорогу,- зауважив Ковальов.
– А можна піднятися трохи вище, якраз звідтіля добре спостерігати за фрицами,- посміхнувся Григор'єв, хоча всім було не до сміху.
Туркенич радів, що його план виявився таким простим і зрозумілим для всіх товаришів, тому, не втручаючись у розмову, чекав, щоб вони самі висловились. І коли зрозумів, що план визрів, тихо, але владно сказав, по-казуючи на невеликі кущі:
– Так і зробимо. Ми заляжемо наверху, а ви всі троє – ген у тих кущах. Без команди нікому не стріляти.- І Ваня рушив на гребінь пагорба. За ним мовчки пішли Левашов і Тюленін.
– Як ти гадаєш,- звернувся Туркенич до Левашова,- дочекаємось машини чи ні?
– Хіба що запізниться яка чи зіб'ється з дороги,- відверто признався той.- Німці дуже бояться їздити вночі без охорони, тим більше маленькими колонами.
– Та на колону машин, яка б вона не була, ми нападати не можемо. Для чого ризикувати?
Але чекати довелося недовго. Не минуло й години, як вдалині засвітились промінці фар. Через кілька хвилин почувся рокіт мотора.
– Ось і вона,- прошепотів Тюленін, трохи підвівшись, щоб краще роздивитись машину,
– Легкова!
– Приготувати гранати й автомати,- скомандував Туркенич.
Машина була вже поряд. Ось крутий поворот, і, різко осівши при гальмуванні, вона повільно почала спускатися вниз, Туркенич підвівся, висмикнув ледь тремтячою рукою запобіжну чеку гранати, голосно скомандував:
– По фашистах – вогонь!
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Туркенич якось запитав у Віктора Третьякевича:
– Цікаво, як розуміють наші листівки люди. Чи їх чекають, чи шукають?
– Листівками, звичайно, цікавляться,- спокійно сказав Віктор,- а чи розуміють їх і чи більшість розуміє, це справді цікаво.
– А давайте перевіримо,- запропонував Туркенич.- Тільки треба обміркувати, як це зробити.
– А що тут обмірковувати? Ось ми завтра з Тосею Мащенко і перевіримо,- впевнено сказав Володя Загоруйко.- У мене є знайомий мельник. Ми з матір'ю до нього зерно ходимо молоти, він зі мною часто го-ворить, особливо коли що-небудь почує.
– А що він з себе являє? Хто він такий?
– Та ніби гарний дядько,- знизав плечима Володя.- У нього старшу дочку в Німеччину погнали, а він удвох з сусідом млин зробив, от і живуть.
– Дивись, будь обережним.
– Та що я, маленький?
Наступного вечора, коли молодогвардійці розклеювали по місту листівки, Володя Загоруйко разом з Тосею Мащенко обережно пробирались по 28-му кварталу від будинку до будинку, непомітно залишаючи листівки біля дверей або наклеюючи їх на паркані. І коли вони наклеїли останню листівку на двері кам'яного двоповерхового будинку, Тося полегшено зітхнула:
– Ну, здається, все! Мабуть, всю дільницю обійшли. Завтра всі будуть задоволені.
Вона зупинилась у тіні від великої тополі і, трохи помовчавши, запитала:
– Слухай, Володю! Невже це правда, що на Волзі так фриців притиснули?
– Та ти що?
– А що?
– Ти, здається, запитуєш про те, що сама написала у листівках?
Вони дружно розсміялися.
У провулку з'явився перехожий. Мабуть, він поспішав додому. Люди обходили поліцейські патрулі і особливо намагалися не потрапляти на очі німцям. Краще раніше піти додому і зачинитися, ніж давати пояснення в поліції.
Володя взяв Тосю під руку і повів її вузькою стежкою у провулок. Тося злякано висмикнула руку.
– Для чого це? Що люди подумають? – обурено прошепотіла вона.
– А так і треба, щоб вони це подумали,- і Володя рішуче взяв її знову під руку.
– От ще що придумав…- відбивалася дівчина.
– Не придумав, а виконую вказівку організації. Конспірація, розумієш?
– Теж мені конспіратор,- з усмішкою зауважила Тося.- Скажи, будь ласка, де це ти такого досвіду конспірації набув? – Але тепер вона вже руки не висмикувала.
Запізнілий перехожий, підозріло глянувши на гуляючу пару, поспішно пройшов і звернув за ріг.
– Слухай, Володю, а куди ми йдемо? Адже ми, здається, вже зробили все і, мабуть, пора додому?
– Тосю, у мене залишилась ще одна листівка, і нам треба її приклеїти не на нашій дільниці, а біля млина. Розумієш?
– Поки що нічого не розумію. Але якщо ти поясниш, то, можливо, й зрозумію. Для чого це раптом нам треба йти до млина?
– Там мельник!
– Який мельник?
– Та я до нього ходжу з матір'ю молоти зерно.
– Ну й що?
– А те, що нам доручено з тобою перевірити, як люди розуміють листівки. От і треба наклеїти її коло млина. Завтра я піду з матір'ю і спробую дізнатися, як зрозуміли листівку. Тепер ясно?
