Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Він, не зрозумівши зовсім її слів, зарум'янився й не відповів. Відтак, прив'язавши мовчки кінець плетінки шнурком до Маниного крісла, побіг з другим кінцем до штахет у сторону нашого саду і там щось робив.
- Він щось мірить, - закинув я.
І справді, малий хотів плетінку притягнути аж до штахет нашого саду, та вона була закоротка, виховзлася йому з рук і впала на землю.
- Завтра докінчу! - кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому грядки до нас. - А відтак буду знати!
- Що? хлопче. як задалеко від мене до тебе і твоєї сестри? - спитав я, притягаючи прибігшого до себе й відгортаючи йому волосся з білого чола. - Воно не так далеко, Несторе.
- Ой, далеко ще, - відповів він, висовуючись несміливо з моїх рук, і почав плетінку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше від нас назад відходити.
- Чи Нестор не на будучого техніка кваліфікується? - спитав я, - що починає відтепер міряти землю? Дівчина, як перше, всміхнулася.
- Ні! - відповіла. - Він заложився з одним товаришем, що сплете солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге, щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає.
- Пишний хлопець! - закинув я. - Повинен іноді до мене заходити.
- О, щодо того, то ні, - відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір. - Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того. - І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: - Чому ви не на прогулці? Я, здається, бачила, як ви їхали.
- Був і вернув уже, - відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.
- Не добре випала прогулка? - спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.
- О, щодо того, то навпаки! - відповів я, усміхаючися. - Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради консемвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.
Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.
- Там у лісі, в товаристві. - тягнув я зворушено дальше, - бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від'їзду мого батька, вернув і прийшов. сюди!
Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.
- З нею, - сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:
- З Дорою?
- О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію? - відповів я.
Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.
- Вас давно не було в наших горах. - перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.
- Це правда, - відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - і за кілька місяців їх знов покину.
- Чи справді? - спитав я, прикро вражений. - Через що?
- Так. Я йду на становище.
- Як то? - спитав я вдруге, не зрозумівши її.
- А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.
- Хто вас до того всього силує, панно Маню? - спитав я похмуро.
- До чого? - спитала.
- Іти за виховавчиню. - відказав я з нетаєним невдоволенням.
- О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, - відказала майже з захватом, - тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче, і...
- І з душею, повною ілюзій, розуміється, - докінчив я. - Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім.
- У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? - докінчила вона замість мене майже весело.
- Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?
- О, вона дуже проста, - відповіла вона. - Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.
- Ну, щодо консеквенції. - обізвався я, - то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді людей до розпуки.
- Чи справді вона така в мене поважна? - спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.
- Таке моє пересвідчення, - відповів я.
- А я часом сумніваюсь в її витривалості. - сказала вона півголосом.
- В якім напрямі, панно Маню?
- О, це відноситься чисто до мене самої.
- Як то?
- А так. Є дещо в людині діюче, і дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче. - сказала, уникаючи мого погляду.
- Отже, боротьба в нутрі проти себе! - сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.
- Я боюся, - сказала вона.
- Чого, Маню?
- Що як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження.
- Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? - спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.
- Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. - А далі: - З моїм від'їздом буде все добре.
- Що буде добре? - допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:
- На чужині буде добре. - І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:
- Ви того таки певні?
- Так, пане Олесь.
- У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, - обізвавсь я. - Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас.
- І тоді? - спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. - Тоді? - повторила ще раз ледве чутно.
- Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але, - додав я лагідніше, - покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
- Для мене вона була болюча. - відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: - Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасення.
Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.
