Панас Мирний - Ушкалов Леонид (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
У першій половині 1895 р. Мирний задумав також перекласти Шекспірового «Короля Ліра». Слід сказати, що він чудово розумів усі складнощі перекладу Шекспіра українською мовою. Ще в грудні 1882 р. Мирний писав Старицькому: «…Як не лицюй Шекспіра, а він на нашій мові якось чудно бринить, ні живої речі, ні тим більше живих людей. Думаю, від того, що Шекспір малює ніколи не бувалий у нас побут: все то королі, то царедворці, тоді коли ми тепер тільки хлібороби». І все-таки він вирішив узятися за цю справу, про що сповістив Івана Білика. Але розуміння своєї «перекладацької програми» Мирний у Білика не знайшов. Білик був переконаний, що освічені українці читатимуть драму в оригіналі або в російських перекладах, а неосвіченому простолюду Шекспір просто чужий. Звідси випливало, що ««Лір» по-малоруськи нікому не потрібен» – куди ліпше, мовляв, займатися «живою справою» на посаді начальника першого відділу, бо ця справа потрібна для всієї Полтавщини. На цей раз Мирний не послухав братової ради. За допомогою чи дружини, чи Василя Горленка він робить підрядник Шекспірової трагедії, вивчає структурні та стилістичні особливості оригіналу, російські переклади твору, а також український переклад Куліша. Працю над своїм перекладом Мирний завершить у середині 1897 р. А наступного року письменник повертається до роботи над третьою частиною роману «Повія», яку він закінчить десь до початку літа 1900 р. Перші шість розділів зазнали переважно стилістичного редагування. Наприклад, уже початкове речення третьої частини мало аж п'ять версій: 1) «Тиха літня ніч опустилась на землю»; 2) «Чорна тінь літньої ночі простяглась… [тут Мирний обриває речення, закреслює останнє слово, а замість нього пише] спустилась на землю»; 3) «Чорна тінь літньої ночі упала на землю»; 4) «Легенька тінь літньої ночі упала на землю». І нарешті остаточна, безумовно, найкраща, редакція: «Сіло сонце. Легенька тінь ночі упала на землю». Мирний досягає образної точності, особливої простоти, елегантності, а крім того, – текст починає звучати ритмічно, задаючи темп усій подальшій оповіді. Письменник дуже тонко відчував морфологію прози. «…Невіршована мова, – писав він якось до Михайла Коцюбинського, – має свій метр, і його дуже треба держатися, щоб легко було читати». Словом, п'ять варіантів початкового речення третьої частини «Повії» – це перш за все пошук відповідного ритму оповіді. А ще письменник намагається досягти візуальної проречистості образів шляхом тонкої і точної деталі. Зокрема, доволі невиразний портрет Христі («Невисокого росту, огрядна, чорнява, одіта по-городянському у новій ситцевій корсетці і такій самій спідниці, вона визирала такою привітною, що усі на неї задивлялися») перетворюється на справді зриму картину, немовби малярську композицію при вечірньому освітленні: «Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками… Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі…» Тим часом п'ять наступних розділів зазнали значно більш посутніх змін. Вони були переписані ледь не наполовину, і зміни тут мали не лише стилістичний, але й конструктивний характер. Так, письменник цілком вилучив розділ «Пустилась берега», в якому йшлося про любовні стосунки Христі та Проценка. Значних змін мала зазнати й четверта частина роману. Власне кажучи, Мирний хотів написати на її основі дві частини. Можливо, письменник мав намір розширити четверту частину, змалювавши якісь епізоди з митарств Христі «по всіх усюдах», які прикриті фразою: «Минуло п'ять літ», – адже перетворення Христі-наймички на Христю-повію так-таки й залишилось «за кадром», а отже свого роду психологічною загадкою. Наприкінці XIII розділу так само маємо оповідну лакуну: історія героїні від того часу, як вона перестала бути «содержанкою» Книша, і до того, як вона опинилась у шпиталі, заступлена двома реченнями: «І понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до – шпиталю». Судячи з усього, саме цю лакуну мала заповнити п'ята частина.
Наприкінці літа 1899 p. Мирний знов заходився біля перекладів. На цей раз його увагу привернула поема «Hiawatha» («Гайявата») американського поета Генрі Водсворта Лонгфелло. Ця «індіанська Едда», написана розміром, який наслідує фінську «Калевалу», свого часу зажила неабиякої популярності. Мирний, як свідчить його лист до Сергія Єфремова від 22 травня 1904 р., перекладав «Гайявату» з російського перекладу цього твору, зробленого Іваном Буніним. «Дума про Гайявату» була закінчена 1900 р. й дуже імпонувала знайомим письменника. Попри те, що Мирний працював з російським перекладом, він брав до уваги також оригінал. «А що Опанас Якович не був певний у своєму знанні англійської мови, – згадувала Софія Русова, – то ми вмовилися привести до нього Короленка, що дуже радо згодився познайомитись з таким талановитим українським романістом. Він взяв з собою англійський текст поеми Лонгфелло і уважно слухав переклад в мистецькому читанні Мирного. Мені аж дивно було бачити, як наш шановний письменник боявся критики Короленка, але, крім похвали, не прийшлося йому нічого чути, хіба дві-три поправки в перекладах індіанських виразів».
Очевидно, саме робота над перекладом «Гайявати», в якій докладно відтворено первісний світогляд американських індіанців, наштовхнула письменника на думку написати й «українську «Пісню про Гайявату»». Таким твором стала філософська містерія «Спокуса». У листі до Якова Жарка від 17 листопада 1901 р. Мирний писав: «Задумав я, бачите, зробити ступінь у ще ніким не затриману сферу – філософію, тобто написати філософську драму. Задля нашої, тільки що ставшої на дибки мови це трудне діло. Треба було вибрати підходящу тему. Я і взяв задля неї легенду о грехопадении, щоб показати боротьбу двох сил: віри і розуму. Приходилось, з одного боку, держатися біблейського оповідання, а з другого – народних легенд, найбільше всього про чортовину». У своїй містерії Мирний намагався, як сповіщав про те редактора «Киевской старины» Володимира Науменка, не «залітати у високі високості, а брати те, що сам народ подає у своїх переказах, про його недовідки, про його глуху та темну віру у добро та правду…». Отже, розмову про «останні», метафізичні, питання письменник розгортає у формі сюжетів та образів українського «народного християнства». Бога-Творця він змальовує, засновуючись на Святому Письмі: «Бог є дух, чистий дух, як те небо, ясний, / Як те сонце, блискучий – яскравий…». Так само у згоді з наукою Святого Письма Мирний подає і процес creatio ex nihilo: «Все то він появив. Його творча рука / Із нічого усе те зробила; / Його сила свята – над усім тут віта…». Недаром світло в його поемі, як і в Книзі Буття (1: 1 —18), відокремлене від свого джерела – Сонця. Тим часом мирнівська візія темряви відповідає не так християнській догмі, як українським народним повір'ям. А ще рясніше письменник використовує ці повір'я, коли йдеться про гріхопадіння. Тут Мирний намагається якщо й не поєднати поганські та християнські сюжети, то принаймні віддзеркалити їх один в одному. Наприклад, Сатанаїл у раю співає пісню про те, як Місяць любив одразу двох: Сонце та його донечку Вечірню Зорю, – як Сонце побачило залицяння Місяця до Вечірньої Зорі й ударило його мечем. Єва слухає цю пісню якраз перед гріхопадінням. Ще раніше Сатанаїл прямо називав Єву Вечірньою Зорею, а сцена сутички між Арефою та її чоловіком Луципіром, який закохався в Єву, нагадує поєдинок Сонця з Місяцем у «Казці про Правду та Кривду».
Віру в мирнівській драмі первородного гріха та його спокути втілює Адам, розум – Єва. І віра, і розум – дві форми людського пориву на межі видимого світу. Віра – здатність бачити «духовним оком» те, що сховане від ока звичайного, розум – сказати б, «холодна жага» пізнання непізнаного, а може, і непізнаваного. Віра, розум, надія, гріх, спокута, любов, відчай, порятунок – ці екзистенціалії, химерно переплетені в сюжеті гріхопадіння, окреслюють єство людської дороги з раю, що є початком дороги до Бога. Повернення втраченого раю, звісно ж, залежить від людини, та самотужки вона безсила вирватися з лабет гріха. Гріх має бути викуплений жертвою Христа, в якому незбагненно поєднана Божа та людська природа. Недаром після скоєння гріха Адам у розпачі. Тим часом Єва, а потім і сам Бог заспокоюють його, говорячи про можливість спокути:
