Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
У розпорядженні Імперського Ордена було багато володіючих даром чарівників і чаклунок, але їх магія не могла пробити пролом у захисті палацу.
І тому була одна лише причина — саме по собі місто перебувало під особливим захистом древнього закляття, яке примножувало сили його правителя — Лорда Рала, одночасно зводячи нанівець магію супротивника.
Це здавалося неймовірним, але закляття не поширювалося не лише на територію палацу, але і на все плато, і ніхто, крім нащадків роду Ралів, не міг тут використовувати магію.
Для Річарда наявність закляття такого роду була незаперечною перевагою, адже в ньому текла кров Ралів, але, з огляду на сформовані обставини, це не мало значення, адже він був позбавлений свого чарівного дару.
Тому він, прикутий до фургона, знаходився зараз у самому серці мільйонної ворожої орди, і нічого не міг з цим вдіяти. Але Річард був майже впевнений, що знає, як таке могло статися.
Крім плато і височілого на його вершині міста, було ще дещо на рівнинах Азеріта, видне йому багато краще — це насип, який зводили за наказом імператора Джегана.
Джеган, позбавлений можливості безпосередньо атакувати серце Д'харіанської імперії — останню з перешкод, що стояла на шляху до його тотальної перемоги над Новим світом, намагався здійснити задуманий план, суть якого полягала в тому, щоб побудувати величезний насип до вершини плато, по якому можна було провести досить солдатів, щоб зруйнувати стіни палацу стінобитними знаряддями.
Джеган мав намір не тільки захопити Народний палац, але й стерти його з лиця землі.
Спочатку Річард був упевнений, що ця ідея абсолютно нездійсненна, але коли побачив, як працюють солдати Джегана, то відразу ж усвідомив, що помилявся. Заполонивши рівнину Азеріта, багатомільйонний табір Імперського Ордена був повністю був зайнятий будівництвом насипу до високогір'я, на якому гордо височів Народний Палац.
Імператор Джеган був абсолютно впевнений в тому, що його першорядне завдання — проломити неприступні стіни, щоб забезпечити Імперському Ордену тотальну перевагу, і тоді не буде необхідності громити армії, захоплювати інші міста і території в Новому світі. Потрібно лише підкорити це місто, яке знаходилося зараз перед ним на вершині плато.
Імперське військо — груба фізична сила, сліпо віддана переконанням Братства Ордена, не могла дозволити народу почати жити по законах Нового Світу, поза контролем Братства, тому що це суперечило всьому вченню духовних проповідників Ордена.
Братство вважало саму можливість індивідуального вибору аморальною і руйнівною для суспільства в цілому. Наявність в Новому Світі процвітаючих, незалежних жителів також порушувало основну доктрину Ордена і тому було першочерговим завданням, яке потрібно було вирішити.
Братство вважало населення Нового Світу егоїстичною виразкою суспільства, яку потрібно або звернути до праведного життя в прийнятті доктрини Ордена, або знищити.
Як і слід було очікувати, насильно вселити віру в праведні ідеї Братства, і прийняти закони Ордену було, без сумніву, важкодосяжним завданням навіть маючи в розпорядженні багатомільйонну армію і час в надлишку.
Джеган, проте, зміг знайти армії застосування, зайнявши своїх солдатів важливою справою, в надії приховати справжні причини їхньої бездіяльності, і тепер кожну годину дня і ночі ряди воїнів позмінно працювали над будівництвом насипу.
Хоча Річард і не бачив солдатів, які знаходяться в кар'єрах поруч, він знав, що навіть зараз вони риють землю і видовбують скелястий грунт. Коли накопичувалось достатня кількість викопаного грунту, інші солдати-працівники везли його в бік майбутньої насипу.
Маючи мільйони рук робочої сили, які безперервно трудилися вдень і вночі, Орден з кожною хвилиною наближався до виконання покладеного на нього наказу.
Річард вже давно не був на території табору, але, прокидаючись, він кожен ранок уявляв, як одного разу перед його поглядом з'явиться непохитно викладений до вершини плато насип.
— Як ти помреш? — Запитав Джонрок.
Річарду було не по собі від виду споруджуваного насипу, перед його очима стояло темне і жорстоке майбутнє, яке принесе з собою у світ Орден.
Але питання Джонрока було майже, як промінь світла в темному царстві. Річард поплентався назад у дальню частину фургона, пережовуючи яйце.
— Ти думаєш, я буду вибирати? — Нарешті спитав він. — По суті, — Річард прибрав руку, яка опиралася на коліна, продовжуючи жестикулювати з половиною яйця в ній, — ми можемо вибирати лише як нам жити, Джонрок. Але я не думаю, що так само ми можемо вибирати свою смерть.
Джонрок був здивований відповіддю.
— Ти думаєш, що у нас є вибір? Рубен, у нас немає вибору.
— Ні, є, будь певен, — сказав Річард, не пояснюючи своїх слів, і проковтнув залишену половину яйця.
Джонрок підняв ланцюг, до якого був прикріплений нашийник.
— Як я можу зробити хоч якийсь вибір? — Він жестом вказав на табір, — Вони — наші господарі.
— Господарі? Вони вважають за краще не думати про себе, як про особистості, і жити під диктатом проповідників Ордена. Так що, вони теж не є господарями свого життя, як і ми.
Джонрок здивовано похитав головою.
— Іноді, Рубен, ти говориш безглузді речі. Я — раб. Я той, хто не може нічого вирішувати, але імперці аж ніяк не є такими.
— Є узи, набагато сильніші того нашийника, яким тебе прикували, Джонрок. Моє життя — це все, що у мене є. Воно в моєму розпорядженні, я можу віддати його в ім'я порятунку того, що ціную, чи того, хто мені сильно дорогий.
— Ті люди, — продовжував Річард, — вони жертвують своїм життям заради того, щоб приректи інших на страждання — вони вже мертві всередині, і немає в них нічого вартого того, що можна було би воскресити. Ти думаєш, це і є життя? Але я — ні. Вони носять ланцюги, в які самі себе закували, про те і не підозрюючи.
— Я прикидав, коли вони прийдуть убити мене, — сказав Джонрок, — Адже Імперський Орден виграв тоді. А я досі тут — хоч і на ланцюгу, але живий. І будь-яка спроба втекти буде коштувати мені життя.
Річард розжовував залишки яйця.
— Ми всі коли-небудь помремо, Джонрок, — всі. І ти хочеш сказати, що такий наш життєвий шлях? Зрештою, у нас є всього лише одне життя, іншого прожити нам не дано, і тільки це є особливо важливим.
Джонрок пережовував їжу, розмірковуючи. У підсумку, здавалося, він так і не зрозумів суті сказаного, коли з усмішкою вимовив.
— Добре, якщо у мене буде можливість самому вибирати свою смерть, то я б хотів, щоб це сталося під радісні крики натовпу вболівальників, який буде вітати гравця, що гідно відіграв матч.
Він ковзнув поглядом у бік Річарда.
— А ти, Рубен? Який був би твій вибір?
Думки Річарда були зайняті зовсім іншим — він розмірковував над більш важливими речами.
— Я сподіваюся, що мені випаде можливість подумати над цим питанням, але тільки не сьогодні.
Джонрок важко зітхнув. Варені яйця виглядали просто крихітними в його м'ясистих долонях.
— Може і не сьогодні, але я думаю, що це те саме місце, де закінчуються всі ігри… Воно стане нашим останнім пунктом перебування в цьому світі, тут, в підсумку, наше життя і закінчиться.
Річард нічого не відповів, тому Джонрок продовжував, і його слова гулом лунали крізь шум проливного дощу.
— Я абсолютно серйозно, — він насупився, — Рубен, ти взагалі чуєш, про що я тлумачу? Чи ти досі мрієш про ту дівчину, яку, як тобі здалося, ти бачив учора, коли ми прибули в табір?
Річард усвідомив, що він постійно думає саме про неї, і усмішка не сходила з його обличчя. Незважаючи ні на що, зараз він справді посміхався.
Навіть, незважаючи на те, що Джонрок був абсолютно правий, кажучи, що вони, можливо, загинуть в цьому таборі, Річард все одно продовжував посміхатися. І він зовсім не бажав говорити про Келен з цією людиною.
— Я багато чого бачив по дорозі до цього табору.
— Вже зовсім скоро, після матчів, — сказав Джонрок, — і якщо все піде, як треба, у нас буде достатньо жінок. Зміїна морда це пообіцяв. Але поки що приїжджають тільки солдати, все більше і більше військових. І все одно, я вважаю, що вчора тобі привидівся привид чи фантом.
