Панас Мирний - Ушкалов Леонид (читать книги бесплатно полностью txt) 📗

У кращому разі, це щось схоже на потворну жіночу фігуру з картини сучасника Мирного швейцарського авангардиста Пауля Клеє «Дівчина на дереві» (1903 p.). Може, якраз символічне перетворення Христі-«Богородиці» на Христю-сифілітичку є найяскравішим свідченням того, що письменник боїться Апокаліпсису, після якого відбудеться, сказати б, усеосяжна віднова Божого творива, адже шлях до омріяного світлого майбуття пролягає через домежне згущення темряви, через криваву метаморфозу апокаліптичного гатунку. Воля, як персоніфікація перемоги Правди над Кривдою, жахає Мирного:

«Вона вивела мене на високу гору і поставила на самім шпильочку.

– Глянь! подивися! – ткнула вона пальцем.

Я глянув… Кругом, скільки оком скинути, гоготіла пожежа; чорний дим страшенними клубками слався по землі, а високе небо червоніло, як розпечене залізо. Чувся нестямний крик людей, одні вили та голосили, другі хижо реготалися.

– Що ж то таке? – не вимовив – викрикнув я.

– То правда карає за всі кривди, що робили людям люди! – просичала вона.

– А то що таке? – трохи не з плачем спитав я. – Я бачу січу страшенну, боїще люте. Люди стинаються з людьми… кров річками ллється… заюшила вона усю землю.

– То люди за мене б'ються! – сказала вона.

– Хто ж ти така, страшна, люта? – нестямно скрикнув я.

– Во-ол-л-я! – з протягом вимовила вона».

Люди, котрі століттями були мешканцями «темного царства», заходились будити волю «по-хижацьки». Воля закликає оповідача допомогти їм. І тут він прокинувсь: «Моє все тіло тремтіло, холодний піт обливав його; серце нестямно билося, а в душі страшенно нило. Я ледве дихав». Коментатори не раз пробували трактувати цю сцену як апологію революційного терору. Але ніякої апології тут нема. Це не тільки віддзеркалення фундаментального сумніву в історичній перспективності кривавих революцій, що його до Мирного висловлювали, наприклад, Олександр Кониський (повісті «Перед світом», «Семен Жук і його родичі»), Борис Грінченко (оповідання «Спроба»), а після – Павло Тичина в «Золотому гомоні» та «Замість сонетів і октав», – це свідчення того, що сюжет про боротьбу Правди з Кривдою Мирний трактує в християнській стратегії: царство Антихриста – Апокаліпсис – Царство Боже.

До Шевченківських свят 1906 р. редакція «Рідного краю» підготувала спеціальне число «На спомин Тараса Шевченка». У ньому Мирний надрукував першу частину «Пригоди з «Кобзарем»». Жанр твору письменник окреслив як «оповідання для дітей». Це динамічний, цікавий і зворушливий сюжет із часів кріпацької України, сказати б, Шевченкова поезія в перипетіях кріпосного рабства. Згадуючи своє дитинство, оповідачка розказує про те, як вона, узявши без дозволу батька «Кобзаря», читала його своїй служниці Марті і як їм обом глибоко в душу запали Шевченкові думки та образи. А коли батько кинувся шукати книжку, юній панночці забракло духу признатися, що її взяла вона, і Марта бере на себе провину своєї улюблениці, зазнавши жорстокої кари. Слід сказати, що початковий задум Мирного вибігав далеко за межі «оповідання для дітей». Як свідчить друга, незавершена, частина «Пригоди з «Кобзарем»», письменник мав намір створити широке епічне полотно.

Обставини, в яких доводилось видавати «Рідний край», були несприятливі – аж до конфіскації окремих чисел. Тож більшість співробітників редакції поступово відходить від справи. На літо 1906 р. над часописом працює всього двійко людей: Панас Мирний та Микола Дмитрієв (восени до складу редакції увійшла також Олена Пчілка). А навесні 1907 p., після чергового натиску на часопис з боку полтавської адміністрації, видавати його в Полтаві було вже несила – із жовтня «Рідний край» почне виходити в Києві під орудою Олени Пчілки. Невдовзі по тому через непорозуміння з Пчілкою Мирний виходить зі складу редакції. Попри брак часу та всілякі житейські клопоти, Мирний береться до роботи над новими творами. Так, десь у другій половині 1907 – першій половині 1908 р. він працює над дуже цікавим (на жаль, незавершеним) оповіданням під умовною назвою «У тюрмі». Герой цього твору писар Петро, потрапивши до тюрми за обстоювання тих свобод, що були проголошені царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. «Об усовершенствовании государственного порядка», під впливом спілкування з іншими в'язнями дуже швидко радикалізує свої погляди на життя. Особливе враження справив на нього професійний революціонер, який із запалом каже, що «народ уже прокинувся од віковічного сну, своїм незрячим оком побачив, де правда, а де неправда…». І коли він це казав, то «Петрові здавалося, що перед ним не чоловік стоїть, а якась вища істота в обличчі чоловічому, ображена правда, що її досі ніхто не хотів слухати, зійшла на землю, перекинулась в чоловічу постать і гнівно почала вичитувати людям їх лихі вчинки, лукаві заміри». Тут виразно лунає старовинний мотив «гнаної Правди», який бере початок іще в «Явищах» («?????????») давньогрецького поета й астролога Арата Солійського: «Тоді, зненавидівши рід людський, Правда полинула геть аж на небо». Пізніше про стародавню богиню справедливості Астраю, яка правила світом за «золотого віку», а потім останньою серед богів полинула на небо, писатимуть Овідій («Метаморфози», І, 89—150) та Верґілій («Ґеорґіки», II, 473—474). Цей мотив був добре знаний і в літературі Нового часу, зокрема в слов'янських письменників: Яна Амоса Коменського («Labyrint sveta a raj srdce» [15]), Натанела Воднянського («Theatrum mundi minoris» [16]), Матея Конечного («Theatrum divinus» [17]), у казаннях Дмитра Туптала та Стефана Яворського, у притчі Сковороди «Убогій Жайворонок» – аж до «Легенды о Великом Инквизиторе» Федора Достоєвського. Не раз зринав він і в творчості Мирного, наприклад, у посланні «До братів-засланців», яке побачило світ в альманасі «З неволі», виданому у Вологді 1908 р. Щоправда, тут письменник робить наголос на есхатології: «Не журіться ж, брати! Суд повинний прийти, / Правий суд мусе встать над землею, / Непідкупний, як та сама правда свята, / Розбере він усякого вини / І… поверне до нас страснотерпників вас / Вітать волю своєї Вкраїни!» Змальовану поетом похмуру картину біжучого життя (світ лежить у гріхах; ним заволоділа Кривда) зігріває надія на Судний день (пор.: Євангелія від св. Матвія 25: 31—46), коли на землю повернеться «гнана Правда», Україна стане вільною, неправедні будуть покарані, а праведники одержать нагороду.

Восени цього ж таки року Мирний мав дуже важке запалення легенів. Лікарям вдалося врятувати письменника, але хвороба не відпускала його й надалі, майже щороку нагадуючи про себе. Можливо, саме ця обставина стала причиною того, що навесні 1909 р. він складає духовний заповіт. А ще за кілька місяців, у грудні цього ж року, Мирний пише невеличкий ліричний етюд «Робота» – «Finale» власної літературної праці, таку собі «сповідь в осінній журбі», а заразом освідчення в любові до рідного краю. Саме ця любов, – каже Мирний, – спонукала мене до праці, сподівання на те, що хай «малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові». Відтоді пройшла і юність-весна, і зрілість-літо. А ось тепер усе, що було нажате за довгі роки праці на літературній ниві, «зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно… Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тільки солома та полова… Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами».

Попереду ще будуть десять років життя. Панас Рудченко і далі рухатиметься вгору щаблями службової драбини, ставши у квітні 1914 р. дійсним статським радником, тобто чиновником 4-го класу, який давав потомствене дворянство (особисте дворянство письменник отримав іще 1901 р.). У «Формулярному списку про службу» відзначено, що Рудченко мав цілу низку високих державних нагород: «золоту, прикрашену діамантами, табакерку, з вензелевим зображенням Найвищого Імені Його Імператорської Величності, й ордени: св. Станіслава та св. Анни 2 й 3 ступенів і св. Воладимира 4 ст., відзнаку бездоганної служби за 40 років, і медалі: срібну на пам'ять царствування Імператора Олександра III й світлобронзову на пам'ять ювілею 200-ліття Полтавської перемоги в 1709 р. І таку саму медаль на пам'ять 300-ліття царствування Дому Романових». Письменник вестиме життя відносно забезпеченого чоловіка: гарна платня (на найвищому кар'єрному щаблі вона складала 2400 карбованців на рік), власний будинок, прислуга, сякі-такі розваги в товаристві, пошана і в начальства, і в підлеглих… Попереду будуть і грандіозні соціальні пертурбації, і важкі удари долі: Перша світова війна, революції, загибель Російської імперії, українські національно-визвольні змагання. Його найстаршого сина Віктора, який блискуче закінчить юридичний факультет Московського університету, мобілізують на австрійський фронт офіцером, і він загине в 1915 р. під Луцьком. Наймолодший син Леонід, котрий добровільно піде в армію 1917 p., воюватиме на боці білої гвардії й так само загине на початку 1919 р. десь на Єлисаветградщині. Останніми роками старий письменник не раз опинятиметься в такій скруті, що хоч кричи: «Ой, пробі, рятуйте!» – як писав він восени 1919 р. до редакторки «Літературно-наукового вісника» Наталі Романович-Ткаченко… Але письменник Панас Мирний «помер» раніше – у грудні 1909 р.