Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗
Судовий писар повернувся до комірчини, але зостався біля прочинених дверей — на чатах. До вбивці він мовив кілька побіжних слів — поки герцог д'Епернон розважав, чи не найкраще буде негайно віддати обох спільників у руки поліції. Король поставив на чолі своїх армій двох воєначальників-протестантів. Д'Епернон мав лишитись у Парижі, в нього навіть мрів здогад, що король усуне його з посади. Усуне з почестями — тільки через подагру, бо генерал-полковник піхоти повинен бути дужого людиною. Насправді король знищить його після першого ж переможного бою, він ніяк не може інакше, попри всю свою відразу до ката. «Я звільню його величність від такої необхідності: я видам йому його вбивцю з умовою, що він надасть мені армію. Про цього вбивцю говорить усе місто й озирається йому вслід, чи він іде в ліловому каптані, чи в зеленому».
— Метр Равайяк, — сказав герцог. — Ви ангулемець. Ви, як я чув, маєте себе за обранця. Я дуже радий.
Равайяк — глухо, погрозливо:
— Ласкавий пане, ваша пам'ять підводить вас. Ви мене знали ще задовго до того, як я став тим знаменитим убивцею короля, на котрого озирається вся вулиця. Ви послали мене до отців з Товариства Ісусового, і я звірився їм, щоб угамувати своє вразливе сумління. Ніхто не хоче мене зрозуміти. А тепер ось і ласкавий пан прикидається глухим.
Д'Епернон:
— Га? Що? Чи я так розчув? Ти знаменитий? У тебе є сумління? На коліна!
Равайяк — падає навколішки:
— Я покидьок. Та що з того, коли архангел дав мені засурмити в свою сурму!
Д'Епернон:
— Навіщо?
Равайяк:
— До цього я маю дійти своєю головою. Ніхто не скаже мені цього — ані архангел, ані ви, ласкавий пане, ані той канонік в Ангулемі, що дав мені ватяне серце, а в ньому скіпочку зі святого хреста.
Д'Епернон:
— Так він каже. Тебе не сприймають поважно, друже любий. Ти тільки пиндючишся. Відомий на все місто вбивця короля. Ти вже погорів, із тебе ніякого пуття, йди додому.
Равайяк — виймає ножа:
— Тоді я сам заколюсь у вас перед очима.
— Ніж без гостряка. І ним він хоче заколотися.
Равайяк — підхоплюється:
— Нікчеми, що ви знаєте про боротьбу з Незримим! Цей ніж украдений. У одній корчмі я почув голос: «Ножа ти повинен украсти». А на шляху, коли я йшов за якимсь возом, другий голос повелів: «Надломи його об воза». А третій голос, у Парижі біля монастиря Невинних немовляток…
— Невинних немовляток, — повторив за ним судовий писар.
Равайяк:
— За велінням третього голосу я, коли король проходив повз мене, жалібно окликнув його, щоб попередити. Бо вбивати його не попередженого не годилось. Але королівські жандарми відштовхнули мене.
Судовий писар:
— А ти був у ліловому чи в зеленому? Другого разу, будь ласкав, одягни того каптана, котрого король ще не бачив.
По тих словах і писар видобув ножа — з необламаним вістрям. Він стояв за спиною в Равайяка, і досить було вельможпому панові моргнути, щоб писар іззаду всадив того ножа в серце людині з таким небезпечним сумлінням. Як на людський розсуд, це була єдина рада, щоб убивства не викрили ще перше, ніж воно відбудеться.
Герцог безмовно зупинив його, і судовий писар сховав ножа — не без жалю. За цей труп він би виправив добру ціну. А коли король буде вбитий, хто заплатить тоді? На збиток писареві, вельможний пан думав те саме. «Краще не ризикувати, подумав д'Епернон. — Короля треба усунути. Щойно в мене й у самого ворухнулось сумління. Воно має паскудну звичку висувати розумні докази». І він спитав убивцю:
— А ти твердо наважився? Відповідай ясно. Писарю, пильнуй дверей. Тут ідеться не про богослов'я, а про політику. Що ти хотів спитати в короля біля монастиря Невинних немовляток?
— Насамперед я мусив його попередити, — відповів Равайяк, — Не годиться, щоб він умер не підготованим.
Д'Епернон:
— Даремна праця. Його всі остерігають, тільки марно. Він сам хоче цього.
Равайяк:
— А потім спитати його, чи це правда, що він хоче воювати з папою.
Д'Епернон:
— Спитай його солдатів, вони вже тішаться цим.
Равайяк:
— І останнє: чи справді гугеноти мають перерізати всіх добрих католиків.
Д'Епернон:
— Краще вигостри знов свого ножа.
Равайяк, аж палаючи жадобою дії:
— Умить, вельможний пане! Одне розп'яття, що на нього я глянув, повеліло мені так.
Д'Епернон:
— Стій! Куди ти? Спершу треба встановити регентство, коронувати королеву. Подумай про королівство. А другий день після коронації — твій.
Равайяк:
— Як я міг про це забути! Адже всі мої помисли віддані королівству. Слава благочестивій регентці, смерть єретикові, що несе нам погибель!
Вони по черзі вдавались до тону посередніх акторів, що розігрують на сцені якийсь державний акт.
— Ви маєте ваше ватяне серце, хоробрий Равайяку, з вами нічого не станеться. Ваше ім'я стане безсмертним, ви увійдете в історичні твори.
Нещасний виродок спізнав нарешті шанобу, якої не знав ніколи через свою потворну зовнішність. Його мрія справдилась! Випроставшись на весь зріст, Равайяк відсалютував піднятою рукою. Д'Епернон спробував відповісти тим самим, але… подагра, подагра!
Судовий писар аж надміру рвучко повторив той жест, і в нього на лобі прорвалась болячка. Гній потік йому в око. Лаючись, він провів убивцю. Попри свою хворобу, він хотів ще трохи пожити. А цього здоровісінького лобуря незабаром колесують.
Герцог д'Епернон зачекав, поки вони покинуть дім. Йому було гірко на серці: його роль така мізерна, і нема чим повеличатись перед усім світом, повихвалятися смертю державця, та ще й такого визначного.
Слава є слава, і Равайяк справді ввійде в історичні твори. Хто знатиме всіх попередніх убивць, тих вісімнадцятьох чи й більше, що пробували вбити короля Анрі? Серед них були сміливі вояки, були й фанатики без слабкого, лукавого сумління. Хто згадає тих юнаків з містичними нахилами, майже чистих душею, які думали, що, вбивши його, пошлють замість себе до пекла більшого грішника! Все забуто, все минуло. Зостався тільки нікчемний хвалько, бо він був останній. Брудні діла, віджилі забобони, і той послідок зібрав у собі весь накип цілого сторіччя згубних звичок. Звироднілий і безсмертний — ось який він, останній.
Тільки доступитись
Ескоман, дама легких звичаїв, цілий рік намагалась урятувати життя королю Анрі. Він багато кохав, і його останнім, не відомим йому другом була жінка, що теж багато кохала.
Вона була ще білявою, а не сивою, як трохи підфарбується, і принади її ще не зовсім зів'яли. Багатьом зовсім юним хлопцям вона подобалась, заради неї вони ходили до лихварів. Але прожити на кошти неповнолітніх важко. І вона вирішила за гроші надавати своє помешкання іншим жінкам з їхніми випадковими кавалерами. Найбільший зиск бував над ранок, коли зачинялись танцювальні та гральні зали й з різних причин такі парочки лишались безпритульними. Ескоман здебільшого приходила додому сама; та коли їй щастило привести до своєї спальні таку пару платних гостей, тоді вона, вбрана, як статечна дама, сиділа в себе на кухні. Вона ні на що не скаржилась. Вона вважала, що загалом життя влаштоване так, як слід.
Інколи випадок бував ще зичливіший до неї. Вже на світанку хтось стукався з вулиці в двері. Ескоман гукала з вікна, щоб зачекали. Тоді хутенько будила пожильця, що наймав у неї другу спальню, й просила його перебратись із ліжка на кухню. Той, що жив у неї торік, не змушував довго просити себе. Він був поступливий, послужливий чоловік і дужче любив читати, ніж спати. Він забирав із собою свої книжки. Поки клієнти користались його ліжком, пожилець заглиблювавсь у поважні речі. Товариство особи жіночої статі з неприкритими принадами ніколи не відвертало його уваги. І все, що робилось у помешканні, його нітрохи не цікавило. Ескоман зі своїм багатим досвідом уміла розрізняти вдавану байдужість і щиру; його байдужість не викликала в неї сумніву. Пожилець був високий і дужий чоловік, а такі звичайно бувають цнотливіші від маленьких і хирлявих. Та оскільки він не виявляв цікавості до її справ, вона зацікавилась його справами.
