Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗
Дурного серця.
Али ж чи дурного?
Тепер вирішила — хай доля сама покаже, що вона для неї вибирає.
На Катерини рано-ранечко встала, пушла в садок і, щоб нихто ни побачив, зрізала вишневу гілочку. Перед тим проказала і слова молитви, до Богородиці звернуті, а потім і свої, заповітні:
— Подаруй, матінко, для серця мого втіху, пригорни ясним сонечком та вітерцем тихим. У тебе прошу, свята Катерино і в тебе, преподобна Маланко.
Так промовлєла, бо ж гілку у воду належало поставити. І якщо розквітне, зацвіте до Маланки 31, то судилося цього року весільний вельон вдягнути, як гілочка вишнева, у біле вбратися.
Не перший раз Соломійка зрізувала чи надламувала вишневу гілку. Третій. Два попередні гілка у воді листочки розпускала, а от цвіту не було. Не судилося. Тож на третій було сподівання.
На порозі з Васильком зіткнулася. А той халамидник, хоч і не малий вже, а парубок-підстарок, щитай, завів, пику на дві гармошки скособочивши:
— Ой, гілочки та цвіточки, на весіллє веляночки.
Ну, Соломійка в боргу не лишилася — кулачком братикові межи плечі тузнула, хай знає, як смішки на вгороді продавати. Гілочку за спину сховала, а в хаті у заздалегідь приготований (обійдуться й без нього) маленький збаночок, з темно-синьої глини, поставила. Налила води та за фіранку, на віконце, до сонечка, що з-за хати виглєнуло, до Соломійки підморгнуло: поможу тобі, дівонько.
Ну, а далі й на Катерини, й на Гандрія 32 було, як і завше, 'їхнє дівоцьке гаданнє. І тут — диво-дивне — штири рази у Соломійки на '(дне вийшло. Перший раз, як пампушок напекли, а до пампушок кожна з незаміжніх дівчат свою маленьку стрічечку прив’язала.
А тоді до хати занесли псиська Мотрунчиного, голоднющого, бо ж цілісінький день узаперті просидів, аж вити з голодухи почав. Мотрунчиного, бо ж у Мотрунки як-не-як уже восьмеро дітей у сорок літ, то теж прикмета ни злецька. Пес, як голову, рядном накинуту, одкрели, очманіло очима повів, а тоді до викладених рядочком пампушок кинувся. І першою. Першою вхопив Со- ломійчину пампушку, аж зубами з радості клацнув, хоч пампушка й ни скраю лежала. Дівчата в долоні заплескали:
— Першою, першою, Соломко, заміж вийдеш.
— Диви, ще й цієї зими.
Ну, в Соломійки — серце тьох, мов соловій серед зимного вечора до хати залетів. Як псисько чергу встановив, кому в якім порєдку заміж йти, схрумавши пампушки всі до їдної, дівки з вереском та плесканням в долоні на вулицю висипали. Тепер по селу належало пройтися кожній окремо, крадькома під вікна хат, що гасовими лямпами ци й скіпками блимали, та послухати, що там говориться.
Соломка до Тиндурів пробралася й як услухала, то вдруге серце з грудей мало не вистрибнуло. Бо Тиндуриха до свого Федька сказала:
— Та йди вже, п’янюго, хоч дров до печі принеси, як худобину жінка мусила годувати та напувати. Гандрія він, бач, анциболот, свєткував.
Соломійка ни стала ждати, коли Федько вийде з хати, геть вистрибом побігла. Бо ж оте словечко «йди» означало, що вона рік за Гандрієм замуж вийде. Гірше було б, якби почула: «Сиди!», що значило — дома сиди, в дівках ще зоставайся.
А тоді попрямувала сільськими вуличками — їднею та другою. І таки встрітила чоловіка, що дибцяв, похитуючись.
— Доброго вечора, — привіталася. — З Гандрієм вас.
— І тибе тоже з тим же. Я троньки погандріївся.
— А як вас звати, діду?
— Та хіба ти впилася тоже, дівонько, що двоюрідного брата свого свекра ни впізнаєш?
Соломійка, звісно, впізнала дєдька ци діда Павла. Павла! Он як! І хоч ім’я він не назвав, та вона й без того знала. То її судженого таки звати Павлом?
Ну, а як вернулися дівоньки з вечірніх походеньок — хто радий- радісінький, а котра й з сумними очима, то стали на стіл пампушки та щойно зварені вареники з бульбою та капустою виставлєти. Теперка мусили хлопці зі шкаликом горілки та огірками прийти. Ну, а хто перший до хати ступить, той суджений для дівчини, що їй першою заміжжя нагадано — така є прикмета.
Першим ступив. Блискавка сяйнула перед Соломійчиними очима, яснішим світло лямпи зробила, гнота ще сильніше запалила. Бо до хати ступив Павло, Павлусь неїн, у кожушку святош- нім і шапці смушковій. Очі як дві зорі світяться.
— Уря-ря! — Безпосередньо, радо по-новодівоцьки плеще в долоні Параска Цвіркунова, котру тилько на Катерину лишень, як штирнайцятилітню, до їхнього гурту прийняли. — Соломка! Соломка! Соломинка!
— Та ж мине Павлом звати, хіба забула? — вдавано сердиться парубок, а дві зорі з його очей на Соломчині щоки вже присіли й висіюють звідтіля.
Павло підходить і легенько, мов маленьке горнятко, чимось дорогоцінним наповнене, бере Соломчину руку до своєї й, оглянувшись, до своїх вуст підносить.
4
Те на другий день Різдва сталося. Те, що мусило статися. На вулиці Соломійку перестрів Павло, як од гостин у тітки Варки вертався.
Промовив просто, але явно хвилюючись:
— Завтра старостів зашлю. Скико мона ждати? Хіба ти цього не хочеш?
Соломійка запитання зігнорувала. Тільки видихнула:
— Засилай, якщо вже так не терпиться.
І пішла, плечиком здвигнула, начеб од здивування — мені то що, твоє, парубче, діло свататися. А коли тре’, то ще гарбуз десь і знайдеться, ни всі за осінь та половину, вважай, зими витратили.
Зима ж того року була довгою. Спершу морозною і сніжною, а після Різдва замість того, щоб готуватися тріщати на Водохрещу, у середині січня обернулася в справжню весну, з теплою погодою
і великою водою. Саме перед Різдвом, десь за три дні до нього, Соломійка побачила, як набухає, бубнявіє гілочка. Як розпухають бруньки. Вона теж відчувала, як серед зими у її тілі зріє весна. Хапалася мимоволі за груди, що здавалися випуклими більше звичайного, а вночі руки самі тяглися до живота й нижче.
У такі хвилини Соломійка шептала молитви, ті, які знала від мами, від бабусі й від отця Андронія. Намагалася прогнати гріховні думки. Али чула й те, що колись прочитала в Біблії, яку дав було батюшка і яку потім принесла матушка Єфросинія, бо казала, що панотець їй заповів:
Що яблуня між лісовими деревами, то любий мій між синами!
У його холодку, що так бажала, я сіла, і плід його був солодкий моєму піднебінню.
Він увів мене в бенкетний покій, і любов — стяг його надо мною.
Підсильте мене тістечками виноградними, яблуками мене одушевляйте, бо я з любові знемагаю.
Ліва рука його під головою в мене, а правою він мене обіймає 33.
«Якщо в Святім Пісьмі є й така любов, то хіба гріх те, про що я думала? — роїлося в Соломійчиній голові. — Я тоже знимагаю з любові. Та ж жодна рука не була ще в мене під головою, хоч і хотіли хлопци, ой хотіли мене обіймати. Господи, а що ж то — бенкетний покій? Чим я маю упитися?»
Чула вона й про плід, що торкається піднебіння.
Соломійка гнала думки, читала молитви, а вони назад верталися, ті окаянні слова, загорнуті в гріховне і солодке покривало.
Ци й в инших так було?
Ни знала, хоч дівчата дещо й розказували.
А того дня, як вернулася додому, одразу, ледь поріг переступила, Соломія-старша:
— Глянь, доню, діждалася таки свого.
— Діждалася?
Соломійка на вікно глєнула — а там гілочка вишнева цвітом укрита. П’ятірка квіток є вже, а ще з десяток на підході, от-от вибухнуть. Підійшла, пальцями торкнулася.
— Хороші ви мої, дєкую вам, — щасливо проказала.
— Що ти там шепчеш, доню?
— Щаслива я, мамо.
— І я рада.
Ще через день і сватання до хати припливло, як потічок серед зими. Дядько Тиміш Гладущиків, Платон і Левко Мікіський прийшли од Павлика.
— То подаси, доцю, рушники?
Чом би вона мала ни подати?
Разом з нею подавали куниця-дівиця, і дівочка-білочка, вся звірина цего світу, і мама неїна, ластівка сизокрила, котру найдужче у світі любила, бабуня, що тихо стогнали од своїх болячок, а як вона пудойшла та руку їм розпашілу на лоба поклала, притихли, лагідні та добрі, тишину в хату покликали. Також.
