Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Розділ 14
ЕНН ВИЗНАЄ СЕБЕ ВИННОЮ
Увечері в понеділок, за день до пікніка, Марілла вийшла зі своєї кімнати стурбована.
— Енн, — звернулася вона до скромної особи, котра, сидячи за бездоганно чистим столом, лущила горох і наспівувала «Неллі в ліщині» — бадьоро й виразно, що свідчило про неабиякі педагогічні здібності Діани, — ти не бачила моєї аметистової брошки? Вчора після церкви я начебто поклала її на подушечку для шпильок, а сьогодні не можу ніде знайти.
— Я… я бачила її сьогодні, коли ви ходили на збори Спільноти милосердя, — поволі відповіла Енн. — Я проходила повз вашу кімнату, а вона лежала на подушечці, то я зайшла на неї подивитися.
— Ти брала її до рук? — суворо запитала Марілла.
— Т-т-так, — неохоче зізналася Енн. — Я взяла її й почепила собі на груди, просто щоб поглянути, чи гарно буде.
— Не слід було нічого такого робити. Брати чужі речі дуже погано. Не слід було заходити до моєї кімнати, і не слід було чіпати брошку, що тобі не належить. Куди ти її поклала?
— Назад на комод. Я всього на хвилинку її вчепила. Я й не думала брати її назовсім, чесне слово, Марілло. Я навіть не здогадувалася, що не можна зайти й поміряти брошку, але тепер я це знаю і більше ніколи так не зроблю. Це моя чудова риса. Я ніколи не повторюю своїх поганих учинків.
— Ти не поклала її назад, — відповіла Марілла. — Брошки на комоді немає. Енн, ти забрала її деінде.
— Ні, я поклала її на комод, — швидко й навіть зухвало, на думку Марілли, заперечила Енн. — Не пам’ятаю, чи причепила до подушечки, а чи поклала на порцелянову тарілочку, але я її не забирала.
— Ну, то я піду й подивлюся ще раз, — мовила Марілла, прагнучи бути справедливою. — Якщо ти поклала брошку на комод, вона має досі там лежати. Якщо ж її там нема, отже, ти її забрала.
Марілла пішла до себе в кімнату й ще раз усе ретельно оглянула: не тільки на комоді, а й в усіх інших місцях, де могла би бути аметистова брошка, проте її не знайшла й повернулася на кухню.
— Енн, брошки немає. Ти сама визнала, що тримала її в руках останньою. Що ти накоїла? Скажи мені правду негайно. Ти взяла її і десь загубила?
— Ні, я її не брала, — пишномовно відказала Енн, відважно зустрівшись очима із гнівним поглядом Марілли. — Я нікуди не виносила брошки з вашої кімнати, і це правда, навіть якщо за неї мене чекає плаха… хоч я й не зовсім розумію, що воно таке, ця плаха. От воно як, Марілло.
Словами «от воно як» Енн хотіла підкреслити свою певність, та Марілла сприйняла це як вияв неповаги.
— Енн, мені здається, ти брешеш, — пролунав її суворий голос. — Я впевнена, що це так. Більше не кажи ні слова, якщо не вирішиш розповісти, як усе було насправді. Іди до себе; вийдеш аж тоді, коли готова будеш зізнатися.
— Горох мені взяти із собою? — покірно запитала дівчинка.
— Не треба, далі я лущитиму сама. Роби, що я кажу.
Енн пішла, а Марілла дуже неспокійно взялася до своїх вечірніх справ. Її не полишали думки про коштовну брошку. А що, як Енн її загубила? І як неприємно, коли дівчинка стверджує, буцім поклала брошку назад, хоча видно ж, що це неправда.
«Не знаю, що й гадати, — міркувала Марілла, знервовано лущачи горох. — Звісно, я не думаю, що вона хотіла її вкрасти, ні — просто взяла побавитися чи щось собі про неї намріяти. Та вона таки взяла її, це очевидно, бо в кімнаті після неї ні душі не було, аж доки я пішла спати — вона сама це каже. А брошки немає, це теж очевидно. Мабуть, вона десь її загубила й боїться покарання, тому не хоче зізнаватися. Мені й подумати лячно, що Енн бреше, це гірше за всі її нестримані вибрики. Це така страшна відповідальність — мати в домі дитину, якій не віриш. Підступність і брехливість — ось які риси вона мені явила, і, Бог мені свідок, я цим журюся більше, ніж тим, що брошка зникла. Якби ж дитина сказала мені правду, я вже би так не переймалася».
І аж до пізнього вечора Марілла подеколи навідувалася до своєї кімнати, шукала брошку й не знаходила. Відвідини кімнатки на піддашші перед сном також були марні. Енн казала, що не знає, де поділася брошка, та Марілла щораз більше впевнювалася в протилежному.
Наступного ранку вона все розповіла братові. Метью був спантеличений: не міг отак враз розчаруватися в Енн, хоч і мусив визнати, що обставини свідчать проти неї.
— А ти певна, що брошка не впала за комод? — ось і все, що він спромігся припустити.
— Я відсунула комод, витягла з нього всі шухляди й зазирнула до кожнісінької шпарки, — переконано відказала Марілла. — Брошки ніде немає. Енн узяла її й збрехала мені. Ось така правда, Метью, гірка правда, якій ми мусимо поглянути у вічі.
— То що ти робитимеш? — спитав зажурений Метью, потай радіючи, що не він, а Марілла даватиме цьому раду. Зараз він понад усе хотів лишитися осторонь.
— Вона сидітиме в себе, аж доки вирішить зізнатися, — похмуро відповіла Марілла, пригадуючи, яким успішним виявився цей метод минулого разу. — Тоді побачимо. Якщо вона скаже, куди забрала мою брошку, то, може, знайдемо її. Якщо ж ні — Енн доведеться суворо покарати.
— Так, авжеж, ти мусиш її покарати, — сказав Метью, беручи капелюха. — Але я тут ні до чого, пам’ятай, Марілло, ти сама веліла мені не втручатися.
Марілла почувалася геть самотньою, всіма покинутою. Навіть у пані Лінд не могла спитати поради. Тож вона замислено рушила в кімнатку на піддашші — і вийшла звідти ще більш замислена. Енн уперто наполягала, що брошки нікуди не виносила. Було видно, що дівчинка допіру плакала, і Маріллі раптом стало її жаль, та це почуття вона рішучо притлумила. До вечора Марілла була вже, як сама висловилася, «геть розтерзана».
— Енн, ти не вийдеш звідси, поки не зізнаєшся. Раджу добре обміркувати мої слова, — рішучо мовила вона.
— Але ж, Марілло, пікнік уже завтра, — заплакала Енн. — Ви ж дозволите мені піти, правда? І завтра випустите мене, правда? Всього на день! Потім я радо сидітиму тут так довго, як скажете. Але я мушу піти на пікнік.
— Енн, ти не підеш на жодний пікнік — і взагалі нікуди — поки не зізнаєшся.
— Ох, Марілло! — вигукнула Енн.
Та Маріллла вже пішла, зачинивши за собою двері.
Ранок середи був погожий і яскравий — наче зумисне для пікніка. Довкола Зелених Дахів виспівували пташки, від білосніжних лілій у саду в повітря линув тонкий аромат, що його незримий вітер задмухував в усі двері й вікна, і він ширився кімнатами, ніби дух благословення. Берези в долині весело махали гілками, наче сподіваючись звичного привітання від Енн з її вікна. Та Енн при вікні не було. Коли Марілла віднесла їй сніданок, дівчинка сиділа на своєму ліжку, пряма, бліда й рішуча, з міцно стиснутими губами й сяючими очима.
— Марілло, я готова зізнатися.
— Невже? — Марілла поставила тацю. Її метод знову виявився успішним, та гіркий був цей успіх. — Ну ж бо, Енн, я слухаю, що ти скажеш.
— Я взяла аметистову брошку, — мовила Енн, як ніби повторювала завчений урок. — Так, я її взяла, ви правильно сказали. Коли я ще тільки заходила в кімнату, то не думала, що візьму. Але вона була така гарна, Марілло! Я приколола її собі на груди й мене охопила нездоланна спокуса. Я уявила, як це буде надзвичайно трепетно й гарно — взяти її в Господу Бездіяльності й погратися, наче я леді Корделія Фітцджеральд. Якби на мені була справжня аметистова брошка, то було б набагато легше уявити, що я леді Корделія. Ми з Діаною робили собі намиста із шипшинових ягід, та хіба можна їх порівнювати з аметистами? То я взяла брошку. Думала, що покладу її назад, доки ви повернетеся. Я пішла манівцями, щоб якнайдовше йти із брошкою. А коли переходила міст понад Озером Осяйних Вод, я витягла брошку, щоб знову нею помилуватися. О, як вона сяяла під сонцем! А тоді я перехилилася через поруччя, а вона вислизнула в мене з-поміж пальців і почала тонути — глибше, глибше, глибше — і так гарно, бузково сяяла, аж поки озеро довіку не зімкнуло над нею своїх осяйних вод. Краще зізнатися я не можу.
