Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
І вона кілька разів енергійно постукала по віконному склі. Енн підлетіла до неї — очі сяяли, щічки ледь порожевіли, розплетені коси стікали по спині рудою блискучою зливою.
— Ох, Марілло, — вигукнула вона, захекавшись, — наступного тижня недільна школа влаштовує пікнік на луці пана Гармона Ендрюса, це просто біля Озера Осяйних Вод! Пані Белл, дружина директора, і пані Лінд приготують морозиво, подумайте лиш, Марілло — морозиво! Ох, Марілло, можна, я теж піду?
— Енн, поглянь на годинника, якщо твоя ласка. О котрій годині я веліла тобі повернутися?
— О другій… але ж правда, Марілло, пікнік — це так чудово? Можна мені піти, прошу вас? Я ще ніколи не була на пікніку, я дуже-дуже мріяла, що колись побуваю, але…
— Так, я веліла тобі повернутися о другій. А вже за чверть третя. Енн, поясни, чому ти така неслухняна?
— Я дуже хотіла бути слухняною, Марілло! Але ви навіть не уявляєте, як зачаровує наша Господа Бездіяльності. А потім я ще мала розказати Метью про пікнік. Метью такий уважний слухач. Прошу вас, можна буде мені піти?
— Мусиш навчитись опиратися чарам цієї Господи… як там її? Коли я велю тобі повернутися о котрійсь годині — це означає саме тоді, а не на півгодини пізніше. І дорогою не треба зупинятися й розмовляти з уважними слухачами. А на пікнік, звісно, можеш піти. Ти учениця недільної школи, і коли всі інші дівчата йдуть, я не буду тобі забороняти.
— Але… але… — завагалася Енн, — Діана каже, що всі мають узяти кошики з їжею. Ви знаєте, Марілло, я не вмію готувати їжу і… і вже навіть змирилася, що доведеться йти на пікнік без пишних рукавів, але піти без кошика мені буде страшенно соромно. І я цим дуже мучуся ще відколи Діана мені сказала.
— Не мучся. Я тобі все зготую.
— Ох, люба Марілло! Ох, яка ви хороша й добра! Ох, я вам дуже-дуже вдячна!
Так наохкавшись, Енн кинулася в обійми Маріллі й захоплено поцілувала її блідо-жовтаву щоку. Це вперше в житті дитячі уста із власної волі торкнулися її лиця. І знову Маріллину душу сколихнуло раптове відчуття надзвичайної солодкої приємності. Потай вона дуже втішилася цією поривчастою ніжністю, і, мабуть, саме тому різко відповіла:
— Ну, ну, годі цих дурниць. Ліпше б ти робила те, що тобі кажуть. А щодо приготування їжі — я почну вчити тебе найближчими ж днями. Але ти така роззява, Енн, тож навчися зосереджуватися й бути терплячою. Коли готуєш, не можна ширяти думками невідомо де. Ну, а тепер візьми свою ковдру й приший до неї ще один клаптик, а тоді питимемо чай.
— Не люблю я цього, — скорботно зітхнула Енн, витягаючи кошика для рукоділля й примощуючись біля купки червоних і білих клаптиків. — Мабуть, інколи шити й буває приємно, але пришивання клаптиків дає так мало простору для уяви. Один, тоді ще один і ще, і здається, що кінця цьому немає. Та звісно, краще бути Енн із Зелених Дахів, яка пришиває клаптики, ніж Енн хтозна-звідки, яка тільки те й робить, що бавиться. От було б добре, якби час на пришивання клаптиків збігав так само швидко, як тоді, коли ми граємося з Діаною. Ох, Марілло, нам удвох так цікаво й весело! Звісно, уявляти все зазвичай мушу я, та мені не важко. Зате в усьому іншому Діана просто бездоганна. Знаєте невеличке поле по той бік струмка, поміж нашою фермою й фермою пана Баррі? Воно належить пану Вільяму Беллу, і там у правому кутку ростуть білі берізки. Це таке романтичне місце, Марілло! Ми з Діаною зробили там собі будиночок для ігор. Він називається — Господа Бездіяльності. Правда, це надзвичайно поетично? Але будьте певні, я не одразу вигадала цю назву. Перед тим усю ніч заснути не могла. А коли вже засинала, вона прийшла, мов небесний дарунок. Діана була в захваті, коли почула. Ми все там дуже гарно облаштували. Ви мусите прийти й подивитися, Марілло, ви ж прийдете? У нас там є такі величезні камені, усі вкриті мохом, — це стільці, а дошки між деревами — це полиці. І на них ми ставимо посуд. Звісно, він весь щербатий, але це ж дуже легко — уявити, що він цілий. У нас там є одна особливо гарна тарілка, на ній намальований пагін жовто-червоного плюща. Вона стоїть у нашій вітальні, і ще там є Чарівне скельце. Воно казково прекрасне. Діана знайшла його між дерев за їхнім курником. Воно все в райдужках, таких маленьких райдужках, які ще не встигли вирости; Діанина мама їй сказала, що то скалка від їхньої старої підвісної лампи. Але так гарно уявляти, що його загубили феї, коли в них був бал, то ми назвали його Чарівним скельцем. А Метью зробить нам стола. Ох, а ще ми назвали той маленький ставок у полі пана Баррі Купіллю Верболозу. Я взяла цю назву із книжки, яку Діана давала мені прочитати. Надзвичайно захоплива книжка, Марілло!
Там у героїні було п’ятеро женихів. Мені й одного б вистачило, а вам? А ще вона була дуже вродлива, і їй судилося багато страждати в житті. Вона могла дуже легко знепритомніти. Я теж хотіла б уміти непритомніти, а ви, Марілло? Це так романтично. Але я для цього надто здорова, хоча й така худюща. Та я вже начебто посправнішала. Вам так не здається? Я щоранку, як прокидаюся, оглядаю свої лікті — раптом на них уже є ямочки? А в Діани нова сукня — з рукавами до ліктя. Вона вбере її на пікнік. Ох, я сподіваюся, що наступної середи буде гарний день. Я відчуваю, що коли мені щось завадить піти на пікнік, то я не переживу цього розчарування. Принаймні це буде найбільша трагедія в моєму житті. І байдуже, хай потім я побуваю на сотні пікніків, мене це не втішить, якщо я не піду на цей єдиний. Ми будемо кататися Озером Осяйних Вод на човнах, і ще буде морозиво, я вам уже казала. Я ніколи не куштувала морозива. Діана мені намагалася пояснити, яке воно, але, напевно, морозиво — це з тих речей, які неможливо охопити уявою.
— Енн, я дивилася на годинника: ти говорила цілих десять хвилин, — відповіла Марілла. — Тепер, просто із цікавості, спробуй, чи зможеш ти ще десять хвилин помовчати.
На десять хвилин Енн замовкла. Та до кінця тижня вона могла говорити лише про пікнік, думати про пікнік і марити пікніком. У суботу дощило, і вона довела себе до такої нестями, перелякавшись, що дощ не скінчиться до середи, аж Маріллі довелося загадати їй пришити додатковий клаптик до ковдри, щоб угамувати нерви.
У неділю дорогою із церкви додому Енн зізналася Маріллі: коли пастор з кафедри зробив оголошення щодо пікніка, вона аж затерпла від хвилювання.
— У мене аж мурашки по спині забігали, Марілло! Мабуть, доти я ще не вірила остаточно, що пікнік таки буде. Мені здавалося, наче все це я собі лише уявила. Та коли пастор щось оголошує з кафедри — тоді вже віриш, що це правда.
— Ти надто бурхливо все переживаєш, Енн, — зітхнула Марілла. — Боюся, у майбутньому тебе через це спіткає багато розчарувань.
— Ох, Марілло, таж очікування — це вже півнасолоди! — вигукнула Енн. — Потім може нічого й не статися, але ж ніхто не заважає уявляти, як воно буде, і радіти. Пані Лінд каже: блаженні ті, хто нічого не чекає, бо вони й розчарувань не знатимуть, але я думаю, що нічого не чекати — це гірше за розчарування.
Того дня, як і завжди, Марілла вчепила до церкви аметистову брошку. Забути її було для неї блюзнірством — майже таким, як забути Біблію чи десять центів на пожертвування. Аметистова брошка була її найбільшою коштовністю. Марілла успадкувала її від матері, якій подарував брошку дядько-моряк. Була вона старомодна, овальна, викладена по краях прегарними аметистами. У ній Марілла зберігала кучерик материного волосся. Про коштовні камені їй було відомо надто мало, щоб розуміти, наскільки цінні ті аметисти; проте, на її думку, вони були гарні, й усвідомлення, що ось вони, тут, на комірі її коричневої сукні, тішило Маріллу, хоч бачити їх вона й не могла.
Уперше побачивши брошку, Енн була в захваті.
— Ох, Марілло, вона така надзвичайно гарна! І як вам удається слухати проповідь чи молитву, коли на вас ця брошка? Мені би нітрохи не вдалося, я знаю. Аметисти — це просто, диво. Я колись уявляла собі діаманти, то вони були саме такі. Колись давно я ще не бачила діамантів, але читала про них і намагалася їх уявити. Я тоді думала, що це гарні блискучі бузкові камені. А коли якось побачила справжній діамант у каблучці в якоїсь пані, то розчарувалася так, що аж заплакала. Він був дуже гарний, звісно, але ж я собі уявляла діамант не таким. Дозвольте мені одну хвилинку потримати цю брошку, Марілло! А вам не здається, що аметисти — це душі фіалочок?
