Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (книги читать бесплатно без регистрации полные TXT) 📗
Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII століття, не можна не помітити ще одне дуже цікаве явище – пересування основних центрів землеволодіння і торговельно-промислової діяльності старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини у північний регіон. Починаючи з 80-х років XVII століття великі землевласники південного Лівобережжя (Полтавщини, Переяславщини) або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, купують маєтки і на півночі Гетьманщини, особливо в Стародуб-ському полку. Так, з давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулимів були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і його син Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули значні володіння ще й у Стародубському полку. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, придбав землі у Ніжинському та Стародубському полках. Так само робив рід Гамаліїв та інші представники вищої старшини.
Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя, відносно слабко освоєне за часів Речі Посполитої, мало багато різних ресурсів та особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльності. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики будували там млини, буди, гути, рудні, активно займалися торговельними та фінансовими операціями.
І ще про одну причину господарського інтересу старшини до півночі Лівобережжя. У південних полках завжди було неспокійно: часті татарські напади, військові походи російсько-українського війська кінця XVII століття, нарешті, нерідкі повстання – усе це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні – «смирнейшие» полки.
Правовий характер старшинського землеволодіння яскраво визначено, наприклад, в «універсалі» генерального осавула Андрія Гамалії, виданому в 1689 році. У ньому (характерно, що форму державного правового акта вжито в приватноправовому, за своєю суттю, документі) Гамалія, немов маленький гетьман, дозволяє «нашому підданому Івану Стеблівському в нашем же селе Серединой Буде пофундовать греблю его власним коштом», застерігаючи, «абы в обираню мерки [податку з млина. – Д. Ж.] ни жадного не чинил ущербку». Так генеральний осавул ненав'язливо узурпував право давати дозвіл на побудову млина, яке належало гетьманській владі. Цей факт є гарною ілюстрацією того, як економічна міць старшини робила її відносно незалежною від гетьманської влади, що дуже непокоїло далекоглядних гетьманів, таких як Хмельницький, Самойлович і Мазепа.
Адже процес концентрації старшинських маєтків («добр») йшов пліч-о-пліч із концентрацією «урядів» (посад), а отже, і зосередженням політичної влади в руках вищої старшини. Збільшення маєтності, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тієї політичної ролі, яку відігравала у цей період старшинська верхівка. Подальший розвиток старшинського землеволодіння вів до зосередження в її руках політичної влади в Українській козацькій державі, зокрема урядів – генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, зміцнювало економічні позиції старшини.
Саме в цей період на Лівобережній Україні формується таке явище, як старшинська аристократія. Найважливіші державні посади в центрі та особливо на місцях, зокрема полковницькі «уряди», в цей час довго займають одні й ті ж особи. Так, Данило Апостол був миргородським полковником у 1682 – 1727 роках, Михайло Миклашевський – стародубським у 1689 – 1706 роках, Іван Мирович – переяславським полковником з 1692-го до 1706-го, Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692-го до 1708 року. Це було нове, незвичне для Української козацької держави явище.
Іноді полковницька посада фактично передавалася як спадщина від батька до сина. Так було з прилуцьким полковництвом, коли після смерті Лазаря Горленка, вбитого під час бунтів 1687 року, і короткотермінового полковництва І. Стороженка цю посаду дістав син Л. Горленка Дмитро; Яків Лизогуб був чернігівським полковником у 1687 – 1698 роках, а його син Юхим – у 1698 – 1704-му.
Розширилися й повноваження полковника. Колишній обраний головний воєначальник і представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим володарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 року гетьман Мазепа наказував, «аби кождый ему, пану Михайлу Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, меет от нас целое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного… карать».
Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 році: «Яко теды пустовские, а иле лежачій добра никому иному в полку нашом належит видати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой й рейментарской» [рейментар – гетьман. – Д. Ж.].
Не випадково в цей період зростають цілі полковницькі і навіть сотницькі династії. Подібний процес ще швидше йшов у сусідньому регіоні – Слобідській Україні. Так утворилися полковницькі династії Апостолів у Миргородському полку (1659 – 1736), Горленків у Прилуцькому (1661 – 1708), Лизогубів у Чернігівському (1687 – 1704), Жураковських у Ніжинському (1678 – 1782) тощо. Серед сотницьких династій зустрічаємо й відомі за більш пізніх часів у історії України та Російської імперії прізвища: Забіли – в Борзенській сотні (1654 – 1773); Єсимонтовські – у Мглинській (1669 – 1732); Гамалії – в Лохвицькій (1679 – 1727); Тарновські – у Варвинській сотні (1689 – 1763); Родзянки – в Хорольській (1701 – 1760), Костенецькі – в Конотопській (1707 – 1750).
Особливо характерним у процесі консолідації української старшини наприкінці XVII – на початку XVIII століття було юридичне оформлення такого цікавого прошарку, як «знатне (значне) військове товариство».
Існувало воно в Україні і до часів Мазепи. Окремі представники старшини, які мали заслуги перед державою (Військом Запорозьким), значний вік і цінний досвід або майновий стан чи просто вплив в урядових колах, набували звання знатного (значного) військового товариша. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття знатне військове товариство стає юридично оформленим станом, де зосереджувалася чимала частка старшинського багатства та політичного впливу.
Той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не обіймати в даний момент якоїсь посади. Проте він завжди був або колишнім вищим урядовцем Гетьманщини, або ж кандидатом на вищі старшинські посади, які здебільшого й не виходять з рук цього доволі вузького та закритого кола. В останні роки XVII століття вже зустрічається поділ знатного військового товариства на дві групи: старші та молодші знатні військові товариші. І перші, і другі супроводжували новообраного гетьмана Мазепу до Москви в 1689 році. «Старші» знатні військові товариші були здебільшого колишніми полковниками або генеральними старшинами, «молодші» ж – переважно дітьми старших знатних військових товаришів або молодшими членами тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути посад, що їх уже мала група старших знатних військових товаришів. Проте не варто думати, що соціальне значення і політичний вплив «молодших товаришів» були в тогочасній Україні значно меншими, ніж у «старших». Про це свідчать, наприклад, Коломацькі статті 1687 року, де поруч із «діючою» генеральною старшиною і полковниками стоять також підписи деяких осіб, які не мали на той час жодної посади (наприклад, Семена та Івана Савичів, синів генерального судді Сави Прокоповича).
Саме в добу Мазепи з'являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини, – «бунчукове товариство». Це було «знатне військове товариство», звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком і обороною». Цих осіб міг судити тільки Генеральний суд Української козацької держави. «Прийняття під бунчук» бували і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи «бунчукове товариство» оформилося як вищий прошарок козацької старшини. Крім представників українського «знатного військового товариства», «під бунчук» іноді приймали і чужоземних шляхтичів. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час правління Мазепи, служив «при бунчюку гетманском». Подібна гетьманська кадрова політика була досить виправданою – майже всі правителі будь-яких часів, прагнучи зміцнити свою владу, намагалися розставляти на всі провідні посади особисто відданих їм людей, незалежно від походження. Проте це завжди викликало ворожість з боку місцевої еліти, що із заздрістю сприймала швидке просування по службі всіх зайшлих, «чужих», – звідси постійні скарги лівобережної старшини на засилля «поляків» при гетьманському дворі (найчастіше малися на увазі вихідці з Правобережжя, здебільшого українці за походженням, за деяким винятком – наприклад, вже згадуваного Одорського). Важко сказати, наскільки подібні розстановки і взагалі кадрова політика Мазепи виправдали себе – зрештою, гетьманові вдалося сформувати цілком дієздатний адміністративний механізм, що непогано працював за умов миру та війни, але дав фатальний збій у найвирішальніший момент – під час виступу проти політики Петра І. Саме тоді з'ясувалося, що показна лояльність більшості старшини була справді формальною, а ось відданість «зайшлих» старшин – висуванців гетьмана – часто виявлялася міцнішою і надійнішою.
