Майже ніколи не навпаки - Матиос Мария Васильевна (читать хорошую книгу полностью .txt) 📗
А більш нічого.
Гріх?!
Або Мариньці не однаково, що ні дружечки, ні весільного батька не мали вони з Кирилом коло себе, коли зносило їм двом голови в Іванцевому сіні?!
Коли вона зараз хапається за бороду самого Бога?
Бо осьдечки Кирилова рука тягне до себе, як дідьча {{ Дідько (діал.) — чорт. }} сила, — ні відмовити, ні спротивити не годна.
І навіть, коли б її завтра мали на смерть закидати камінням чи спалити на вогні — вона перед тим попросить відпустити її на гойданку. Оцю, за Іванцевою колибою, де зараз Кирило розпинає її гарячими руками, ніби й справді хоче вийняти з грудей серце, як не раз виймає із гнізд тремтливих сліпих пташенят.
Ох-о-о-хох… На тій гойданці в Бочкові Маринька й вішалася. Підрізала ножичком виноградну мотузку, обвила-обв'язала один її бік круг шиї й почепилася за другий, той, що був прив'язаний до бука.
Але сказано: що дано на життя — те не буде на смерть. Не захотів Бог прийняти Мариньчину душу до себе — обірвалася виноградна мотузка.
Хіба то важно, що після того казав їй Кирило?! Неважно! Важно, що сказав правду. Що жениться на Василининих ґрунтах і полонинах, повних овець.
А решта… бац… не має сили.
А за тиждень до свого весілля Кирило позрубував — постинав — поспалював по горах усі до одної Мариньчині хітанки, зроблені своїми руками.
Вона тоді оббігала ті страшні лісові пожарища — так ніби обійшла живих погорільців.
Припадала до чорної землі.
Билася в голову.
Кричала.
Обвивала руками буки.
Наступала на мурашники.
Усе довкіл дихало повним життям — лише Маринька то відмирала, то оживала, аж поки не вчула, що в ній самій умерло серце. Вона прикладала руку до грудей — а серця не було. Не билося Мариньчине серце ні вдень, ні вночі — ніби й справді втекло з неї безслідно. Та ніхто його не ховав і ніхто над ним не плакав. І де воно ділося, не знає навіть вона сама.
Отак із тих пір і живе без серця.
Може, тому інших чує, що своє не заважає?
…Тоді почорніла з лиця Маринька, з посинілою міткою дикої виноградної лози круг шиї знову вернулася в гори — і за два дні зібрала в
хустинку попілець зі своїх хітанок та й поховала його під стіною в Іванцевій колибі. Там, де ще недавно попеліло її серце коло Кирилового.
А жменьку сивого попелу закопала в своєму саду під грушею.
В якімсь часі зробила сама собі хітанку.
Коли вона вперше вмостилася на дощечки нової гойданки в саду, тієї ж миті страшний холод шугнув їй під самий мозок. Маринька зіщулилася, але з гойданки злізати не злізла. Ніби мала намір перечекати страх.
Проте страх не відпускав, хіба ще більше прицвяшковував до гойданки. По тому вона вчула, як гострі й холодні зашпори заходять у ноги, як безвольними робляться руки. А далі — знизу і зверху — повіяло холодом. Це був смертельний холод, укупі зі смертельним страхом. Ніби вона ходить опівнічним цвинтарем. І тоді самий ляк, а не оніміла рука, зірвав із плечей прабабусину — Федорину — вовняну хустку й підстелив на дощечки гойданки.
Отам їй уперше відкрилося.
Маринька спершу сама зчудувалася, коли з-під хустки крізь тіло почав проростати жар. Жахкий, ніби вона на розжарену пательню вмостилася. Та де там пательню — то було так, наче тепер уже крізь неї, як через вушко голки, протягували не нитку — пекучий кіл… ніби її тіло намотували навколо стовбура — гостродзьобого, що мисливська піка.
Маринька ледве стримала крик — а вже той жар розпливався в голові чудними картинами… із картин робилися люди… і вони були впізнаваними…
А далі вона таки скрикнула — аж затремтіла гойданка. Потворний страх знову розітнув Мариньчине тіло навпіл: живі люди, люди, яких вона знала, люди, які ще вчора віталися з нею, нараз ставали мертвими… ні-ні, вони ще ходили ондечки за її брамою, ще вона з гойданки переговорювалася з ними, а вже перед очима бачила їхню наглу смерть чи близьку напасть.
Проте Маринька тоді на диво швидко відійшла. Мало що… Учора лягла спати, виказавши лише короткий «отченаш», замість того, щоб окремо подякувати Богові за день і за харч, за погоду і за здоров'я. А позавчора шляхтувала {{ Шляхтувати (діал.) — проклинати. }} на чім світ стоїть сусідчині кури, що розгребли Мариньчині грядки на ніц.
Та дивні видіння не відпустили й наступного дня — і Маринька з усієї сили плеснула себе по чолі. Ну, так… певно, що так… а як вона хотіла інакше?! Вона перед Богом винна, бо сама замахувалася на життя, Богом дане! Вона бажала собі смерті — а Бог дав їй життя, чомусь не прийнявши Мариньчину потовчену душу до себе. Гріх вона має неспасний. Отож лякає Бог її такими страшними видіннями. Вчить, щоб знала, як із Богом жартувати.
Того дня селом ходили сторожинецькі цигани, й Маринька виміняла в них на великодню сорочку, мережану білими ружами по білому полотні, залізний чавун.
Пузату балію вона тримає тепер за стодолою. Чи сама собі нагадує про свій гріх, чи людей страхає пеклом. Бо ж ні-ні, та й викине колінце: почне з самого досвітку смолу в чавуні варити. Розжарить дно до червоного — а тоді вкине туди застиглий кус смоли. Ніби камінь шубовсне у воду. Воно, окаянне, трісне від великого жару — й забулькає несамовито на всю округу. Сморід рознесе. Ніби й справді людські кості в тім казані булькають. Та жах наводять. Та думати змушують. Мовляв, дивіться, що з вами буде, люди добрі, коли будете дурне думати та дурне робити. В пеклі горітимете, як смола в чавуні. Та лиш смердючий дим ітиме з вашого нечистого тіла.
Маринька дивиться на чорне — гаряче й бридке — кипіння в балії, і її до шпіку {{ Шпік (діал.) — мозок. }} кісток пробирає страх. Навіть крізь заплющені очі вона уявляє дим із свого тіла у чорному вариві пекла — і їй хочеться крикнути на весь світ, що вона не винна. Ні за Кирила, ні за теперішню свою видющість не винна.
Наколи б знала, що так воно буде… але ні! Все одно би робила, як зробила. Ні! Не так! Любувала би була Кирила більше. Щоб налюбилася на все життя. Чи дитинку була би вчинила від нього. Байка, що показували би на неї пальцями та зведеницею {{ Зведениця (діал.) — покритка. }} називали.
Вона звела зі свого серця гарячу кров — і не побоялася стати мертвою.
Вона серце своє звела на попіл, вирвала його з грудей, як скалку, і тепер ходить з розпанаханими нутрощами, лише ніхто не зауважує розкритої рани.
«Вони говорять не зі мною, — думає Маринька, коли хто звертається до неї з бесідою, — вони дивляться в розриту могилу, в якій упокоїлася моя кров, бо хочуть надивитися, як витримує це життя людина без крові й без серця. Вони хочуть надивитися на мертву душу».
Але інша думка перечить Мариньці: стань, жінко! Ніхто не знає твого гріха з Кирилом. Усе давно вкрилося попелом. Закам'яніло, як оцей ось кус майже залізної смоли, що не можна його розбити навіть сокирою. А розбити мусить. І в балію кинути мусить. Щоб застерегло інших від того, про що вона не сміє сказати словами.
Спершу сердилися на неї сусіди. Думали, навіки попрощалася з розумом їхня Маринька. Але вона вийде, було, на дорогу, постоїть — роззирнеться навколо та й попросить стрічного вернутися додому, бо дома, мовляв, його чекає добра вістка, а в дорозі — зла. Чи прийде до чиєїсь хати нібито води напитися, а сама подумає — роздивиться — й намовить господиню не пускати сьогодні дитину в луг корови пасти. А на вечір рознесеться селом, що бугай побив на пасовищі пастухів, а чийогось хлопця забив на смерть.
А якогось-то разу відкрилося Мариньці найголовніше: вона знала, що чекає будь-яку людину з їхнього села на день наперед. Але ці знання якимсь дивним чином не стосувалися Кирила і його родини. І відтоді їй стало добре. Вона не мучилась знаттям поганого про того, хто мало не спровадив її на той світ. Хай тішиться чоловік, якщо Бог дав йому втіху. Кирило заслужив утіхи. І діти його заслужили.
Решту — розсудить Бог.
А за всіх них відкарається Маринька.
Бо що їй іще робити на цьому світі, коли світ відібрав від неї всю роботу, окрім одної, — знати й відбувати біду за інших?
