Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗

А от полуниця — то така приємна тітонька. Новенька плахта, білосніжна сорочка, рум'яні щічки. Вона виходить з хати, у руках тримає величезного глиняного тареля з варениками або пампушками. Вона всіх пригощає, посміхається, а потім кличе у свої кімнати — любитися.

— Полуниці краще, — буркнув Ваня собі під ніс.

— Ніж що? — почув він за спиною.

Біля хвіртки стояв Афоня.

— А баби немає. Вона в травах. Тобто в лісі.

— Я знаю. Дай мені, Ванюта, дрель.

— Дрель?

— Треба дірок насвердлить, буду карниз вішать.

— А ви вмієте?

— Карниз вішать?

— Дірки робити!

Афоня не вмів нічого. Це був дачник-білоручка. Казали, що його троюрідний брат був Віталій Білоножко, але то були лише чутки. У сусідніх Кумейках оно типу Іра Білик жила. Ваня їздив, перевіряв, хату шукав — не знайшов. Чутки. А от Афанасій таки був безрукий. Можливо, вам хтось ще скаже і про Безрукова — ви теж не вірте.

— Якщо руки ростуть не з того місця, то це не руки, а ноги, — розважливо сказав Афоня. — Поможеш?

— Поможеш, — важко зітхнув Ваня, взяв у майстерні дриль, ключ та кілька свердел і поплівся за Афанасієм.

— Ти не бійся, я заплачу.

— Та ну, — відмахнувся Ваня.

Афанасій і не вмовляв — нема чого робити ще комусь за дірки платить. Подарую йому два олімпійських рублі. В кишені старого ватника знайшов. Він же, здається, нумізмат.

— Ти ж нумізмат, Ваню?

— Трохи є.

— От і добре. У мене є два рублі совєцькі. Олімпійські.

Будинок Афоні був бідненький. Власне, як і подвір'я. Не вмів він працювати руками. Все начиння залишилося від старих господарів, які продали ділянку з будинком ще наприкінці вісімдесятих. Паркан, немов дозрілі соняхи, хилився до землі, старі цебра перетворилися на безформні шматки іржі, дах на веранді підпирали граблі. Дачу Афанасій тримав через любов до природи та хворі легені. Городом його користувалася тьотя Галя. У неї троє синів і чоловік, а у Афанасія крім хворих легенів — лише квіти. Квіти Афанасій не просто любив — обожнював. Ними він засаджував усе подвір'я. Починаючи від незабудок і закінчуючи гліциніями. Самих ірисів зо двадцять сортів, навіть громовиця — дуже дорога. За корінець громовиці Афанасій віддав п'яту частину пенсії. Це, зауважте, за одну квітку. А були ще насичена журавлина, штормова, юнона, ксифіум. І багато інших. Були і звичайні, просто білі або просто сині іриси, так тих — як гною. Ще у Афанасія росло багато тюльпанів, але вони вже відцвіли, зосталося хіба кілька пізніх. Маки, центаврії — це з дворових, собачих квітів. Півонії. І ще з десяток назв, яких Ваня не в силах не те що запам'ятати — вимовити навіть. І це тільки червень!

— Побачиш, що тут за місяць буде! — не без гордості сказав Афанасій.

Зовні він був схожий на російського актора Олександра Балуєва. Тільки старше. І все село свого часу ледь не пересварилося через Афоню. Одні стверджували, що як чоловік — він ні на що не здатен. Аргументувати це їм було важко, але як пояснити те, що він один, без дружини?

— А так! — кричала друга половина села, яка стояла на тому, що Афанасій легко обходиться без дружини, тому що дружина йому і не потрібна зовсім. На Балуєва схожий — раз, стільки квітів — два. Навіщо йому стільки квітів? Це відхилення від норми. Не можна ж так. Явно у нього не все гаразд.

Розділ 2

— О'кей, — сказав Ваня. — Де дрилять?

Афанасій посміхнувся — слово «дрилять» йому, очевидно, сподобалося.

— Над цим вікном. І над тим. Тільки над тим візьми ототуточки трохи правіше.

— Може, вам штори не потрібні, Афанасій? — запитав Ваня, струшуючи з підвіконня торішніх ос. — В антураж не впишуться. У вас так по-холостяцькому, а тут штори. Не приший кобилі хвіст.

— Дриляй давай! Базікала! Зараз я тобі хвоста пришию.

Ваня задриляв. Хата була старою. Товсті глиняні стіни кришилися, немов зуби у матроса. Штукатурка разом із глиною розліталася навсібіч. Ваня мружився, намагався вберегти зіниці від небезпечних уламків, діяв майже наосліп, проте дриль входив плавно і справно, немов ложка у сметану.

— Одна дірка є, Афанасій! Можете мене поздоровити.

— Поздоровляю, — мовив Афоня, потираючи пухкенькою долонею щетинисту щоку. — Тепер тут давай.

Ваня увійшов у раж. Друга дірка була зроблена майстерніше. Штукатурка не розліталася, хіба на підлогу посипалося трохи бежевого борошна.

— Тепер над цим вікном, — діловито мовив Афанасій.

— Тут?

— Лівіше.

— Тут?

— Ще трохи вгору. Ага. Дриляй.

Ваня задриляв.

— Ж-жу-у! — обережненько сказав дриль, пробуючи структуру стінки. — Ж-ж-ж-жу-у-у-у-у! — набрався він сміливості. — Дж… цинь! Дуж!

— Шо трапилося, Ванют?

Ваня витирав обличчя від сухого бруду. Щось не клеїлося.

— Щось не клеїться.

Він показав дриль Афанасію. Свердло було зламане.

— Зламав?

— У вас стіни якісь залізні.

— Може, проводка?

— Якби проводка, то йшли б ви вже до моєї баби з похоронкою. Не знаю.

Афоня збігав за компотом. Сіли. Випили. Задумалися.

— Треба свердло витягати. Інакше криво карниз сидітиме, — сказав Ваня, витираючи губи.

— Умієш?

— Плоскогубці треба.

— Десь були, — задумливо рік Афоня.

У двері постукали, й за секунду в кімнату заглянула вусата морда.

— Доброго дня, — привіталася морда. — Я вам приніс листа.

— Сергію Валентиновичу! — привітався Афанасій і взяв у вусаня якийсь продовгуватий папірець. — Руки у тебе стоять?

— А? — здивувався дядя Сергій Валентинович. — Не знаю.

— А що в тебе взагалі стоїть? — запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.

Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.

— У нас тут біда, розумієш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стінці тепер стирчить.

— Так плоскогубцями, — спокійно промовив листоноша. — Подивитися можна?

— На що ти зібрався дивитися?

— На те, як будете витягати.

— Ну подивись.

Афанасій приніс старі, вкриті іржею плоскогубці. Поколупавшись з хвилину у стінці, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.

— А це не зламається? — справедливо запитав листоноша.

— Не знаю. Може, свердло було гівняне, — припустив Ваня. — Зараз спробуємо.

І він спробував.

— Ж-ж-ж-жу-у-у-у! — завив дриль. — Жим, цвік, хряцццц.

— Не йде?

— Не хоче.

— Свердло ціле?

— Та ціле.

Дядя Сергій Валентинович як корінний мешканець сільської місцевості зацікавився не на жарт.

— Мда-а-а, — протягнув він. — Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок війни? — припустив він.

— Цей будинок побудували у чотирнадцятому році, Сергій Валентинович. Які кевларові пластини?

— Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.

— Слухай, Денікін, — почав дратуватися Афоня. — Сідлай свою веломашину і їдь у справах.

Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.

— А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.

— Не мішай! Без тебе тошно! — закричав він на листоношу.

Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.

Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?

— Не знаю, — знизав плечима Ваня.

— Може, сковирнуть? — вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.

— Зараз я тебе сковирну!

— Так що робити? — Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.

— Давай сковирнем, — сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.

Останній допивав Ванин компот.

Афанасій приніс стамеску та викрутку.

— Що краще? — В лівій руці він тримав стамеску, в правій — викрутку.

Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.

— Давайте поки викрутку.