Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (электронная книга .TXT) 📗

Вислухавши Шарашкіна, капітан запитав:

— Вони що — знову черпатимуть водичку?

— Ні, Євгене Петровичу, — відповів штурман, — опускатимуть буї.

— Що ж, нехай майнають.

Капітан залишив рубку.

Буй — величезний, схожий на дзигу поплавок. Знизу в нього багатокілометровий трос. До того тросу й кріпляться циліндричні вертушки, всередині яких електронні прилади, що фіксують швидкість і напрямок водяних потоків.

Так вивчають морські течії. Вивчають інші, а ми, візники, їм допомагаємо.

— Чого доброго, й самі станемо вченими, виб'ємося в люди, — сказав мій напарник по вахтах, матрос Степан Очеретний.

А він, чортяка, даремно б не базікав: видно, таки й справді з гальюнного майстра, як нас жартома називають, у професори мітить.

На цій широті, відразу за екватором, де зупинився «Вихор», струмує течія, вірніше — протитечія Кромвелла, яка бере початок біля берегів Південної Америки і плине через увесь океан. Американські вчені простежили течію від сто сорокового меридіану на схід, наші океанологи хочуть дізнатися про її західне відгалуження.

Ось, значить, чого ми тут і чого зупинилися.

Біля відкидного майданчика по правому борту юрмилися океанологи й матроси. Готували до спуску буй.

Я теж попросився на палубу.

— Може, стану в пригоді…

— Обійдуться без тебе! — вбивчим поглядом пронизав мене Шарашкін.

Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.

Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.

На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився «Вихор».

Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.

Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина «підгрібала», працюючи на малих обертах.

Щоб не збочувати з курсу, я прикипів до стерна, невідривно стежив за стрілкою на кортушці гірокомпаса.

А довкруг «Вихора», неначе він врізався в косяк риби, хлюпотіли, здіймаючись одна за одною, хвостаті хвилі.

То течія прокладала дорогу через океан.

Розділ четвертий

НАШ БОЦМАН

Очеретний таки мав рацію. Працюючи поряд з океанологами, мимоволі й сам дечого навчаєшся.

Взяти хоч би морські течії, які ми досліджуємо. Навіть я, невіглас, міг би тепер чимало розповісти про них. Та розумію: вас цікавлять не струмені води, що, немов щупальці, обвили увесь океан (на півночі й південному заході Ойясіо й Куросіо, на сході Ель-Ніньо та Гватемальська, на півдні — Антарктична кругова течія), а пригоди.

— Правда твоя, — скажете ви. — От якби про пляшкову пошту або загадковий корабель, уламки якого прибило до берега.

Що ж, таке буває і в наші дні — находять і пляшки, залиті смолою, й рештки потрощених човнів. Бо романтика морських пригод не відійшла в минуле.

Може б, точніше її назвати лихо, нещастя. Справді-бо, яка то в біса романтика, коли людина гине! А жертви під час катастроф неминучі.

Отже, наше судно підхопила течія і понесла на захід од центру уявного трикутника.

Вахта кінчалася. Ті, хто мав змінити Степана Очеретного й мене біля стерна, чомусь затримувалися.

— Чи вони поснули? — обуривсь я.

— Потерпи трохи, — відказав штурман. — Підвахтові допомагали майнати буї. Зараз прийдуть.

Хвилин через десять вони з'явилися.

— Увага! Їх величність Антон і Кнопка.

Пропускаючи хлопців до ходової рубки, Степан Очеретний, вайлуватий і клишоногий, як ведмідь, присів у реверансі. Він завжди з витівками — хлібом не годуй, а дай йому покепкувати.

Високий, статечний матрос Тупіченко і його низькорослий напарник Бесараб, яких через їхній зріст на «Вихорі» охрестили Антон і Кнопка, зайняли наше місце. Один став до стерна, другий, впередзорящий, пішов на крило капітанського містка.

— Баста! — з полегшенням зітхнув я. Степан побажав їм щасливого вахтування.

— І не губити буїв, — докинув.

За тропіком Рака, де течія особливо стрімлива, теж опускали буї. Один із них на вахті Антона й Кнопки загубили. Тому-то Очеретний, вірний звичці пхати носа, куди його не просять, і попереджав.

До вечора ми були вільні, тобто могли відпочивати. Проте… Не подумайте, що стерновим розкіш. Краще вже у робочій бригаді, де матросами керує лише боцман. Тут же верховодять усі: капітан, штурман. І, звичайно, дракон. [3]

— Вахта вахтою, — мовив він, — але ви, великі керманичі, все-таки з палубної команди, а я ваш безпосередній начальник. Мої розпорядження — закон.

Одного разу, коли мені веліли переносити якісь вантажі, я, стомлений, огризнувся:

— Ми, Кузьмич, і так недосипаємо. Побійтеся бога — чого ви нас мучите?

— Бога? Так його ж немає,— хитро підморгнув дракон. — Даремно в тебе на шиї теліпається ладанка. Ну, а відсипатимешся, Васько, на тому світі. Поки б'ється серце, раджу: рухайся, дій. Це єдиний спосіб самому собі довести, що ти живий.

Розмова на цьому скінчилася. Доказувати щось боцманові — марне: все одно буде так, як він задумав.

Ми знаємо: Кузьмич відчайдуха і великий трудівник. Навіть лютий шторм не в змозі зігнати його з палуби — все щось майструє, порається коло чогось.

Такої ж працьовитості вимагає й від нас.

Не встигли ми з Степаном переступити поріг каюти, як у коридорі почулося шаркання ніг. Важке й одноманітне, ніби хто котив перед собою гирі.

Так ходить лише боцман.

Це й був він.

У строкатій, з мавпами й кокосовими пальмами, футболці, на стегнах короткі тропічні шорти, ноги взуті в модні сандалії.

Кузьмич скидався на марафонця, який тільки-но завершив стомливий біг, і водночас — на підстаркуватого іноземного туриста. Правда, замість фотоапарата, що його носять зарубіжні гості, в руці він тримав відро з мастилом.

— Не ждали? — запитав, помітивши наше зніяковіння. — От і добре. Несподіваний напад — запорука успіху, — вирік він.

— Авжеж не ждали, — сердито відповів я, здогадавшись про мету його відвідин.

— Нечемно, — ніби між іншим кинув він. — Втім, нічого дивного: там на містку, в Шарашкіній конторі, вас розбалували, перетворили на білоручок. Але цю ваду ми швидко ліквідуємо. Як любили говорити древні: лаборемус. Тобто: будемо трудитися!

Кузьмич — чоловік грамотний, але не настільки, щоб знати латину, яку він часто цитує. Просто у нього є невеличкий словник, подарований одним океанологом.

З тієї книжки дракон і черпає прописні істини.

Якось на початку рейсу, зайшовши до Кузьмича в каюту, я помітив на столику під ілюмінатором замацану, в плямах охри й сурика книжку і знічев'я заходився гортати сторінку за сторінкою.

Так, латиняни вміли висловлюватися стисло й крилато.

У словнику було чимало фраз, ніби спеціально надрукованих для Кузьмича, щоб він їх сипав на наші бідні голови.

І тепер, згадавши з тієї книжки сентенцію, я на дошкульні боцманові слова відповів:

— Дбайливий пастир стриже овець, а не обдирає.

— О, що я чую? — оторопів Кузьмич, ставлячи відро на підлогу. — Боні пасторіс ест тендере пекус, нон деклубере, — скоромовкою сипонув він, так ніби чужинська мова була йому рідна. — Звідки ти, друже, знаєш латину? — запитав.

«Ага, драконище, попався!» — зловтішно подумав я.

Проте вголос лагідно відповів:

— Моя бабуся по дідовій лінії, Джіна Лоллобріджіда, [4] народилася в древній Латії.

— Де це?

— Та нібито на нижній течії Тібру.

— А дід твій хто?

— Його звали Маріо дель Монако. [5]

— То, виходить, ти італієць?

— Не зовсім. Можна сказати — наполовину. Та й народивсь я не на Тібрі, як моя незабутня бабуся Джіна, а на берегах степової річки Вись.

— Така несподівана новина, Василю Батьковичу, міняє хід подій. Кокук могокус, як казали латиняни! — вигукнув Кузьмич. — При нагоді зайди до мене — побалакаємо. А поки що…