Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Практично в усіх його книгах та сценаріях батьки героя були розлученими, заводили коханців та коханок, травмуючи дітей своїм невпорядкованим сексуальним життям. Або, навпаки, були селянами, далекими від тонкої чуттєвості подружніх стосунків, звиклими до грубого й діловитого ставлення одне до одного. Але попри те, що він старанно намагався робити основний акцент саме на приватному житті своїх героїв, виходило в нього щось зовсім протилежне. У його творах люди переважно брали активну участь у насиченому політичному житті своєї епохи. В одній зі своїх перших книг він зробив батька червоним розвідником у німецькому тилу, який загинув, підірвавши разом із собою кілька високих чинів ворожої армії, — ця книга вийшла ще за радянських часів, завдяки їй він став членом спілки письменників, отримав квартиру й майстерню в центрі міста і познайомився зі столичними колегами. Завдяки цим зв’язкам йому вдалося пережити важкі часи перших пострадянських років, коли в його книгах уже не фігурувала Червона армія, а навпаки, з’явилися боївки УПА, які боролися з партизанами. В одній із таких історій його батько підірвав штаб червоноармійців, а сам залишився живим. Або ж були історії на зразок тих, яку він колись надіслав Софійці.
Справжню історію своєї родини він знав, хоча й не міг пригадати звідки, принаймні не від самих батьків: на такі теми вони ніколи не розмовляли.
Критики переважно дорікали йому за те, що в книгах замало приватності, психологізму, деталей, дорікали за «зловживання селянським дискурсом», але, як він не старався, уникнути цього йому не вдавалося. І він уже навіть починав підозрювати, що винен у цьому не брак таланту, а якась неправильність у його стосунках зі світом, корені якої заховані глибоко в шухляді маминого антикварного «Зінґера». Часом йому здавалося, що в житті його батьків усе було саме так, як у його книгах: вони жили в епоху, настільки насичену подіями й труднощами, що їм було не до того, аби заглиблюватися в тонкощі власних стосунків, не до того, аби перейматися, як їхній син сприймає ці стосунки. Брак приватності компенсувався надлишком історичних моментів та усвідомленням відповідальності власної місії. Найважливішою була надійність і можливість покластися одне на одного: у тому далекому дивному світі вони не могли розраховувати більше ні на кого.
Він ревниво спостерігав за тим, як його мати ставилася до Софійки, і не впізнавав цієї стриманої і суворої жінки, часом йому було навіть шкода свого власного дитинства, у якому він не пригадував стільки материнської ніжності. Йому здавалося, що батьки хотіли якнайкраще підготувати його до суворої реальності дорослого життя й боялися бути з ним занадто ніжними, аби не розпестити. А результат виявився прямо протилежним. І мама зрозуміла це, тому з Софійкою поводилася зовсім по-іншому. Але потім упевненість зникала, йому ставало соромно за власні ревнощі, і він починав думати, що просто не пам’ятає, як все було насправді, а дитячий егоїзм не давав йому тоді належно оцінити зусилля батьків, прикладені для його виховання. Тим більше що сам він вихованням власної доньки майже не займався.
Тепер, коли минуло багато років від того дня, коли він востаннє бачив Аллу, він розумів, що вони поводилися неправильно. Намагалися ні в чому не наслідувати власних батьків, але чим стараннішими були ці намагання, тим мізернішим результат. Хоча він не був переконаний, що, якби вони поводилися по-іншому, це могло б їм допомогти. Якби він зустрівся з Софійкою і не посилав їй тої вигаданої історії, якби розповів їй про те, що батьки завжди все приховували від нього, а вони з Аллою все приховували від Софійки, і що люди, які все приховують, рано чи пізно перестають бути чесними навіть із собою і вже не знають, які вони насправді. І що він не знає, як правильно, хоча завжди був переконаний, що знає. Що він шкодує зараз, бо прожив життя тільки для себе і тепер дуже самотній, хоча і не впевнений, що було б по-іншому, якби він присвятив своє життя комусь. Що він так мало міг дати Софійці, бо завжди був зайнятий собою, але не переконаний, що зміг би дати більше, якби примусив себе займатися нею. Що він не знає, чи його батьки дійсно жили так гармонійно, як удавали, чи вдавали це настільки майстерно, що з часом заплуталися самі. Що він хотів би порадити щось Софійці, якийсь рецепт на життя, який зробив би її щасливою, або принаймні якесь застереження, чого не варто робити, аби не стати нещасною. Але він нічого такого не може порадити, і тому нехай між ними залишається та безглузда й нікому не потрібна історія про сільських партизанів, нехай Софійка так ніколи й не довідається про шухляду в «Зінґері», нехай спробує протриматися на тому, що змогла і встигла дати їй бабця. У бабці принаймні була переконаність, що вона знає, як потрібно. Або вона тільки вдавала таке знання перед Зеноном, а можливо, і сама перед собою.
Зенон вирішив, що потрібно написати про все це Софійці, але визирнув за вікно і побачив, що майже все листя на каштані у дворі вкрите чорними пухирцями й покручене, так ніби надворі уже пізня осінь, хоча насправді ще тільки липень. Він щось чув про те, що по всій Європі вимирають каштани: дивна хвороба починається з листя і вбиває дерева, а зарадити цьому неможливо. І ось тепер ця хвороба дійшла й до них, до каштана, який він пам’ятав з дитинства. Зенон перевів погляд із каштана на біле полотно щойно створеного файлу, який ще не мав назви і в якому він збирався набирати листа до Софійки, рішучим рухом вимкнув комп’ютер і пішов на кухню запарювати каву. Вже багато років він пив каву тільки з улюбленого жовтого горнятка Алли, хоча робив це не з сентиментальних міркувань, а просто за звичкою.
Микола Іванович
Протягом останніх двох років роль третього у житті Лілі з мамою виконував Микола Іванович, який захистив докторську ще до тридцяти й тепер належав до найперспективніших учених своєї галузі — його регулярно запрошували з лекціями за кордон, а незабаром він мав переїхати до Києва, на престижну посаду в Академії наук. Невідомо, як його переїзд вплинув би на стосунки з Дариною, як звали маму Лілі. Можливо, що й ніяк, бо добиратися з Києва йому було б навіть простіше, ніж зі Стрия, звідки він їздив досі. Але Миколу Івановича знайшли мертвим уранці, в суботу, — Ліля запам’ятала лише, що це була субота, хоча й не могла точно пригадати, якого місяця. Можливо, пізньої осені, можливо, ранньої весни, у кож
ному разі надворі не було ще настільки холодно, аби він міг замерзнути на смерть у тому штучному ставку поміж дитсадком і поліклінікою, де працювала мама. У ставку, де ніколи не бувало води більше, ніж по кісточку. Було встановлено, що пролежав він там усю ніч, іще з раннього вечора: мабуть, ніхто не хотів підходити, бо чоловіки його віку в п’ятницю ввечері у тому районі часто лежать на асфальті зовсім не тому, що їм погано і що вони помирають. Він часто приїздив або не приїздив несподівано, тому Дарина не стривожилася, коли в п’ятницю ввечері він не з’явився, і не стала дзвонити в Стрий, до його матері, з якою він жив, і яка ненавиділа коханку сина, хоча ніколи раніше, до самого похорону, її не бачила.
Ненавиділа не за щось конкретне, а просто за те, що «зовсім не так уявляла собі майбутню дружину єдиного, а до того ж такого талановитого сина», хоча й невідомо було, як саме уявляла вона собі Дарину. Мабуть, мама Миколи Івановича ненавиділа б кожну іншу жінку на місці Дарини. Майже доросла донька, як і те, що Дарина зовсім не збиралася в дружини Миколи Івановича, не відіграло особливої ролі у цьому конфлікті. Просто раніше у житті перспективного тридцятидев’ятирічного фізика не було жінок, були тільки формули й дисертації. Тому дворічний роман його з Дариною так сильно вразив маму Миколи Івановича.
Вони познайомилися завдяки запаленню сечового міхура, яке привело Миколу Івановича на прийом до маминого шефа, одного з найкращих у місті урологів. Запалення вилікувалося достатньо швидко, і відтоді Микола Іванович час від часу мешкав у них третім. Він працював одночасно у двох містах — на кафедрі науково-дослідного інституту в їхньому місті і в лабораторії в Стрию, — між якими постійно їздив.
