Майже ніколи не навпаки - Матиос Мария Васильевна (читать хорошую книгу полностью .txt) 📗
Жіноче білля недбало падало на підлогу,
розплетене волосся плуталося між тремтячими пальцями,
і шкіра, всіяна дрібними сіянцями пропасниці, зіщулювалася, як равлик під людськими руками.
Теофіла несміливо осідала в гарячу воду — й повільні, але рясні сльози стікали по її білому обличчі. Недавня сила й рішучість покинули її начисто. Тепер тіло було схоже на віхоть. Якби хто цієї хвилини взяв його в руки — воно б розсипалося чи переломилося, таке було безсиле й зів'яле. Теофіла сиділа, прикута руками до країв балії, як сидить галерник-бранець, прикутий до борту галери. Хіба лише ворушила пальцями ніг. Наче хотіла пересвідчитися, що ще жива.
Далі вона розтирала сухою золою шкіру рук. Грудей. Стегон.
Ніби купалася вперше в житті.
Чи як перед першим причастям.
Або вінчанням.
Як перед очікуваними пологами — так перед очікуваною смертю.
Має бути чиста.
Вона зараз навіть не банує за своїм молодим життям. Вона лиш за ним ридає. У цю збурену воду. У мовчазні стіни, які не розкажуть правди нікому. Ридає в занімілу в грудях тугу, що не розрубати її ні ножем, ні сокирою не розколоти. Упилася п'явкою туга в розбухлі груди і ссе — не висисає Теофілиної ганьби і страху.
Та поміж цим одна-одніська думка не покидала ні на мить: вона має вмерти чиста, позаяк смерть її буде моторошна. І може, волочитимуть норовисті коні прив'язане до копит голодне жіноче тіло, а там десь і ворони склюють їй остеклі очі. Отоді вона вже не зможе вборонитися від сорому мертвої плоті, як не змогла вборонити від неслави себе живу.
Теофіла неспішно вилазить із балії. І так, як є, гола, стає перед образом Матері Божої. Вода стікає тілом долі — і прозора калюжка розростається круг неї, ніби обгороджує кам'яним муром чи просто ріденьким тином розтерзану страхом жінку.
Від чого вона хоче відгородитися?
Від таких самих?
Від осуду?
Каменування?
Страти?
Теофілі байдуже. Стоїть, німа й завмерла, виставивши на показ власний сором, проте вперше не встидається своєї наготи.
Відколи світ та сонце, ще не бачила себе голяка.
Та ще посеред хати.
Серед білої днини.
Жодного разу не обдивлялася себе так пильно, як тепер: заважав привитий із колиски сором, який, окрім багатьох інших приписів та незліченних забобонів, диктував один особливо суворий і неухильний припис для будь-якої тутешньої жінки. Припис, що не мав відтінків, півтонів, застережень, полегші чи варіантів: кожна жінка гір зобов'язана була передусім стидатися своєї статі й власного тіла.
Завжди й перед усіма.
А токма, перед шлюбним чоловіком.
Цей єзуїтський за своєю природою закон насильного і повсякчасного сорому засвоювався жіночою статтю ще задовго до шлюбу.
Хоча, слід визнати, дотримувався не конче завжди.
Отож не було нічого дивного в тому, що багатолітні Грицькові досягання навпомацки молодого тіла, схованого під довжелезною жіночою сорочкою, у винятково чоренній темряві та моторошній тиші, мале коли будили в Теофілі цікавість до поквапливого, нібито й не-шлюбного, а радше злодійкуватого — переважно похапливого й нетривалого — нічного дійства плоті. Радше навпаки, хазяйновиті — безперешкодні — чоловікові домагання породжували мовчазну, добре приховувану відразу й непоказний спротив. Як до проворних і безцеремонних його рук, що плуталися то в подолі, то в пазусі, так і до зазвичай повторюваної грубої сили, яка не зоставляла місця для лагідності чи розуміння жіночої природи, а токма, її бажання.
Може, саме через цю задавнену образу на зневажувану дотепер її плоть, Теофілі забаглося роздивитися себе пильніше. І саме перед невідворотною смертю. Щоб зрозуміти, чому тіло — єдиний раз розбуджене ЇЇ тіло — зазнало стільки болю, неслави, а тепер — волає до неї голосом неминучої смерті, але при цьому не чує в собі каяття?
Висмоктані дітьми, та ще не зовсім обвислі груди дивляться їй у мокрі ноги, ніби й собі опускають очі від жалю, сорому чи страху. Повні, настовбурчені пипочки здригаються в такт дихання, так, ніби під повівом вранішнього вітру колишуться голівки лісових дзвіночків. Туге Теофілине черево, де-не-де порізане смугами від частих пологів, іншого разу бодай на хвильку згадало би про гаряче чоловіче сім'я. Але тепер слизький гадючий страх звивається в її розпареному купелю лоні — й вкриті дрібними сирітками стегна мимоволі змикаються одне з одним, немовби й справді бороняться від чиєїсь свавільної сили.
Проте навіть тепер, із ніг до голови зашнурована страхами, невідомістю й млістю, Теофіла чує, що ще молода.
Гаряча.
І що навіть цієї миті — перед самісінькою смертю — жадала би забутої ласки.
Та довбня страху вкотре вдаряє в її карок — і зіщулена жінка повільно, але щосили обгортає себе затерплими руками. Ніби підробляє чи відтворює чиїсь обійми.
Так і стоїть, обвита навхрест уже задубілими долонями, й остання прижиттєва сила покидає її змучене тіло.
Теофіла — як є — падає на коліна й палко молиться образам, що, здається, й собі знітилися від небаченої сміливості нагої жінки. Бо ось вона раптово, одразу по молитві, прикладає долоні до ледь заокругленого черева — й гостра й непереборна хвиля бажання розливається її схололими жилами. Так вона й колінкує, розшматована недоречною жагою і вкоріненим жахом розправи.
Теофіла скидає очі догори — і насмішкуватий, осудливий погляд Божої Матері змушує колінопреклонну жінку вчинити нечуване (навіть у розумінні найбільшого грішника!) зухвальство: стиснути праву долоню в кулак і пригрозити ним жінці в золотистому німбі сумнівної непорочності, яка зі стіни мовчки засуджує Теофілу, не зазираючи їй у душу. Тремтливий, а все ж стиснутий чи то з відчаю, чи з лютості кулак тремтить перед Теофілиними очима й очима Матері Божої. Ніби й справді має намір поцілити в обоє облич одночасно.
І твердий кулак таки поволі м'якне, але не розправляється.
А колінкуюча жінка все одно думає, що не є найбільшою грішницею на світі.
Навіть із кулаком погрози перед Богородицею.
…ХОЧ ЯК ЧЕКАЛА ГРЕЦЬКА ТЕОФІЛА, як готувалася до стрічі, а коли старшенький Амбросій перед самісіньким заходом сонця з порогу захлинувся словами «Мамо, тато!!!», вона вчула, що бухнула кров у голову. Так, ніби хто вдарив у тім'я.
Теофіла різко смикнула хлопчика за руку — та так і зосталась стояти з ним посеред хати, як статуя Матері Божої з сином.
Розпарений швидкою ходою Грицько влетів знадвору — й нараз зупинився коло порогу, вгледівши дивну картину.
Його біла — як сніг — Теофіла стояла посеред хати, стискаючи руку старшого сина.
У довгій, до самих п'ят — не підперезаній — сорочці.
Із розплетеним волоссям.
На долівці біля її ніг лежала сокира, батіг і мотуз, яким припинають на паші корову.
На столі горіла свічка.
Під стіною, коло постелі, прив'язана до сволока, повільно гойдалася стара колиска.
У хаті пахло теплом і домашнім їдлом.
Усе, як до війни.
Але щось було й не так, бо чого б то Теофілі стояти майже наструнко, а не впасти чоловікові на груди, та не заплакати з радості?
І до чого тепер посеред хати сокира й потертий пастуший батіг із коров'ячим мотузом?
Чи вони, сараки, ще не відвикли, що фронт давно пройшов і їм нічого не загрожує?
Чи минулий страх сильніший за теперішню радість?
— Фільо! — рушив Грицько від порога до жінки. — Фільо, я вернувся з войни живий, а ти… — Кейван не встиг закінчити думку, як Теофіла впала перед ним навколішки і, обхопивши руками коліна, вперше заговорила:
— Убий мене, Грицьку! Зітни мені голову або задуши… але я не вборонилася… не вборонилася я, Грицьку… — та з тими словами й простягнула йому до рук сокиру.
Не роздумуючи, Грицько вовком шугнув до колиски.
В розгойданій старосвітській колисці, потемнілій від часу, подекуди поточеній шашелем, на Кейвана сопіло двійко діточок. З виду було їм десь рочків до двох. Одне дитинятко, розбуджене різким рухом, нараз закліпало сонними очима й завовтузилося, намагаючись виборсатися з-під покривала. А друге спало, як у мами за пазухою, леда всміхаючись солодкому сниву кутиками уст та смішно ворушачи бровенятками.
