Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
Так, було дуже шкода це напівзабуте минуле, але вже й перший акорд оркестру розчинився в повітрі тайги, вже і він став частиною минулого, а скрипка все ще звучала, час від часу підтримувана іншими інструментами, і мелодія її не викликала тремтіння, вона була ніжною і сонною, вона гладила Харитонова по голові, як багато років тому гладила його перед сном мати.
– Хто?! – долинув до Харитонова різкий окрик з боку оркестру. – Хто сфальшував?! Я запитую!
Музиканти відпустили музику, і навколишня тайга принишкла.
Харитонов протер очі.
– Я востаннє запитую! – знову різким фальцетом прозвучав голос диригента.
Музикант із тромбоном у руці зробив крок уперед.
– Канторе, скільки разів ти сфальшував за останні три дні? – жорстко прозвучав вимогливий голос людини в тільнику.
– П'ять разів… – опустивши голову, зізнався худолиций тромбоніст.
– Тобі зрозуміло?! – зло посміхаючись, примружив очі у бік музиканта чоловік у тільнику.
– Але ж у мене була подяка, – забелькотав Кантор.
– Я її анулював. Опівночі заступиш на музвахту, і якщо я прокинусь удосвіта й не почую твого тромбона – нарікай на себе!
Диригент нервово переминався з ноги на ногу, скоса поглядаючи на чоловіка в тільнику, поки той, спіймавши косі погляди диригента, не кивнув йому: мовляв, продовжуй.
– Від третьої цифри! – змахнув руками диригент, і знову зазвучала музика.
Харитонов іще разок пильно оглянув людей, що зібралися на помості, і, не побачивши в їхньому розпорядженні ніякої зброї, заспокоївся, підвівся і запросто попрямував до них.
Коли до помосту залишалося кроків двадцять, сфальшувала скрипка, а слідом за нею збилися з пантелику й інші інструменти. Музиканти перервали гру, зі здивуванням на обличчях розглядаючи Харитонова, що наближався до них. Навіть диригент і чоловік у тільнику застигли, не зводячи з нього очей.
Харитонов, підійшовши ближче, зупинився. В очах у декількох музикантів помітив сльози. А від їхніх поглядів було якось ніяково: так могли дивитися на месію, на вождя, але не на молодшого матроса.
Напружена пауза тривала недовго. Чоловік у тільнику підійшов до Харитонова, простягнув руку.
– Як же ви знайшли нас?! – радісно запитав він.
Харитонов почухав у роздумі свою руду бороду.
– Та… я вас не шукав… – запинаючись, признався він, – хоча, може, і шукав…
Доладно говорити не виходило, і Харитонов замовк.
– Дозвольте відрекомендуватися, – знову заговорив чоловік у тільнику. – Перший помічник диригента з політчастини, колишній засуджений капітан першого рангу Пабловський, не політичний.
– Молодший матрос Харитонов.
– Матрос?! – зрадів Пабловський. – Оце так зустріч! Ніколи не думав, що зустріну тут матроса. Так вас сюди ніхто не посилав?!
– Ні… випадково вийшов, – признався Харитонов. – Але я бачу, ви – наші!
– Ми – наші! – кивнув Пабловський.
– А ви не знаєте часом: війна скінчилася? – втрутився в розмову диригент.
– Не перебивай! – кинув недобрий погляд на диригента перший помічник.
Харитонов знизав плечима.
– Самому хотілося б дізнатись… А що, сюди повідомлення з фронтів не доходять?
– Бачите, товаришу молодший матрос, – уповільнено мовив Пабловський. – У нас немає зв'язку з Великою землею… Ми ж не в місті живемо. Знаєте, що таке Музлаг?
– Ні, – хитнув головою Харитонов.
– Музичний табір… А оці, – він указав поглядом на музикантів, що перешіптувалися на помості, – це залишки Великого симфонічного оркестру. Як вони раніше грали! Ви б чули! Наскільки я терпіти не можу всяких Бахів, але у них це виходило. Гаразд, заждіть… Шикуйсь! – раптом закричав перший помічник. – Струнко!
Музиканти метушливо вишикувалися на помості, туди ж проворно видерся диригент і став першим.
– Репетицію закінчено. Розійдись! – надривно прокричав Пабловський.
Музиканти сплигнули з помосту і, озираючись на Харитонова, попрямували кудись у глиб території.
– Гей, Фриц! – перший помічник окликнув диригента. – Зроби нам чай!
Диригент кивнув і теж поспішив геть.
– Пройдімо до мене! – запропонував Пабловський. – Чайку поп'ємо, поговоримо. Ви, може, не повірите, але ви тут перша людина за шість чи сім років.
Пабловський був на голову вищий за Харитонова, та і будь-кого з музикантів, але розмовляв він, не нахиляючи голови, – тримаючи спину рівно, по-офіцерськи, наче був на параді.
Підійшли до рубленої хатинки. Пабловський штовхнув двері й пропустив молодшого матроса вперед.
Навколо столу обійшов із поліном в руках диригент і, зупинившись біля руської печі, почав трощити це поліно маленькою тупуватою сокирою. На грубо збитому столі вже стояли три гранчаки.
– Сідайте! – Пабловський указав рукою на табурет.
Харитонов сів. Перший помічник усівся навпроти.
– Приємно дивитися на незнайоме обличчя, – сказав він, дивлячись молодшому матросові у вічі. – Ці ж бо пики за стільки років уже остобісіли, просто нудить іноді. Та й ви знаєте, що це в нас за національність наймузикальніша: усі ці Кантори, Раумштейни… Чомусь у мене на кораблі жодного такого не було, там навпаки – Іванови, Коваленки, Петрови, Сидорови.
Пабловський важко зітхнув, перевів погляд на диригента.
– Ну ти! Ворушись!
Харитонов позирав здивованим поглядом на убрання хати, на цих людей, на диригента, що колов неподатливе поліно.
– Може, я йому допоможу?! – підвівся він, дивлячись у вічі першому помічникові.
– Сидіти! – гаркнув Пабловський, і негайно його обличчя набуло якогось вовчого виразу. Але враз очі його подобрішали. – Не варто, – вже м'якше вів далі він. – Ви тут гість, до того ж чесна, вільна людина, а ці всі – табірники, а там уже різниця невелика, політичні чи музичні. Я ось теж табірник, але мене по карній проводили. П'яна бійка. Я в ній честь вождя захищав, якби той дурень не згадав вождя матюком, я б його і кортиком не кольнув. Але так уже вийшло. Та й ви знаєте, за що цей оркестр сюди переїхав?! Вони ж додумалися на З'їзді колгоспників в «Інтернаціоналі» сфальшувати, причому так сфальшували, що навіть колгоспники обурились і написали листа в ЦК. До сорок першого тут іще більш-менш життя було – вишки, охорона НКВС, кухня табірна. А як війна почалась – охорону зняли, все зібрали. Спочатку лякали, що ось-ось наказ надійде ліквідувати табір із усіма ув'язненими, але, видно, не дочекалися вони наказу й поїхали.
– А ви як тут? – запитав Харитонов.
– А мене для зміцнення внутрішнього порядку ще в тридцять дев'ятому з Колими сюди перевели. Ох і намучився я з ними… Та й що це за табір без охорони й начальства?! Це ж чому вони досі не розбіглися? Тому що місце згубне. Вже тікав якось кларнет, як його, забув прізвище, словом, тікав, через місяць повернувся – скелетом і тут же здох… Устиг, щоправда, конаючи, сказати своїм, що звідси не вибратись, і на тому дурневі спасибі.
– Ось чай, будь ласка… – тихим жалібним голосом промовив сухоребрий диригент, нахиляючись над склянкою з чорним прокопченим чайником у руці.
– Сідай, Фриц. Вип'єш із нами і йди. Не забудь пізніше виштовхнути Кантора з його трубою – нехай подудить до світанку!
Пабловський широкою долонею підсунув до себе склянку і знову глянув на Харитонова.
– А вам, – сказав він, – якщо карти немає, то звідси не вибратися. Залишайтеся. Я вас другим помічником диригента з політчастини зроблю. З їжею у нас нічого – скрипки і валторни навчилися гриби збирати і маринувати, собак розводять, що залишилися від охорони. Енкавеесівська порода – м'ясна. З голоду не помираємо.
– Ні, – твердо мовив Харитонов. – У мене завдання.
– Завдання, яке за вами тягнеться? – перший помічник указав поглядом на шнур, прив'язаний до речового мішка.
Харитонов кивнув.
Перший помічник, закусивши нижню губу, прокрутив у мозку якусь думку. Потім хитрувато-напружено глянув на молодшого матроса.
– Так ви все-таки знаєте дорогу… позаяк у вас завдання?!
