Лихі люди - Мирний Панас (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
Петро Федорович розкриває очі, підводиться… Червоний світ через вікно ллється на хату, освічує непривітні стіни, переписує візерунками чорну долівку, стрибає по йому, по його убогій постелі, а вгорі чорніє гострими кігтями вікно… Він зразу заплющив очі - і, як куль соломи, упав знову на ліжко… Задавлений плач, глухий болізний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених уст-понеслися по хаті, бились об холодні стіни, слались по чорній долівці…
Як підбилось уже геть яснеє сонце, упустили сердешну матір у двір. Пішла вона у смотрительську і, вся тіпаючись, подала бумагу.
- Привести! - гукнув смотритель і почав ходити по хаті.
Пройшло п'ять хвилин… Господи! які-то вони довгі для матері старої!.. Ось щось за шелест почувся на дворі… Немощна мати! одверни, закрий очі!.. Двері розчинилися - і в хату ускочив, озираючись на всі боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на розбишаці; він нею обгортується, мов ховається від кого. Лице - сухе і чорне - тремтить, ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить та корчить… Очі горять, неспокійно гасають; голова нечесана, закустрана.
- Сину мій! дитино моя! - углядівши, скрикнула мати-і кинулась до Петра.
- Цсс… - ховаючи в сірячину голову, одказаа він.- Чого ти? хто ти?..
- Хіба ти не пізнав мене, Петрусю?-запитала жалібно мати.
- Не кажи мені любих слів, - скрикнув він, визвірившись. - Чуєш?.. Чого ти прийшла сюди… Що та хочеш від мене?.. У мене усе забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?.. Я по очах бачу, що ти добра людина. Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?.. Кажи: не скажеш?.. Ні… ні… я бачу…)По очах бачу, що ти не скажеш… Ти добра людина… Чуєш же?.. Слухай: були в мене батько та мати… Ти моєї матері не знаєш? ні?
- Хіба ти не пізнав мене, Петре? - з плачем вимовила мати.
- Ні-ні… не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер і караюсь за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене учила. То - страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?
- Батько твій дома.
- Правда твоя… А що він робить?
- Мучиться не згірше, як і твоя мати, - плаче стара.
- Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив колись… Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив… Чуєш, не любив… Я мучив її… еге… мучив! Тепер се в моді… Чуєш?.. Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!!-скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.
Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем - і… як сніп, повалилася мати додолу.
- Ге-е-е…еть! - скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.
- Виведіть його! - крикнув смотритель на москалів.
Двері розчинились - і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два москалі, що привели його.
- Води! - скрикнув смотритель. - Води! помочі старій!
Принесли води, - збризнули, - ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули в рот води. Забулькотала вона у горлі, - стара похлинулася, здригнула - і розкрила очі.
- О-ох! - мов з-під землі, вирвалося з її груді. Ще раз збризнули на неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова в неї, наче в п'яної, хиталася, не держалася на в'язах.
- Підведіть! - скомандував смотритель. Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни й тяжко зітхала.
- Матушка! а, матушка!-обізвався молоденький москаль.-Напейтесь водици.
- Ох… о-ох! - стогнала стара. - Сину мій… сину!..-сльози градом котилися з очей.
- Водицы испейте, матушка! - умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.
- Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. - ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
- Їдьте додому! - сказав смотритель.- Що ж вам тут робити? Ви бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, ' устала - й ледве-ледве подибала до порога.
- Провести! - гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.
- Зй, ти! как тебя зовут? - гукнув москаль на машталіра.
- І досі Іван. А що? - озвався той.
- Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван гйдійшов і взяв стару під другу руку.
- Не выдержала, бедная мать!
- Зомліли? - спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
- Що ж мені робити з нею? - питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
- Вези, брат, домой, - одказав москаль.
- Куди ж ти її повезеш?
- Домой. Известно.
- Як же її повезеш таку за сотню верст? - безнадійно мовив Іван.
- Сотня верст! Да, брат, далеко!
- А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! - скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки по-возка не окрилася з очей…
- Вот, брат, каковы быают дела на свете! - промовив він до насупленого часового.
- Мати? - понуро спитався той.
- Мать! - зітхнувши, відказав москаль і скрн-вся за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на' постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила - як журба пекуча на всю тюрму… іПлачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
- Ага!.. ого!..- радіючи, скрикнув Петро.- Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.
- Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив'яжу себе, щоб не хитатись.
