Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
- Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? - спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.
- Я мучуся! - відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: - Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може - погане, безсердечне, в грубім смислі слова - навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.
Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:
- Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.
- Чому ж?
- Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви, може, й гірко покаєтеся того. Та так звана самостійність і незалежність буває в жінки іноді дуже гірка й сумна. Гадаєте, ми вже такі щасливі, добившися свого становиська? Ні, якраз тоді стаємо ми правдивими рабами і невільниками нашого фаху хліба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити відповідно до свого ліпшого, ніяким матеріальним вимогам не підчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалі. До чого доведе остаточна жінка-урядовка в вищім смислі? До більшої досконалості свого типу, роду? О, ні, панно Маню, це - ніколи. Те, що вона здобуде на ширині світогляду, втратить вона на глибині душевній. Господь знає, до чого воно доведе. Розумію: хто виходить на арену життєвої боротьби лиш зі становиська простого розуму, в того, очевидно, є лиш одна певність: матеріальне існування. Але ви? Дайте собі спокій з усякими професіями. Ви жийте, як той цвіт.
- Паразитом? - спитала вона.
- Ні, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичів, а далі - далі колись і як жінка чоловіка. Чи ви над тим ніколи не застановлялись? Цьому я не можу вірити.
- Ваших вірувань я не маю права осуджувати, - відказала вона й додала: - я піду в світ за тою, я собі того свідома, гіркою матеріальною незалежністю, щоб з тим усунутись від понижаючої свідомості, що живу без мети й праці, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити, або й ні.
- Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти заміж? Або не вийдете?
- Я нічого позитивного не кажу, бо не маю довір'я.
- До кого, Маню? - спитав я і вп'ялив вигребущо очі в її лице.
- До тих установ, в яких нас виховують змалку. - А відтак, завертаючи на попередню тему, сказала: - Не задля самого кусника хліба йду я, як гадаєте ви й будуть гадати й другі, але йду і за якоюсь силою в собі, що не дає застоюватися моїм думкам, хоч воно, може, й не доведе на практиці до жодного матеріального здобутку. Та, господи боже! - додала. - Що нам робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гниємо. Масою й одиницями! Я не знаю, я піду, може, дійду до кращих моральних успіхів, а там і матеріальних. - І сказавши це, вона підперла, мов утомлена, голову в руку й задумалася.
- Чи не вистачить вам бути гарною особистістю в своїм крузі й місцевості, а треба конче затуплятись якимось там фахом, урядництвом? Розважте, панно Маню.
- О, для «містично-артистичного розуму» це безперечно вистарчало би, - сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним поглядом, - але.
- Але, Маню?
- Але для того, як ви сказали самі перші, простого здорового розуму, що бере все в свою область, кладе на все своє п'ятно і пхає нас силою свого панування до чисто матеріальних низин, воно не вистарчить. І тому й я складу вперше йому жертву й віддам часть своїх сил, а далі нехай діється божа воля, нехай беруть мене інші власті під свою опіку й керують до цілей, які знають.
- Значить, ви остаєте непохитно при своїй постанові? - спитав я.
- Так.
- То мені не лишається нічого більше, як поблагожелати вам, як уже раз давніше, на новий шлях і повторити першу свою цілком просту й для вас, я знаю, незначну думку, що не на добро їдете ви в чужину.
- А на якій підставі се, пане Олесь? - спитала й подивилась вижидаюче на мене.
- На підставі самого мого внутрішнього голосу.
- Щось подібне не сміє бути для мене міродайним, - відповіла вона й опустила нагло очі.
- Так? - спитав я. - Ви ж ще перед хвилею заявили, що йдете переважно за потугою внутрішньої сили, без огляду на те, чи поведе вона вас до низин, чи до вершин.
- Так. Але ви ставитеся на становисько віщуна, - закинула вона.
- Віщуна? Ні, Маню. А людини, що знається ліпше на житті, як молода дівчина.
- На житті зі становиська ситих і гордих? Через хвильку я витріщився на неї з переляком, а відтак схаменувся.
- Нехай і так, панно Маню, - відповів я, відчувши добре, що вона вела боротьбу зі мною за пересуди моєї матері, котрі, очевидно, відкись добре знала, ігноруючи тут мою особу цілковито.
- В такім разі ми на тій точці не погодимось ніколи, - сказала. - Ви стоїте на становиську старосвітства ситих і гордих, а я поминаю те й іду шукати щось нове.
- Ідіть! - відповів я з глумом. - Ідіть! Одначе не забувайте, що велика часть нашої інтелігенції, і навіть так званої ліпшої інтелігенції, з невиробленими й вузькоглядними осудами, вважає, хоч і не признає цього ніколи, дівчину, що покидає батьківську стріху і йде в цілі виборення собі незалежного становиська або й просто задля матеріального удержання, за щось в роді невільниче й понижаюче, хоч не має ще для того певної назви, або, щонайменше, соціальне нижче поставлене, особливо учительок і виховавчинь!
- В тім ви, може, й не помиляєтесь, - відповіла вона поважно. - Але йдучи, я нічого не трачу. Я іду з вірою в ліпші прикмети людські і в те, що все сильніше й ліпше не дасться ніколи побороти. А що, може, тут і там буває, що стремління до ліпшого й вищого ідеалу було поборене грубшими інстинктами грубших індивідуальностей, то чи вже тим сказано, що поборено й поняття добра й зла? Мені здається, що ні! Може, я через те не втону.
- Про те я переконаний.
- Так про що ж вам розходиться? За себе, свої вчинки й за свою мораль відповідаю я сама. Ні батько, ні мати, ні ніхто інший. Праця й наука не обезсилять ліпшої часті мого я, не потягнуть її в низини. Я можу лиш хіба через те фізично потерпіти, значить, зужитися, але більше, пане Олесь, більш нічого.
- Ні! - відповів я лаконічно. - Хіба ще й те, що будете наражені на гіркі психічні терпіння й грубі пониження. О, не одна вже ризикувала своєю молодістю, всім запалом свого серця, своїми силами, щоб опісля дійти до переконання, що краще було б вибрати старосвітську долю при домовім вогнищі, але це вже було запізно.
- Чи думаєте, що і я ризикую своєю так званою будучністю? - спитала, і її очі спалахнули якимось чудним вогнем.
- І ви, - відповів я спокійно. - Своєю молодістю і будучністю, всім свіжим, недіткненим грубістю життя нутром.
- Що ж, не віддамся? - спитала й поглянула на мене великими очима. - Щось гірше хіба не стріне мене?
Її оця відповідь, якої я не сподівався, довела мене в тій хвилі до якоїсь крайності.
- Може й те, - відповів я твердо й піднявся.
Про те, що я її люблю, щоб стала моєю - я не міг уст створити. Я відчув у цій хвилі всіма нервами, що вона мені відмовить.
Вона, не промовивши більше ані слова, разом із мною піднялася, її лице було біле, мовби й послідня крапля крові зникла з нього, а очі, ті дорогі мені очі, подивились так сумно на мене, начеб прощалися востаннє зі мною. Відтак, зібравши свій шалик з крісла, пустилась вона рівною алеєю додому. Я йшов мовчки поруч неї. Коли ми, не промовивши до себе ні слова, зблизились до веранди і я задержався на хвилину, щоб попрощатися з Нестором, котрий саме йшов проти нас з якимсь листом для сестри, я спитав:
- Коли від'їжджаєте?
- Не зараз ще. Аж по різдві. Але кваптеся. - додала нараз з нервовим усміхом і вказала головою в сторону вулиці, де саме переїжджало попри сад Обринських кілька повозів, між котрими пізнав я й наш з Дорою і матір'ю. Я повів руку до капелюха, щоб поздоровити їх, але вони поглянули з таким очевидним зацікавленням у саму противну сторону, що я не міг не зрозуміти їх, і залишив це. В кілька хвилин пізніше я опустив її сад.
