Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (книги читать бесплатно без регистрации полные TXT) 📗
Щедра роздача «земельних» універсалів у перші роки гетьманування Мазепи (1687 – 1689) легко пояснюється тим, що новому гетьманові треба було віддячити прихильникам і забезпечити собі якнайширшу підтримку серед старшини.
Друга хвиля надання земель Мазепою припадає на 1699 – 1701 роки. Вона могла бути пов'язана з подальшим зростанням старшинської еліти, яка мала тепер змогу все наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні та політичні вимоги, особливо за умов закінчення війни з Туреччиною та Кримом і підготовки до нової війни – зі Швецією.
Нарешті, втретє процес надання маєтків гетьманською владою прискорюється в останні роки правління Мазепи (1706 – 1708), можливо, у зв'язку зі складним політичним та економічним становищем, у якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи. Гетьман намагався забезпечити собі підтримку старшини в переддень подій, вирішальних для Української козацької держави.
Загалом, за підрахунками М. Петровського та О. Оглобліна, за увесь період гетьманування Мазепи старшині, монастирям і частково великому купецтву було надано сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де 1729 року було 4252 двори (крім того, було підтверджено володіння 14 селами, де в 1729 році нараховувалося 830 дворів).
Особливо щедро роздавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам з числа генеральної та полкової старшини. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко майже щороку отримував від гетьмана нові маєтки: в 1694 році він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699-му – село Білошапки, в 1701-му – Ярошівку, в 1703-му – Мамаївку, в 1705-му – Калюжниці та Попори, в 1706-му – Вечорки і, крім того, ще декілька сіл в різний час. І Горленко не був винятком.
Поширеною за часів гетьманування Мазепи була «скупля» земель старшиною і монастирями. Справа полегшувалася завдяки тому, що в руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї «скуплі», а з другого – політична та адміністративна влада, яка давала старшині можливість під виглядом купівлі нерідко всіма правдами і неправдами привласнювати землі селян («посполитих») і козаків. Звичайна формула купчих актів звучала як «продаж вольний, а не примушений» і якраз нерідко свідчить про справжній характер цієї «скуплі». Дійсно, бувало так, що полковник, сотник або «знатний військовий товариш», не говорячи вже про генерального старшину, користуючись своїм багатством і «службовим становищем», мав багато можливостей захопити володіння дрібних власників, прикриваючи це «скуплею». Зростання старшинської «скуплі» мало велике значення ще й тому, що внаслідок подібних дій в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння на праві повної власності, незалежні від гетьманської або полковницької волі («ласки військової»).
Подібне ж значення мали так звані «слободи» (і старшинська «займанщина»). Українські селяни, уникаючи «підданства» (феодальних повинностей), змушені були йти на такі слободи, де вони протягом кількох (звичайно трьох-п'яти) років користувалися значними пільгами у відбуванні «підданських» повинностей. Інколи повинностей не існувало зовсім – для того, аби привабити в такі маєтки нових переселенців. У подібних слободах осідали також вихідці з Правобережної України, Білорусі та Росії, де з 1646 року було запроваджене кріпосне право в повному обсязі. Але коли пільгові роки минали, населення слобід потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.
Однак утворення слобід відбувалося в умовах активного формування в Україні капіталістичних, ринкових відносин, а отже, і гострої конкурентної боротьби серед самої старшини за робочу силу. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, яка мала можливість створювати слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобід відбувається завдяки чималому зменшенню її власних «підданих».
Політика українського уряду гетьмана Мазепи щодо слобід була подвійною. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на створення слобід (він був обов'язковою умовою, хоча на практиці такий порядок часто порушувався), гетьманський уряд добре розумів, що це шкодило старим старшинським володінням.
У зв'язку з цим у гетьманських універсалах «на осадження слобід» маємо звичайне застереження, що слобода може бути заселена лише «зайшлими людьми, нетягли-ми», «людми заграничними, а не тутешними малороссийскими, оседлости свои меючими» (універсал гетьмана Мазепи від 26 квітня 1705 року городницькому сотнику А. Стаховичу).
Але землеволодіння та сільське господарство були не єдиним джерелом нагромадження багатств козацької старшини. Велику увагу вона приділяла різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел накопичення «живих грошей» – готівки. Але наприкінці XVII століття створюються більш сприятливі умови для української торгівлі, як зовнішньої, так і внутрішньої. Зокрема, старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, особливо експортній.
Величезні прибутки давали старшині різноманітні фінансові операції, особливо «оренди» – горілчана, тютюнова та дьогтьова. Справа в тому, що населення Української козацької держави (крім козаків) платило певний податок державі за право виготовляти горілку, вирощувати і продавати тютюн, виробляти дьоготь. Держава ж нерідко надавала окремим старшинам «право відкупу» – той чи інший урядовець, який отримав таке право, одразу сплачував до державної скарбниці суму, котру приблизно могли дати податки з вищезгаданих видів діяльності на певній території (село, місто чи ціла сотня або полк). Потім орендар збирав податки на свою користь, причому нерідко робив це безконтрольно, беручи з людей більше, ніж вони мали б заплатити державі. Тому оренда була дуже прибутковою (і ненависною для населення) справою. У цих операціях брала участь генеральна і рядова старшина, чоловіки і навіть жінки. Генеральний обозний І. Ломиков-ський і стародубський полковий обозний Прокіп Силенко тримали стародубську полкову оренду. Дружина генерального писаря Ганна Орлик мала оренду в Гадячі і якось зібрала лише з однієї ґуральні понад 2 тисячі дукатів.
У 1704 році гетьман надав конотопському сотникові Андрієві Кандибі (згодом той стане полковником) і знатним військовим товаришам Юрію Харевичу і Григорію Костенецькому «в арендовое заведывание» шинки, тютюнові і дьогтьові крамниці в Конотопі за 4 тисячі золотих. Займалися орендами і багатіли й представники дрібної старшини. Кролевецькі козаки брати Стожки (один із них пізніше став кролевецьким і батуринським сотником) тримали на початку XVTII століття на оренді «городок Остер» (два роки), а потім були орендарями в місті Красний Ко-лядин (один рік) і «нажилисмо на тих арендах тисяч вусем» золотих, як писав згодом один із братів.
Нарешті, і про це вже йшлося вище, в ті часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво (меншою мірою на півдні, де була небезпека від татар, більшою – на півночі Гетьманщини).
Завдяки такій діяльності наприкінці XVII – на початку XVIII століття відбувається процес концентрації великих земельних володінь у руках старшинської верстви.
Чимало представників вищої (і навіть середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена Михайла Миклашевського, Данила Апостола, Василя Кочубея, Дмитра Горленка, Леонтія та Павла Полуботків, Івана Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Леонтій Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а пішли з державної служби, маючи величезні володіння.
Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, такий собі Семен Вакулович, звичайний козак, почав свою кар'єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а завершив її значним землевласником і довголітнім пирятинським сотником (з 1696-го аж до 1718 року). Такі приклади були не поодинокі. Справді, наприкінці XVII століття на Гетьманщині з'являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: «Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити».
