На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Куди ж?… – Розпач, туман.
Наштовхнулася в Інтернеті на світлину білої хати під грушами, вразилася – моя. Світанок, молоко, олені виходять із лісу, над головою лелеки, попід хатою ружі, навкруги – ані душі. Нема людей. Яке ж щастя! Заметушилася – так, так! Не в чужих краях згинути, у зачарованій хатинці забути, що у світі є люди. І хоч за будівлю в невідомих Капулетцях просили три з половиною тисячі баксів, тієї ж миті зателефонувала хазяєві.
– За три куплю, – запропонувала відчайдушно. – Якщо до Різдва встигнемо договір купівлі-продажу оформити.
Петро не зволікав. Збрехав дружині Томі, яка в капулетцівському магазині бізнес правила, що врешті здихався материної хати за півтори тисячі доларів. Крутнувся до Добриків, умовив Ларису Вікторівну не зачиняти нотаріальну контору до Різдва, документи докупи зібрав і попросив Бога, щоби несподівана здобич не зірвалася з гачка. Та коли бліда, як та примара, худенька дівчина з русявими косами й настороженими сірими очима увійшла до нотаріальної контори, Реп’яха такі жалі взяли, хоч вовком вий. І чого ж та клята совість завжди просинається так невчасно?!
– Ти теє… не надто молода, щоби на землі жити? – запитав обережно. – Рочків тобі скільки?
– Двадцять один, – брови звела, зиркнула войовничо – дядькові враз перехотілося в чужі справи носа встромляти.
– Дорогу до Капулетців показати? – тільки й буркнув.
– Сама знайду, – відрізала Майка.
У переддень Різдва, коли куми тільки вкрали сирну бабу в Миколиної жінки з-під рук і подалися до кролятника грішити, рейсовий автобус, що він зазвичай раз на тиждень через Добрики й Капулетці аж до глухої Радості з рипом дістається, заглух у Добриках – кінець забаві! Майка з легким рюкзаком і важким серцем останньою вишкреблася із сумнівного транспорту.
– До Капулетців скоро поїдемо? – наївно запитала літнього водія в шкіряній шапці з каракулевими вухами.
– За тиждень.
– А як мені зараз треба?
– Пішки лупися.
– Далеко?
– Дванадцять кілометрів. Лісом швидше.
Майка не зважилася дертися незвіданим навпростець. Закинула рюкзак на плечі, обмотала шию шаликом, – морозяка до кісток пробирає, – посунула обмерзлою асфальтівкою на північ.
– А пофіг. – Снігом-льодом. – Дійду.
Рюкзак смикав за плечі – повертай! Сірі хмари розсипалися пудрою – і вже не роздивитися клятий шлях: усюди біле нетоптане.
– Та дійду! – Шалик із шиї. І не зимно вже. Піт гарячий від горла до грудей.
За півгодини брьохання за спиною зникли Добрики, вкриту снігом асфальтівку обступили зелені стіни, небеса раптом розсяялися, випхнули сонце на сцену – світи.
Майка зупинилася посеред дороги. Роззирнулася приголомшено: білки віти розгойдують, круки на узбіччі копирсаються, а не псують триєдиної гармонії – біле, зелене, блакить.
Ковтнула тугу – от і має, що хотіла. Нема людей. Сама. Єдина в цілому Всесвіті.
– Гей! Дитино! – почула раптом за спиною.
Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко – під сосною на поваленій деревині при дорозі сиділа немолода, рум’яна, мов яблучко, пишна жіночка в зелених вовняних штанях, порепаних чоботях, довгій синій куртці, розшитій блискучими стразами, і червоній шапочці. Поряд колесами догори лежав чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл, трактор «ТТЗ» і контейнер для морозива.
– Воду чисту маєш? – спитала жіночка.
Майка мовчки дістала з рюкзака пляшечку, простягнула яскравій пані.
– Не лізе пігулка в горлянку насуху, – зітхнула та. – А серце ж, кляте, давить, аж рука віднімається.
Вкинула до рота білий кругляшок, відковтнула півпляшечки. Із цікавістю зиркнула на дівчину.
– Щось я тебе не впізнаю. Ти часом не баби Дусі онука?
Майка головою мотильнула – ні. Жіночка насупилася, наче обов’язково мала ідентифікувати незнайомку.
– І неговірка…
– Я на Капулетці правильно йду? – врешті спитала Майка.
– А… то ти в Капулетці. – Тітка забула про кляте серце, підхопилася, як молода, смикнула до колін блискучу куртку. – А до кого?
– До себе.
– О! Новини України!
– Хату купила.
– А-а-а… І в кого?
– У Петра Реп’яха.
– Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки… Та вона ж для життя негодяща!
– А мені не для життя.
– На дрова?
– Не на дрова, – роздратувалася Майка. От причепилася!
– А для якої ж такої біди?
– Для своєї. – Пішла геть.
– Стій! – гукнула тітка. – Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.
– Ви теж у Капулетці?
– Доводиться… раз на місяць, – зітхнула тітка, смикнула моторолер, поправила металеві ланцюжки на колесах, потягла в ліс.
Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій балаканині.
– Майєю звешся? Ох, прикре ім’я. Маятися тобі, дитино, і маятися, – торохтіла жінка. – А я Галя. Пошта на мені. Отак.
– І що? Не маєтеся?
– Та яке там. З ранку до ночі…
– А Галя…
– Отож-бо! А ти хату бачила?
– Ні.
– Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки.
– Нащо мені лисячі шкури?
– Не потрібні? – пожвавішала Галя. – То я візьму?
Майка плечима знизала – беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.
– Ще довго?
– Та вже майже прийшли, – оптимістично запевнила поштарка.
Певно, щаслива. Час їй – болото: міси, поки ноги носять. Майка вже й зголодніла, і проковтнула півпачки «Зоологічного» печива, і допила воду з пластикової пляшечки, а за соснами – тільки сосни, кінця-краю нема. І тільки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхівок дерев, ліс обірвався й перед Майкою розстелився засніжений білий луг, за яким посеред височенних старих груш скупчилися кілька старих хат.
– Оце і є Капулетці?
– Е ні, дитино, – відказала Галя. – Село за березовим гайочком ліворуч, а це Лупин хутір. Аби ми з тобою шляхом сунули, то спочатку б втрапили в Капулетці, потім би через гай і потічок до хутора перебиралися, а там місток геть хиткий… А лісом скоро, правда ж? Онде твоя власність. Крайня, – вказала на невеличку, вкриту снігом хатинку. Першою до обійсть пішла.
Майка сунула слідом, схвильовано роздивлялася місцину. Густий сосновий ліс височів за хатами і праворуч від них. По курсу – луг, ліворуч – прозорий березовий гайок, до якого від хат крутилася крива ґрунтова дорога. Майка вгледіла широкий потічок за гаєм, за потічком вдалині – свіжопофарбовані хати. Отам, значить, Капулетці? А в оголошенні писали – хата в Капулетцях… І нащо після того любити людей?
Увіп’ялася поглядом у власне майно – чи файного кота в мішку купила? – серце впало. Зблизька біла хата сіра від самотності, тріщини зморшками – стара, давня… Синя фарба на віконцях облупилася, шифер мохом поріс, дошки на порозі попрогнивали-попровалювалися. Двір величезними старими грушами забитий – аж ніч під ними! За хатою кілька низьких сараїв попритулялися один до одного, навколо них дощатий парканчик похилився. Господарський двір, не інакше. Певно, там колись дрова складали, граблі-лопати, гуси-кури метушилися…
– Ну, як? – почула поштарчин голос.
– Ніяк, – ледь не розревлася.
Уже на захаращеному подвір’ї, порослому дикими грушками й сухим бур’яном, що він де-не-де стирчав з-під снігу, з’ясувалося, що Галі в господарстві не тільки лисячі шкури згодяться. Упевненим рухом розчахнула рипучу хвіртку, пішла по будяках до будівлі.
– Ключі маєш?
– Реп’ях казав – під грушею.
– Та тут самі груші! – Поштарка заходилася мацати під деревами. Та все не мовчки. – Зараз оглянемо твої хороми. Як що не треба, то я приберу. Щоби не валялося тобі тут зайве.
Такі «хороми» Майка бачила тільки в Пироговому, де в Музеї національної архітектури і побуту просто неба розкидані давні хати з різних регіонів України. З невеличкого – метрів шість – коридорчика троє дверей, як три дороги: прямо підеш – попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами-кошиками-лемехами і навіть прядкою, ліворуч повернеш – у ще одну, мало придатну для життя кімнатку втрапиш, де упереміш горщики, каструлі, міцна лава, дрова і багнюки до біса, а як праворуч захочеш – то отут тобі вся краса на двадцяти квадратних метрах: і сіра потріскана піч, і тьмяні Ісус із Богоматір’ю під рушниками в куті, і дебелий тапчан на важких дерев’яних ногах, і чималий стіл із двома віденськими (їй-богу!) стільцями, і пишна скриня, і вигадлива поличка з глиняними мисками, пришпандьорена до стіни величезними гвіздками.
