Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
– А тебе не чіпали?
– Хіба то погано служив я? – здивувався Федька.
– І що з тобою далі сталося?
– Слуга я був добрий і жеби знайшов собі нового панича, то поїхавши на башти прикордонні, де джур опаничують. Тепер осьо при паничі Дубогризі я.
– А чого паничі спокійні такі? За зброю не тримаються? – спитав я, бо бачив, що і Понамка, і Дубогриз наче на прогулянці їхали, балакали і навкруги не дивилися.
– Січ тут, мирно.
– А чудовиська?
– Тварям сюди тору немає, башти їх претять на кордоні.
– То башт не одна?
– Багато башт.
– Тобто далі чудовиськ не буде? – зітхнув я з полегшенням.
– Ні, немає їх на Січі достославній.
Від цих слів зробилося мені добре, бо не хотів я зустрічатися ще раз із тими тварями. Їхали далі по неширокій дорозі, вибитій у степу. На дорозі були помітні сліди кінських копит і колія, то вози тут теж їздили. Ми заїхали у невеликий гай при дорозі, а коли виїхали, то побачили по обидва боки поля. Одне пшеничне, а інше картопляне. На картопляному працювали якісь люди: невеликі, брудні, худі, схожі на бомжів. Коли побачили нас, то одразу впали на коліна і схилили голови. Бачив, що Понамка їх з подивом роздивлялася, а Дубогриз і уваги не звернув.
– Хто це? – спитав я тихенько.
– Се бидло, раби земляні куреня Горба.
– А чому вони такі малі та худі? – здивувався я, бо раби були дрібні та брудні, наче пігмеї якісь.
– Завше раби такі, яким їм ще бути? – щиро здивувався Федька.
Люди у полі стояли на колінах і не рухалися. Придивлявся до них. Були вони схожі на сільських п’яниць, якісь аж почорнілі. Не розбереш, де чоловік, а де жінка. Он наче і молоді є, а все одно якісь побиті життям. І тавра на лобі. Щоб їх видно було, у всіх волосся було підв’язане мотузками. Одягнені раби були так само жалюгідно: у брудному дранті, наче жебраки з історичних книжок. Ми проїхали повз них, я озирнувся і побачив, що так на колінах і стоять, голови схиливши.
– І довго вони так стоятимуть?
– Аж поки паничів бачитимуть.
– А оцей курінь Горба, він сильний? Взагалі, хто з куренів найбільший?
– Всі курені однакові, немає такого на Січі, аби курінь кращий, чи гірший був.
Коли почувся стукіт копит, я побачив, що з лісочка неподалік до нас мчали вершники. Вже здалеку помітив, що попереду один панич мчав і кілька слуг за ним. Подивився я на Федьку, той спокійний був, за кинджал не хапався. То і я намагався не нервувати. Наші паничі зупинилися, чекали. Ось загін вискочив на дорогу, панич, теж молодий хлопець, ще з коротким оселедцем, мабуть, не більше рік чи два, як посвячений, під’їхав до наших паничів. З подивом роздивлявся Понамку. Забалакали паничі між собою.
– А по землі іншого куреня можна їздити? – спитав я тихенько.
– Паничам всією Січчю вандрувати можна.
– А слугам?
– Слугам тільки коли при паничі. Дуже рідко буває, що не при паничі, але за наказом панича і цидулка про теє мається.
– Цидулка?
– Ага, паничем написана, курінною печаткою стулена. Інакше стратять.
– А рабам?
– Бидлу – ні! Раби підвальні у підвалах сидять, їм за стіни куреня зась виходити. А рабам земляним тільки у поле свого куреня можна, за розказом панича альбо слуги. Аж ізочиш ти раба на землях іншого куреня, то вабойствуй і не вонпи.
– А як зрозуміти, якого куреня раб?
– Тавро в них на лобі мається. По тавру тому видно, якого куреня бидло. Коли ото іспоткаєш раба з куреня Мухи на землі куреня Горба, то можна його вабоїти і тільки похлюблять тебе. Бо не можна рабам межі куренями швендяти. Мусять плужити, де розказано їм.
Чужий панич з нашими поговорив і поїхав зі своїми слугами далі. Коли проїздив поруч з нами, ми з Федькою схилилися низько, шанували, так само, як і його слуги наших паничів. Поїхали далі. Лісочків нам траплялося небагато, а здебільшого поля, на яких працювали невеликі купки рабів. І дійсно, у всіх на лобах тавра стояли. Дуже здивувався я, коли побачив, що реманент у рабів дерев’яний або кам’яний, чи з кістки.
– А чого ото камінням сапають, а не залізним інструментом?
– Та хто ж жалізо бидлу вбогому дасть? – здивувався Федька.
– А чому онде вдесятьох упряглися і віз тягнуть? Хіба коней немає?
– Коні то для паничів, бидлу до коня і торкнутися заказанє!
Тільки головою я крутив, дивлячись на такі порядки. Рабів нам зустрічалося багацько, всі старанно працювали, жодного не бачив, щоб відпочивав. Інколи за ними слуги на мулах дивилися, щедро лупили батогами. Бувало, що і паничі зі слугами були, коли бачили нас, то неодмінно під’їздили привітатися, звісно, тільки з паничами. Кілька разів нам зустрічалися багаття, на яких висіли великі чавуни, а біля них поралося по кілька рабів, до рота яких прив’язані були дерев’яні чурбаки. Від чавунків пахло вареною картоплею і дертю. Таке в селі варять свиням. Але свиней серед полів не було видно.
– Для чого чурбаки у роті? – спитав я.
– Жеби вариво не їли.
– А що то варять? – спитав я Федьку.
– Рабське вариво. Ріпу з дертю.
– Це для рабів?
– Більше нікому ріпу зобати не можна, бо рабська потрава рабом робить.
– Я дивлюся, тут кожен своє їсть?
– Так. Паничі свинину та дичину снєдають, хліб пшеничний та житній, горіхи, молоко, мед. Слугам пташину можна, каші, кукурудзяний хліб. А бидло – ріпу з дертю желіпають.
Якраз їхали біля поля, де працювало біля сотні рабів. Ось один зі слуг крикнув і раби припинили роботу, вишикувалися десятками і пішли до багаття з казаном. Там їм накидали гаряче вариво. Прямо у долоні! Ані мисок, ані тарілок! Черпаком дерев’яним і в долоні. Ніхто з рабів рук своїх чорних не мив, вариво тримали міцно, хоч воно аж курилося, гаряче. Потім побачив я долоні рабські, збиті важкою працею, вкриті коржем мозолів. Зрозумів, чому не бояться гарячого. Кожен, хто отримав їжу, відходив, сідав прямо на землю і жадібно їв. Коли бачили нас, то одразу ставали на коліна і схиляли голову. Їжу тримали у руках, не їли. Починали желіпати, лише коли наші паничі від’їздили хоч метрів на сто. Тоді хапали їжу губами, швидко ковтали, майже не жуючи.
Як же ці раби відрізнялися від паничів! Ті всі стрункі, високі, широкоплечі, а ці – справжні чахлики, на голову нижчі, худі, почорнілі. Тільки поїли, як один з слуг крикнув і знову стали до роботи.
– Навіть відпочити не дадуть? – здивувався я.
– Рабам заказанє вчасувати, – запевнив Федька.
Їхали далі. По обидва боки дороги були лани, на яких працювали раби. Десь під наглядом, а де і самі. Але завжди невеличкими купками, відокремленими одна від одної. Працювали десятками. Жодного разу не бачив, щоб балакали між собою чи зупинялися перепочити. Зосереджено длубали землю, наче якісь роботи. Тільки бачили паничів при дорозі, ставали на коліна і мовчки стояли, схиливши голови. У всіх були тавра на чолі, брудне волосся, зібране на голові, у чоловіків дикуваті бороди. Вже помітив, що серед рабів були і діти, років, може, десяти, які так само старанно працювали. Рабів було багато, я вже нарахував п’ятдесят вісім десятків. На цю масу приходилося четверо паничів і три десятки слуг. Дивно, як тут революції ще не трапилося. Хоча паничі були в обладунках і при шаблях, на баских конях, а ці раби – дрібні, залякані, озброєні лише кам’яними сапками на дерев’яних ручках. І десяток їх нічого не зробить паничеві, який покришить їх на капусту.
Тим часом ми виїхали до кам’яної брили, що лежала при дорозі. Дубогриз зістрибнув з коня, став перед брилою на коліно і поцілував її.
– Чого це він?
– Се межа між куренями Горба та Мухи, – сказав Федька. – Мій панич Дубогриз контентується поверненню до куреня рідного, звідки пішов він джурою, а повертається паничем.
– А звідки ці назви? Курінь Мухи, курінь Горба?
– Не знаю, мабуть, завжди були, – Федька дійсно не вражав розумом.
Їхали. Знову почалися лани, на них працювали раби. Помітив, що в них на лобі вже інше тавро. То ми були на території куреня Мухи. Раби працювали старанно, не зупинялися і на мить, коли бачили нас, то дружно падали на коліна і схилялися. Ставали до роботи лише тоді, коли наші паничі були вже далеченько. Була спека, коли добре полежати у затінку. Та де там. Раби працювали. Були схожі на тарані: засмаглі, висушені на сонці, брудні. Довблися у землі.
