Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Федька тим часом дістав баклажку шкіряну, вилив собі на голову.
– Випити б краще було! – сказав йому, бо сам пити хотів.
– Скоро студенець буде, нап’ємося, – пообіцяв Федька.
Ось дорога пірнула у невеличкий гайок, усередині якого була галявина. На ній стояв складений з кам’яних брил колодязь з дерев’яним навісом. Дубогриз з Понамкою зупинилися поруч, але з коней не злазили. Ми з Федькою залишили своїх мулів і побігли до колодязя. Дубогриз кинув ключ, який підхопив Федька, відчинив важкий замок на колодязі. Удвох ми зняли дерев’яну кришку, опустили дерев’яне цеберко на мотузці, набрали води. Вона була аж крижана, її хотілося пити і пити, але не можна, спочатку треба було піднести паничам. Федька налив у баклажку Дубогриза, я у баклажку Понамки, піднесли своїм паничам. Вони жадібно пили, а ми стояли, похиливши голови.
– Ох, смачна вода! – видихнула Понамка.
– Немає смачнішої води, яко у курені Мухи! – похвалився Дубогриз. – Ну що ж, брате, рекреацію трохи вчинимо, перечекаємо сквар сей.
Паничі віддали нам коней, вляглися під кроною великого дуба. Ми припнули коней, дали їм ячменю пожувати. Мулів просто пастися поставили, ячменю їм не можна було. Тут не тільки люди годувалися по-різному, але й тварини. Треба було вивчити ці звичаї. Нарешті і ми з Федькою попили. Вода дійсно була крижана, у мене аж зуби почали боліти. Після колонії в мене стали дуже погані зуби, бо там була жахлива вода і ще гірше харчування. Добре, хоч не повисипалися всі.
Я хотів прилягти у затінку відпочити, вночі ж мало спав, але Федька зашипів, що лягати не можна.
– Чому?
– Мусять слуги вартувати сон панів наших!
– Від кого? Тут же чудовиськ немає!
– Мусять! – наполягав Федька. – Регула така на Січі!
То довелося сидіти. Ми не лягали, тримали руки на кинджалах. Федька дістав смажене насіння, пригостив мене.
– А паничам насіння їсти можна? – спитав я, бо думав, може, Понамку теж пригостити, вона се любить.
– Паничі горіхи снєдають, лісові чи волоські, альбо насіння гарбузове. А насіння соняшникове – тільки слуги, – пояснив Федька тихенько, щоб не заважати паничам. Вони собі балакали, а потім поснули. Я хотів щось спитати, але Федька поклав мені палець на губи, кивнув у бік паничів. Мабуть, не можна розмовляти, коли вони відпочивають. Я кивнув. Сиділи, я дивився навколо, де було повно квітів, що дуже пахли. Гули бджоли. Рай.
Федька показав, що відійде, мабуть, до вітру. Пішов. Я узявся за кинджал і був напоготові. Не так боявся, що хтось нападе, як перевірки, чи уважно я чергую. То не розслаблявся. Подумав, що треба навчитися битися на кинджалах, це може стати в нагоді. Згадав чудовиськ, аж у спині похололо. Потім подумав, як звідси втекти. Є ріка, яку ми бачили, але, здається, відпливти по ній не так вже легко. Суходолом пройти годі й думати. Тільки повітрям. Але літак розбитий. А що, як зробити повітряну кулю? Згадав роман Жуля Верна, в якому герої втекли з оточеного міста на повітряній кулі. Але де узяти повітряну кулю? Якби був доступ до інтернету, щоб можна було подивитися, почитати. А так, навмання, не зробиш її, а без неї…
Я завмер, бо відчув погляд. Так, відчув! Але це був не той погляд впевненого вбивці, який я відчув під час полювання на чудовиськ. Тепер це був переляканий погляд дичини, а не мисливця. Я відчував погляд. Зараз хтось дивився мені у спину. Не Федька, бо той пішов у інший бік і не встиг би відбігти. Хтось інший! Мені стало тривожно, але я знав, що не можна давати страху владу. То швидко озирнувся, готовий вихопити кинджал і підняти тривогу. Позаду нікого не було, але я помітив гілку куща на краю галявини, яка захиталася. Була спека, жодного вітерцю, чого б це гілці хитатися? Там хтось був, у кущах. Хтось дивився на мене, а потім припав до землі, зачепивши гілку. Треба було б покликати Федька і піти подивитися, що там і хто там, але я не схотів. Зробив вигляд, що нічого не помітив. Сидів, дивився навколо, давав зрозуміти, що краще і не спробувати нападати, бо зненацька це зробити не вдасться.
Повернувся Федька, дістав зі своїх торб невеличкий серп, почав ходити по галявині і зрізати деякі квіти. Букет у подарунок коханій? Але ні, Федька минав гарні квіти, які йому траплялися. Може, на чай збирав? Я почув шерех, підхопився, побачив, що Понамка підвелася і пішла до лісу, помахуючи шаблею. Мабуть, теж до вітру. І пішла вона саме туди, де я бачив рух! Але там же небезпечно! Вона присяде, не чекатиме нападу! Я побіг до неї, Федька ошелешено дивився на мій маневр. Я наздогнав Понамку.
– Що таке, Красю? – здивувалася вона, побачивши мою перелякану морду.
– Понамко, я буду охороняти тебе, – рішуче сказав я.
– Красю, ти що, з дуба впав? Я до вітру іду!
– Понамко, будь ласка, сходи ось туди, – я вказав рукою в інший бік. – Благаю!
Вона зареготала, але помітила вираз мого обличчя, то кивнула і попрямувала у той бік, куди я просив. Я став на краю лісу, щоб той, хто ховався у кущах, і не думав оббігти і напасти на Понамку. Чув, як гупає серце у грудях. Знову відчував погляд! З того самого місця! Це моє вміння відчувати погляди врятувало колись мені життя. Мене зібралися вбити у колонії. Один дурень наїхав на мене. Я б не відповідав, але там все жорстко. Якщо показуєш слабкість, то затопчуть. Я розбив йому об голову ручку мітли, якою прибирав на виробничій дільниці. Сів до штрафного ізолятора, потім вийшов. Хлопець ще був у медсанчастині, але дуже хотів помститися. Один наркоман, який заборгував великі гроші за дози і ладний був зробити все, що завгодно, погодився прирізати мене. Отримав заточку, збирався підійти зі спини, увігнати у правий бік, щоб поцілити в печінку, і втекти. Він ще був на порядній відстані, а я вже відчув потилицею його погляд. Розвернувся і був готовий. Він спробував вдарити мене хоч якось, але був слабкий і в нього тремтіли руки. Я перехопив заточку, побив його. Знову сів до штрафного ізолятора, але врятувався.
– Красю, ходімо, – це повернулася Понамка. Вона добре виглядала у панцирі, чоботах та при шаблі. Виголена голова з довгим оселедцем, лінивий погляд хижака, зараз розслабленого, але в будь-який момент готового до бою. – Що тобі привиділося? – тихенько спитала вона.
– Та всяке таке, – махнув я рукою.
– Тримайся, все буде добре, – Понамка завжди була оптимістом.
Ми повернулися, Понамка вляглася відпочивати далі, Федька вже назбирав цілу купу квітів, пакував їх у торбу.
– Коней достоить напувати, – прошепотів він мені. – Вже охолонули вони. А згарячу коней поїти заказанє, бо опоїш. Каратимуть за те.
Я кивнув, ми відвели коней до колодязя, напоїли, потім поралися зі своїми мулами, коли вдалині почувся собачий гавкіт. Я аж здригнувся, бо собачий гавкіт нагадував мені про колонію, про тамтешніх вівчарок.
– Пси! – Федька чомусь злякався не менше, аніж я. – Гонзимо!
Він потягнув свого мула геть від колодязя, я теж. Бо якщо Федька злякався, то і мені було чого боятися. Побігли до паничів, гавкіт стрімко наближався. Побачив, що Дубогриз і Понамка підхопилися, всілися верхи. Ми підбігли до них. Федька став за своїм паничем, а я за своїм. Собаки вже були поруч. По гавкоту було зрозуміло, що дебелі, не якісь там шавки, але коли вискочили на галявину, то я аж затремтів з переляку. Бо справжні ведмеді! Білі, волохаті, здоровезні, вони гавкали, наче з гармат стріляли, у вухах дзеленчало. Кинулися одразу до нас, їх було штук сім, ціла тічка, яка збиралася нас розірвати! Я схопився за кинджал, коли Дубогриз несподівано крикнув на собак. Грізно і впевнено. І вони зупинилися у кількох метрах від нас. Важко дивилися і гавкали.
– Ану цить! – гримнув Дубогриз іще, і собаки замовкли. Стояли, пускали слину з величезних пащ і важко дивилися на нас. Я побачив, що Федька теж тремтить.
– Хороші песики! – Понамка не намагалася підлащитися, а захоплювалася міццю тварин.
– Це наші пси, сторожові. У кожному курені є пара десятків псів сих, навчених перекинчиків нечестивих шукати, – пояснив Дубогриз. Видно, що він хвилювався, але намагався виглядати грізно.
