Бій під Крутами. 1918 - Сорока Юрій В. (книги читать бесплатно без регистрации полные .txt) 📗
Тривожний настрій, який панував у Києві, відчувався у зовнішній обстановці музею, яка, так би мовити, зміліта-ризувалася. У вестибюлі товклися люди у більш чи менш фантастичних уніформах. Місце різних партійних кіосків, де ще донедавна можна було довідатись, як в найкоротший час ощасливити Україну, зайняли кіоски різних новоповсталих військових формацій. На стіни повісили плакати, на яких доморощені мистці старались в якнайбільше зворушуючий спосіб представити нещасливу долю України і тим вплинути на громадянство, аби воно вступило до війська. Найбільш вражав один із плакатів з футуристично виконаною дівчиною, яка мала уявляти собою Україну. Загалом вражала дешева бутафорія, яка цілком не відповідала поважності і важливості хвилі.
За одним зі столиків відбувався запис до Студентського куреня. Там же майбутні січовики побачили вперше головного коменданта Короля, який, щоправда, уважав за ліпше, коли перша сотня куреня вирушила під Крути, залишитись у Києві. З музею всі, що записалися, вирушили відразу до помешкання, яке було відведене в будинку Константинівської школи на Печерську. Погода, як і загальний настрій, була погана.
Хоч був уже початок січня, але зима ще не починалася і надворі стояла сльота, як у листопаді. Вулиці, з огляду на революційну «свободу», вже давно не замітані, і грязюка доходила майже до щиколоток. Але колона січовиків тим не зраджувалася і, співаючи пісень, хоробро марширувала через вулиці Києва.
Констянтинівську школу знайшли майже порожньою, бо Перша Українська військова школа, яка там містилася, була на фронті під Бахмачем. Всі розташувалися у юнацьких спальнях, і вже другого дня під керуванням кількох старшин Богданівського полку почалася муштра.
Войовничий настрій молоді відразу розхолоджено попередженням, що Студентський курінь буде служити, в разі потреби, лише для охорони порядку у Києві. З тим розрахунком розтягнено муштру на довший час, тобто почали з ґрунтовного засвоювання рівного кроку і поворотів. Комендантом першої сотні призначено старшину Омельченка, в той час студента Українського університету. Військового одягу тим часом не видавали, і дуже комічно виглядали дехто із старших січовиків, головно галичан, у сурдутах і камізельках, якими вони витирали під час вправ брудну залу школи. Та загалом комізму не бракувало.
Один раз, коли сотня була уставлена в залі, у дверях раптом з'явилася досить своєрідна постать: маленька, горбатенька, з рисами, що недвозначно вказували на її приналежність до «національної меншості»; в уніформі якоїсь провінційної школи. Виявилося, як розповів новоприбувший на «малоросійсько-одеській» мові, називається він Фарфал і приїхав до Києва вчитися в Українському університеті, але, коли довідався, що всі студенти «пішли воєваться», то і він вирішив «понюхати пороху». Щоправда, коли почалася справжня стрілянина, то Фарфал відразу «зорієнтувався» і зник. Підібрали його аж десь далеко по дорозі. Але, разом з тим, учасники походу під Крути вдячні Фарфалові за багато веселих хвилин. Коли він бував у складі застави, то завжди просив дозволу «вістрєліть»; тоді відходив на кілька кроків, затуляв очі й обома руками тягнув курок. При цьому на його обличчі малювався жах, змішаний з насолодою – він «теж вояк». Сердився лише на присутність Фарфала улюбленець своїх товаришів, завжди веселий і дотепний учень 8 класу галичанин Ґіба (загинув у 1919 р. в складі кінного полку Бориса). Ґіба був схожий на єврея і, дивлячись на Фарфала, казав:
– Поки того жиденяти в нас не було, то я ще міг запевнювати людей, що я не жид, а тепер, як уже маємо одного, то хто мені повірить, що я теж не «з наших».
Окрім згаданого сотника Омельченка, тоді ж призначено для першої сотні (друга сотня сформувалася після під'їзду першої під Крути і брала участь у боротьбі з більшовиками в Києві) чотирьох чотових, одного молоденького старшину, згаданого вже Кольченка, і двох лікарських помічників, у той час студентів медичного факультету Українського університету. Бунчужним призначено учня 8 класу Он. Сушицького, брата відомого професора Ф. Сушицького.
Пару днів перейшло досить спокійно, вивчаючи премудрість здвоювання рядів і поворотів праворуч й ліворуч. Але щось на п'ятий день, дуже рано, коли сотня ще спала, спальні наповнились якимись обідраними, з виснаженими обличчями, страшенно брудними постатями. Виявилось, що це приїхали до Києва господарі хати юнаки 1-ї Військової школи. Вже більше місяця займали вони позицію на північ від Києва, коло Бахмача. Беззмінна варта, відсутність можливості переодягнутися і помитися, брак харчів і амуніції, а найголовніше, постійна непевність, чи ворог не обійде та не захопить їхню горстку. Все це вимучило їх, і вони вирішили, залишивши невеликий відділ на фронті, їхати до Києва добувати помочі. Що найбільше їх дратувало, це постійні заспокоюючі обіцянки від «головнокомандуючого» Капкана по телеграфу з Києва, що ось-ось прибудуть поповнення. Щоправда, деколи потяги з поповненням приходили, але… майже порожні. Ті ж козаки, які доїздили до місця призначення, гордо заявляли, що вони воювати не збираються, а «оголошують нейтралітет». На пару днів вони, звичайно, розсіювалися. Юнакам все це так набридло, що вони вирішили самі здобути собі поповнення. Єдине «військо», яким розпоряджав Український уряд, була перша сотня Студентського куреня. Однак це військо, в більшості, ще не вміло тримати в руках рушниці, але іншого виходу не було. До того ж самі січовики (переважно наймолодші з них) з великим захопленням поставились до можливості від'їзду на фронт. Найбільше прикро вражений був тим старенький полковник, який жив у школі і встиг щиро прив'язатися за кілька днів до молоді. Зі сльозами на очах просив він відмовитись від легковажного рішення, але що могли зробити його намови проти войовничого запалу сімнадцятилітніх юнаків та проти стратегічних талантів панів Капканів та Поршів.
В той же вечір приступлено до виряджання. Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу – штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як Гротесково виглядала сотня. Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав'язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли.
Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці… І це все в той час, як місяць після того більшовики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію і зброю.
Одягнені й озброєні таким чином, студенти чекали тієї ж ночі на потяг, аби разом з юнаками вирушити на фронт. Чекати прийшлося досить довго – лише по обіді наступного дня на залізничний тор, що проходив недалеко від школи, подано ешелон. Посадка відбулася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-го класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але безуспішно. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника – Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх від'їжджаючих… Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ… Переїзд відбувався весело. Центром загальної уваги був куток в одному з вагонів, де сиділи два студенти Ш. й К., що своїми безкінечними анекдотами, грою на сопілці і співами розважали всіх. Потяг старався якомога менше затримуватись на станціях, щоб уникати зайвих конфліктів з демобілізованими «товарищами», які тисячами сиділи на станціях, чигаючи на проїжджаючі потяги. Через день після від'їзду з Києва було вирішено, що юнаки проїдуть далі на Бахмач, де лишився невеликий відділ на чолі зі старшиною Богданівського полку, тепер полковником С. Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах і буде продовжувати військові вправи. Але виявилось, що Бахмач уже зайнятий червоними і що скоро можна їх сподіватися в Крутах. Отже, прийшлося всім розташуватись у Крутах. В станційному будинку помістився штаб «Північно-західного фронту». Якщо пам'ять не зраджує, там було близько двохсот юнаків, кілька десятків «вільних козаків» (головно старшин) і Студентська сотня, здається, 116 осіб. Крім того, пара кулеметів і одна гармата згаданого Лощенка. Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми із попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стріляти не вміли. Невтомний сотник Омельченко спромігся десь із місцевих військових складів роздобути трохи одягу – шинелі, «гімнастьорки». На жаль, не вдалося дістати чобіт, а натомість було видано всім валянки, які наступного дня під час відступу безпосередньо послужили причиною того, що кілька січовиків попало до полону. Всю сотню розбито на три частини – одна відійшла в розвідку, друга зайняла варти, а третю послано рити окопи за кілометр від станції.
