Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗

Все було, як і належить — розчісування ще дівоцької коси подружками, і вчорашнє з дівочим віком прощаніє перед вступом у жіноче життє, пісні журливі й веселі. А сьоннє — весіллє, прихід весільної половини од молодого, батьківське благословіннє, вінчаннє. Вона першою на рушник стала — добра прикмета. І поцілунок, як обручками обмінєлися, і довга стріча вуст під крики «Гірко!» І під той спів назойливий: «А Соломка рада, аж в долоні плеще, нахилися, Павлусю, поцілуй ще-ще!»

Як уже вернулися з церкви, за стіл сіли, те й сталося. Спершу шум почувся надворі, потому в сінях.

Ойкнуло, а затим і заскімлило Соломійчине серце.

А тоді їх двоє й ступили до хати — Петрусь і хлопець, вона впізнала з сусіцького села, часом на вечорниці до них приходив, з Петриком приятелював, разом, кажуть, і в українську партизанку подалися.

— Добрий вечір, панове весільники, — Петрусь незвично голосно.

Озвалися гамузом, хто справді радо й зацікавлено, хто вимучено радо, дивилися насторожено. За плечима у незваних гостей — зброя, автомати. Хтось тихенько зойкнув. Вже ходили чутки про два недавні напади на весілля — десь там, коло Прип’яті, на Яревищинських хуторах чи що, і ближче, під Головним. В однім місці не так прийняли, казали, незваних гостей — поліцаїв, а в другім — партизан, правда, червоний за те помстився, що наречена ни його вибрала.

«Нивже й тут буде таке, кров проллється?» — читалося в людських очах. Тверезіли й ті, що встигли причаститися.

— Хоч ми гості й незвані, та прийшли, щоб привітати, — сказав Петро. — Свого товариша і його молоду тоже, як-ни-як, з ма- лєнства зналися.

— Запрошували й твою симню, чого ж нє, — озвалася Павлова мати. — Кауть, приболіли...

— Виздоровіют, — сказав Петрусь. — А я ненадовго, не бійтеся. Псувати щістє ни буду. Тилько поздоровлю, подарок вручу, ну, за здоровлє й щасливе життє чарчину, мо’, перехилю, як наллють. Ну, мо’, їден танець з молодою станцюю, з дитєчих літ дружили, як-ни-як.

Петрусь — обвітрене лице, начеб темніше, як було, у шапці- мазепинці й чорнім короткім пальті — підійшов до столу, де сиділи, мов омертвілі, наречені, й дістав щось із-за пазухи. То була невеличка дерев’яна коробочка. Простягнув Соломійці.

— На щістє й велику довгу любов.

— Спаси Біг, — прошептала Соломійка.

— Розкрий, коли хочеш, — сказав Петро. — Сам вирізьбив, од щирого серця, вибачєйте, що у лісі не вельми з подарками розженешся.

Соломійка розкрила коробку, дістала те, що лежало в ній, і не тільки з її грудей, а й з десятка инших — зойки вирвались. Ци захоплення, ци страху.

На Соломійчиній долоні лежало вирізьблене з дерева червоне серце.

Чиє?

її серце?

Його?

— Дє... Дєкую...

— Не бійся, — сказав Петрусь. — То не кров. То калина. Соком калиновим зафарбував. Помниш, як ми утрьох у лісі коло Гнато- вого хутора калину збирали?

— Пам’ятаю.

Все було начеб дерев’яним у Соломійки — і коли чарки Петрові й товаришеві його, що Михасем звався, підносила, і коли з-за стола виходила, щоб той танець надворі станцювати.

Михась тоді перші слова проказав, як чарку прийняв з неїних рук:

— Хай доля вам тико всміхається. По святах і буднях.

— Дєкую.

Не раз на вечорницях Соломійка і з Петром, Петрусем танцювала. Він завше вів тихо й обережно, ніби боявся, що вона воду ци синь своїх очей-озерець розхлюпає. Так і цего разу було. Тиль- ко автомат у него за плечима. Гвер. Так і не зняв.

Михась з якоюсь дівчиною, здається, Тетянкою Петраковою, танцював.

Петро сам просив у музик повільного танцю. Вів поволі, обережно, мов боявся розбити.

За танець обоє жодного слова ни промовили. Тремтіла Соломійка, і ледь здригалася його рука на стані молодої. Тильки, як стихла музика, він:

— Дєкую. — І до людей. — Вибачєйте, що, може, весіллє зіпсував. Додом забіг, а тут, кажуть, весіллє, то й привітати схотілося.

Низько-низько вклонився Соломійці, а потім і Павлові, другові свому. Тоді до всіх:

— Бувайте. Як совєт прийде — не піддавайтеся. Ще вернуться наші і слава, і воля.

І розтав у темряві. Соломійка стояла і боялася одного — щоб не впасти. Отак, посеред свого весілля. Бо що тоді буде? Відчула біля руки, що ледь-ледь дрижала, чоловікову руку. Пальці міцні й долоню широку.

«От і все, — подумала. — А що — все?»

А затим: «Додом забіг? Почув, що весіллє. А як же подарунок, серце червоне, серце калиновеє?..»

її думки перебила музика. Троїсті музики вдарили бадьорої, запрошуючи до нового танцю.

РОЗДІЛ V

ВЕСНА ЗАМІЖНЬОЇ ЖІНКИ: ГУСКА

1

— Гуси, гуси, лебедєта, візьміть мене на крилєта, — дитяче та давнє, як цей світ, мов пролісок крізь ранній сніг, мов промінь крізь ще зимову хмару, проривається й зривається проханнє з Соло- міїних вуст.

Вуст заміжньої жінки, вродливої, як сама весна, двічі викоханої минулої ночі, що стоїть серед березневого ранку, сама схожа на дивного птаха, з простертими у небо руками-крильми. А в тім небі поміж клаптиками білих, як припізнілий сніг альбо лебедине пір’я, хмаринок справді летять гуси, а мо’, й лебеді звідкись, з країв далеких, як уже подаленіле її, Соломійчине, дитинство. Летять крізь війну, мовби скасовуючи неїне існування, не досяжні для куль та приголублені Соломійчиними очима — гуси-лебеді летять.

— Що там, Соломко? — гукає з сіней свекруха, Павлова мати.

— Дикі гуси прилетіли, мамо, — щасливо каже Соломія.

— Овва, дивина, — намагається надати голосу байдужості Марія, та Соломійчине захоплення викликає й неї на подвір’я.

Вона й собі задирає голову й проводжає очима пташиний клин.

— Їдна, дві, три, — мимоволі починає рахувати, та збивається, бо ж до гусей, що ділять небо на дві частини, далеко.

До неба далеко, а до схожої на птаху невістки зувсім близько. Щось дивне ось уже другий місяць коїться у душі Павлової матері. Вона все більше закохується у свою невістку. Так би не мало бути, однак є. Вона стрітила цю жінку, давно знану, бо ж до Зозуликів рукою подати, з давніх давен живуть на їднім кутку, насторожено-ворогувато. Як завше стрічають свекрухи невісток, чужаниць, котрі не знати чого вриваються у чужу хату й хазяйство, забирають сина з материного серця та тулять до свого. Однак Маріїне бурчання та насторога погасли, мовби вогник на сирій скіпці. Погасила їх Соломія своєю привітністю, щебетанням серед зими, що падало на долівку срібними, а мо’, й золотими перлами, такими лагідними, добрими були слова, непідробне бажання догодити й щось нове дізнатися. І при тому не відчувалося жодної запобігливості, а наче. Начеб давно Соломка була неїною дочкою, зробила несподіване відкриття Марія. А ще дивні, сповнені внутрішнього чару, рухи Соломій- чиних рук, плечей та навіть розкрилля, схожих на два великих метеликів брів.

«Вона відьма», — раптом подумала якось Марія.

Раптом затерпла і задрижала рука, щока сіпнулася, і з солодким жахом Марія усвідомила, що їй не вороже, а приємно бути під цими, хай і відьомськими чарами. Двоє власних дочок, двох синів виростила, а такого, здається, й до них не почувала. Нє, не почувала, любила, а, бува, й сабанила ³⁵ за якусь провину, а такого захоплення-зачарування не відчувала.

«Хай вже, там проясниться», — вирішила Марія.

Що ж до Павла, то він хоча й кохав Соломію, любив, як свою душу, ладен був оддати за цю жінку найдорожче, все ж дедалі більше почував себе власником найвродливішої у цілих Загорєнах, або й усій окрузі жінки. Баби. А цей, дарований Богом і долею, дорогоцінний скарб, потрібно пильно охороняти. Як усяку належну йому річ. Павло трохи засоромився, коли про те подумав. Соломія — не річ, але й річ тоже. Бо те, що належить комусь, мусить бути річчю. Він теж її річ. А тут іще ревнощі точили, як шашіль, душу. Нащо Петро явився й подарував те серце? Міг би й щось інше принести. Певно ж, прихопив собі дещицю, як ходили на польські колонії. Оно Лукаш Калина цілу торбу добра приніс — і посуд, і рушники, і пацьори ³⁶.