Бій під Крутами. 1918 - Сорока Юрій В. (книги читать бесплатно без регистрации полные .txt) 📗
1 січня 1918 року українська делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Наркому закордонних справ Росії Льву Троцькому не залишилось нічого іншого, як заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як незалежної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін також заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Однак, незважаючи на такі заяви, офіційне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Очевидно, отримавши певні інструкції з Петрограда, Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 року. Офіційним трактуванням стало те, що російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, яких вимагали опоненти. Хоча, поглянувши на поведінку більшовиків більш-менш уважно, можна було зрозуміти, що вони лише зволікають час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ. Адже це давало б можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня у Харкові Радянської України.
Справжня мета призупинення переговорів у Бресті стала відомою одразу після їхнього відновлення 1 лютого 1918 року, тобто тоді, коли Київ нарешті впав до ніг більшовиків. Лев Троцький, розпочинаючи засідання, заявив, що в складі російської делегації перебувають представники легітимного українського радянського уряду, тобто Ю. Медведев і В. Шахрай. Він також повідомив, що мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як такий, що має юридичну силу, а делегація УНР на переговорах повинна бути визнана такою, що не має права представляти українські землі, більшість з яких, за словами Троцького, контролюється владою Української Радянської Республіки. Само собою зрозуміло, що про війська більшовицької Росії, які насправді контролювали більшість території України, у докладі Троцького не повідомлялось.
У відповідь на випад Троцького виконувач обов'язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом Четвертого Універсалу УЦР і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Після недовгого погодження О. Чернін від імені держав Четверного союзу заявив, що він має всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори.
Першу перемогу владою УНР було здобуто, але навряд чи її можна вважати безкровною – у Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема після трьох з половиною років війни стояла вкрай гостро, тож конвенція з Україною могла певною мірою поліпшити їхнє становище. Що це означало для народу України, який сам не уник буревіїв війни і революцій, можемо здогадатись.
Заради укладення миру з УНР Німеччина й Австро-Угорщина давали згоду на передачу Україні Холмщини з Підляшшям, а також на виділення західноукраїнських земель, які перебували під владою Австро-Угорщини, в окремий коронний край з правами широкої автономії. На відміну від укладеного дещо пізніше мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 року поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 мільйонів пудів хліба, майже три мільйони пудів м'яса, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного між Четверним союзом і Радянською Росією, Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу. Більшовицька Росія повинна була негайно вивести свої війська з України, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР, а також укласти з нею мирний договір.
Згідно з рішеннями, прийнятими у Бресті, більшовики покинули Київ, і вже 8 лютого німецькі війська чисельністю 450 тисяч чоловік, вступили в Україну. Незабаром у Києві було відновлено владу УЦР та Ради міністрів. Як і слід було очікувати, основна маса населення Центральної України, заражена утопічними більшовицькими ідеями, сприйняла це повернення досить стримано. І хоч речники Центральної Ради намагалися пояснити завдання іноземних військ як допоміжне, що не веде за собою ніяких негативних наслідків, підтримка народом уряду УНР швидко зменшувалась – цифри зовнішніх боргів, яких УЦР набрала на себе у Бресті, говорили самі за себе. Натомість уряд Грушевського захопився ідеєю національного відродження і зовсім не звертав уваги на подолання соціально-економічних проблем. Брак чітко спрямованої соціально-економічної політики, важкі умови Берестейського договору, до яких незабаром додалися суперечки в земельному питанні, призвели до того, що уряд УНР втратив реальний вплив на український народ.
Незадоволення селянства, яке так і не отримало реального права на землю, різнобій думок і політичних поглядів в урядових колах швидко призвели до формування альтернативної сили. Такою силою стала партія на чолі з Павлом Скоропадським, обернувшись на реального претендента на владу. Погіршило ситуацію те, що Німеччина, помічаючи кволість політики УЦР, все настирливіше почала втручатися у внутрішні справи України, порушуючи умови Берестейського договору, і під її тиском УЦР змушена була підписати угоду про збільшення кількості продовольства, призначеного для держав Четверного союзу. Ця остання угода і стала своєрідним вироком для УЦР – німці вирішили засіяти для власних потреб всі вільні земельні площі в Україні і, розуміючи, до чого призведе така політика очолюваної надмірно ліберальним урядом УНР, вирішили змінити в Україні державний устрій. Для централізації влади вони усунули від влади в країні УЦР і утворили гетьманат Павла Скоропадського. Зміна влади відбулась 29 квітня 1918 року.
Як того і варто було сподіватись, більшість політичних партій та верств населення, які ці партії представляли, відмовили Центральній Раді та її Раді міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та кровопролиття. В сутичці із січовими стрільцями загинуло лише троє вірних Скоропадському офіцерів. Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. В соборі Святої Софії єпископ Никодим помазав гетьмана, після чого на Софіївському майдані відбувся урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх заступників звільняли з посад, хоча рядовим державним службовцям було наказано працювати й далі. Було відновлено право приватної власності. Також Скоропадський повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
Гетьманат Павла Скоропадського одразу після захоплення влади зробив різкий поворот у бік старих порядків. Законодавство гетьманату майже дослівно повторювало основні закони Російської імперії, а гетьманський уряд Ф. Лизогуба не тільки не скасував робітничого законодавства Тимчасового уряду Керенського, а, навпаки, зробив його більш жорстким. Україна за лічені дні перетворювалась на монархію, яку лише рік тому скасувала Лютнева революція у Петрограді. Такий крок миттєво призвів до того, що територія гетьманату Скоропадського стала чимось на кшталт резервації для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. З перших днів, відчувши, окрім тиску охопленої панікою Німеччини, вплив сильного російського фактора, політика Скоропадського стала слабкою і непослідовною. Основною опорою української влади тепер були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, які зовсім не належали до революційно активних верств населення. Україна постала на межі безодні, і логічним виходом із ситуації стало створення Директорії.
