Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (электронная книга .TXT) 📗

Ще в минулому рейсі з Коцебу плавало чимало степовиків, двоє з них — штурман Василь Хромченко та художник Людвіг Хоріс, двадцятилітній красень із Подніпров'я, недавній випускник Харківської художньої гімназії.

Іменем першого в холодному Берінговому морі командир «Рюрика» назвав острів, другого — півострів. Шаміссо, німецький поет і природознавець, що теж подорожував на «Рюрике» і жив із Хромченком та Хорісом в одній каюті, жартував:

— Отто Євстафійович через своє русофільство і палкі патріотичні почуття, чого доброго, скоро й Тихий океан переінакшить на океан Хромченка або Хоріса.

— Не злослов, Адельберте, — втрутився в розмову судновий лікар Ешшольц. — Славу ми поділимо порівну, хоча в тебе її і так досить, особливо після повісті про людину, яка загубила свою тінь. [1]

— На «Рюрике» я, автор «Шлеміля», як тобі відомо, Іване Івановичу, не белетрист, а природознавець. Мій друг, поет Людвіг Роберт, проводжаючи мене в дорогу, наказував: «Збирай, Шаміссо, мінерали та всіляку морську живність — белетристика ж почекає».

— Ось ти й старайся, друже, — розважливо мовив Ешшольц. — Наука тебе не забуде.

Видно було, настрій природознавця після чергової бесіди з капітаном (вони з перших днів плавання не знайшли спільної мови) вкрай зіпсувався.

Адельберт похмуро відповів:

— Наука — не казна-що, вона доступна й мавпам, — і тут же завів своєї, про капітана: — А нашого веселого супутника — мавпочку — Отто Євстафійович на Камчатці подарував навіщось губернатору. — Жартома, в'їдливо, як те умів робити лише він, додав: — Мені здається, що мавпи, які на кораблях спілкуються з людиною, будучи допитливими, могли б досягти багато чого на шляху пізнання, якби мали те, що так необхідно вченому і в чому їм, мавпам, відмовила природа — сідницю.

— Ти сьогодні, дорогий Адельберте, не в гуморі.

І Ешшольц залишив каюту.

Він вдруге вже у кругосвітньому плаванні. Таки переконав командира «Предприятия», і той узяв його з собою.

Виходець із Ліфляндії, Ешшольц зовні нічим не відрізнявся від русявочубих слов'ян, з якими плавав. Його, Іоганна Фрідріха, моряки перехрестили на свій лад, назвавши Іваном Івановичем.

Іван Іванович мав золоті руки і чуле серце. Мореплавці любили й поважали свого лікаря.

Це неабищо — мати в океані надійного друга! Бо чи не єдине, що можуть протиставити люди розбурханій стихії,— єдність.

Коли згасає день, розгонистий вітер над островами повертається. На зміну морському бризу віє береговий. Але біля низинних коралових суходолів та переміна майже непомітна.

З розкриленими вітрилами, під шатами зоряного неба шлюп здавався казковим птахом, якого буря загнала далеко в океан.

Відійшовши від островів Римського-Корсакова, «Предприятие», аби не налетіти на рифи й не минути який-небудь невідомий суходіл, стишило хід, лавіруючи під малими вітрилами.

Отто Євстафійович в каюту так і не піднявся. В пітьмі, просто неба, було справді гарно. Ніжний подув бризу лоскітливо пестив тіло, доносив пахощі острівної гущавини й водорослин.

Командир присів на бухту скойланої линви, що лежала в носовій частині судна. Але сон не йшов, дарма що в принишклій тиші заколисливо хлюпотіла вода, порипували щогли та снувалася, мов дивна місячна пряжа над головою, знайома змалку пісня.

То на кормовій палубі співали матроси.

Крізь дрімливе марення Коцебу впізнав голос одного з кращих корабельних канонірів. Він виводив мелодію, решта підспівувала.

Журливо снувалося над океаном про білокору берізку, що в полі стояла… Серце виповнювалося терпким смутком.

Чого ви так далеко, за тридев'ять земель, руські люди? — ніби запитувала пісня.

На очі непрохано набігла сльоза, і Коцебу присоромлено жахнувся — добре, ніхто його не бачить таким.

«А й справді — чого ми тут?» — подумки запитав себе.

Перед ним, ніби виринувши з мороку, постало все його минуле життя.

Морські пейзажі змінювали милі серцю прибалтійські гаї й луки, серед яких він зріс. Потім в якомусь космічному вихорі все злилося воєдино — море і рідне привілля, і він побачив себе на кораблі, під вітрилами, що мчали, розкрилені над степами.

То, здогадався Отто Євстафійович, «Надежда». На ній колись давно він, п'ятнадцятилітній, під командуванням легендарного Крузенштерна вирушав у першу російську кругосвітню експедицію.

Крузенштерн, Лисянський, Лазарєв — славні капітани… І вони, й інші вітчизняні мореплавці, ризикуючи життям, прокладали дорогу в невідоме, відкривали ще незнані острови. Приходили туди не з мечем і вогнем — несли добро і злагоду.

Тубільці добре пам'ятають, хто з чим приходив!

— Ось чого ми тут! — сам собі вголос відповів Отто Євстафійович.

Йому пригадалася зустріч на відкритому недавно архіпелазі Радак.

— Тотабу! Тотабу! — радісно вигукували тубільці його ім'я.

Обнімали, називали «айдара» — друг.

Вісім років тому Коцебу привіз на той далекий мікронезійський архіпелаг пагінці винограду, навчив остров'ян землеробству.

Є там звичай: на знак миру й дружби дарувати прибульцю пальмову віть. Тубільці подарували таку віть Отто Євстафійовичу.

Коли ж мореплавці збиралися в дорогу, командир російського вітрильника й собі, відчахнувши від гінкого пальмового деревця гілку, простягнув Ті старому вождю:

— На вічний мир! На злагоду!

Білокрилою пелюсткою корабель полинув над хвилями… І ось вони, люди великої Русі, знову тут.

Тропічна ніч минала. Пасма темряви над океаном рідшали, ставали дедалі світлішими, ніби їх хто, розчесавши, підфарбував цитриною.

— Отто Євстафійович, земля! — почувся голос дозорного матроса.

Була шоста ранку. Коцебу глянув на море. Праворуч, на північному сході, де край неба полум'янів, лежали, оповиті первісною тишею, острови.

Вони були прекрасні — таке можна побачити хіба що уві сні. З океанської безодні прямо по курсу корабля, здавалося, розкинула крила жар-птиця. То над повінню низькорослої прибережної гущавини розпростерлися, виблискуючи в променях сонця, віяла пальм.

Островів було багато; вони ніби один за одним пливли в далеч океану, і ті, далекі, губилися за видноколом в ранковій імлі.

Острови щастя…

Їх назвали іменем Ешшольца. Відомі вони й під іншим іменем — Бікіні.

…Бікіні. Яке страшне слово!

Розділ другий

КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕБЕ

Звати мене… А втім, яка різниця, як мене звати! Просто овіяний солоними вітрами матрос океанського судна, який…

Все ж негоже бути безіменним, як той містер Ікс з відомої оперети. Хоч і в нього, здається, було ім'я.

Тож називайте мене Васько Гайовий.

У перекладі з грецької Василь, кажуть, цар. Зовні я, правда, мало на царя схожий, особливо після поневірянь на далеких островах. Худий-прехудий, на одну ногу припадаю, а по щоці, від скроні до підборіддя, шрам в'ється.

Портрет, що й казати, непривабливий. Проте не завжди ж я був таким.

Сам я родом з України, степовик. Село, в якому народився, на межі з посушливою Таврією. Спечно влітку, дихнути нічим, — мовби отча земля з дитячих літ готувала нас до випробувань у тропіках.

Край наш колись Диким полем звався. Навперейми з вітрами гасали там половецькі коні та об щити нападників брязкали мечі нескорених прадідів.

Від тієї спорохнявілої давнини кам'яні скіфські баби залишилися. Стоять обіч дороги, схрестивши на животі руки, посивілими очима вдивляються в прозоре степове марево. Ніби когось виглядають із походу.

Щовесни, кинуте дбайливими руками, зерно лягає в пухкий чорнозем. Напившись дощів, колоситься нива.

Моє перше, заповітне море, мої голубі кораблі…

За все золото світу найдорожче — хліб. Тому-то люди і вкладають у нього стільки хисту й снаги.

Я пишаюся тим, що душу мою сповнило степове бентежжя і в жилах пульсує невхолола кров.

Гадалося: виросту — теж хліборобом стану. Та людині, видно, замало одного життя, щоб вона могла як слід зрозуміти себе. Загадкова підсвідомість, кажуть, до пори до часу приховує й наше справжнє покликання.