Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
По-перше: коротко і ясно, по-друге, добре запам’ятовується, по-третє, як пояснює шкільний психолог, «не дає вийти емоціям за рамки особистості». Це досить складне пояснення. Я розумію його так: кожен сам по собі, ніби квартира чи вілла з домофоном, куди не потрапиш, не знаючи повного набору цифр.
Звісно, в наших анкетах, які заповнюють рідні і близькі, посилаючи нас до цього закладу, стоять звичайні імена і прізвища. Але за роки перебування в його стінах ці імена витираються з пам’яті, адже голова наповнюється купою інших знань. Тут вже не до того, щоб пам’ятати, хто ти така — Ганнуся чи Марія. А ще спробуй запам’ятати по батькові та прізвище! Суцільна маячня!
Одного разу, присягаюсь, суто випадково, коли Озу хворіла, а я відсиджувала біля її ліжка в лазареті необхідну для виявлення милосердя годину, то підгледіла, що в її анкеті, котру переглядала медсестра на предмет спадкових хвороб, записано, що її звуть Ольгою Зенонівною Урбанською.
Скорочено і є — Озу. Гарно і коротко.
Можливо, Рів звуть Раїсою чи Розою, Ліл — Ларисою або Ліною.
Але це банально і не романтично. Тому я рада, що мене звуть Пат.
Ночами, коли не спиться або за розкладом настає час «романтичних дівочих мрій» (які ми потім занотовуємо в окремий загальний зошит для майбутніх поколінь курсанток ліцею), я уявляю, що моє повне ім’я — Патрисія чи Памела.
Звучить гарно, як у леді.
Ну от. З іменами покінчено.
Тепер про той урок, на якому сьогодні я маю виявити впевненість і бездоганне знання матеріалу.
Я обожнюю літсуд!
Це мій найулюбленіший предмет. Хоча у нас, курсанток одинадцятого, передостаннього, класу є ще «домознавство», «рукоділля», «економія» та «гендерознавство».
В останньому, дванадцятому, замість курсу з партнерських стосунків, що входить до «гендерознавства», ми будемо більш ретельно вивчати все, що пов’язане з сексом. Фізіологію стосунків. Цікаво. І трохи моторошно — що дізнаємося?
Але це буде наступного року.
Поки що, як я вже говорила, мій улюблений предмет — «літсуд».
Чим він такий цікавий?
Ну, по-перше, я умліваю від любовних романів!
У нашій бібліотеці, у відділі для старшокласниць, їх безліч.
Обожнюю ці рожеві, бузкові, небесно-блакитні покетбуки з прегарними дамами і джентльменами на обкладинках.
Вони навіть пахнуть! Візьмеш до рук і одразу ніби в торт поринаєш — в роті стає солодко, у всьому тілі — тепло і пухнасто. Життя здається прекрасним, багатообіцяючим!
А по-іншому й бути не може. Бузково-рожеве щастя так і лізе у вуха, в ніздрі, до рота, а в голові лунає музика: «Вінвзяв-її-за-плечі-і-їхні-вуста-злилися-в-гарячому-поці лунку…» Ох…
Про поцілунки ми ще нічого не знаємо. І це так бентежить. Як це — «вуста злилися»? І якщо вони «злилися», то куди ж поділися носи й очі? Але такі речі ми ніколи не обговорюємо. Це непристойно.
На літсуді ми таких книжок з позакласного читання не вивчаємо.
На уроках ми вивчаємо світову класику, як і звичайні стріти у своїх загальноосвітніх школах. Тільки підходимо до неї з іншого боку. З цікавішого і практичнішого. Так би мовити, пристосовуємо ситуації до життя. Адже класика — вона класикою і є: повчальна і слушна для всіх часів.
У мене ще буде час докладно змалювати, як відбувається урок. Тим більше, що саме сьогодні ми судимо мадам де Реналь з «Червоного та чорного» і я, саме я, маю честь вперше в житті бути її прокурором. Ще не знаю, як все пройде, а тому додам кілька слів про наш ліцей.
Тобто змалювання експозиції має відбутися за всіма правилами.
Отже, нашому ліцею безліч років! А прадавні документи, що висять в музеї, взагалі свідчать, що ЛСД існував завжди.
Ви тільки уявіть-но собі цей термін: завжди! Як Всесвіт.
Як Земля. Коли таке уявляєш, аж моторошно стає. І така гордість охоплює!
У музейному залі, котрий відчиняють лише під час великих урочистостей, зберігаються вицвілі документи, написані специфічним, розробленим ще черницями ордену Слухняних Дружин, краснописом.
Вони свідчать про переслідування закладу за часів інквізиції і полювання на відьом, про розквіт культури завдяки нашим випускницям в епоху Відродження, про їхню самовідданість воїнам Вітчизни в скрутні воєнні часи.
Тут зберігаються тонни листів із безліччю подяк із різних куточків світу, мільйони світлин щасливих усміхнених пар, утворених завдяки існуванню ЛСД. Є окремий, зворушливий стенд, на полицях якого — фотокартки немовлят. Сад немовлят! Ціла земна куля, засаджена нами!
Є й особливий стенд, до якого нас обов’язково підводили в дитинстві під час першої екскурсії: «Обличчя ганьби».
На ньому картки страчених за невірність, невдячність чи за інший із десятка гріхів, котрі суворо караються за Статутом нашого закладу.
Сказавши про гріхи, варто сказати про чесноти. Ці поняття тісно пов’язані між собою. Тобто, сказавши «А», маєш знати про «Б»! В даному випадку — навпаки. «А» — то чесноти, «Б» — гріхи.
Щодо переліку першого — це ясно, мов двічі по два.
Адже всі десять заповідей, з яких складається наш Статут, виписані й намальовані відомим художником, оздоблені широкою хвилястою рамою, покритою триміліметровою позолотою. Цей Статут висить у нашому холі на найвиднішому місці — там, де під час вранішніх «лінійок» стоїть пані Директорка.
Ми швидко закарбовували в пам’яті кожне з цих простих десяти слів. Наші очі постійно наштовхувалися на них в будь-якому кутку ліцею.
Ми співали їх, мов пісню, навіть тоді, коли були зовсім малими і ще рюмсали ночами за рідними домівками:
Вдячність.
Повага.
Слухняність.
Мовчання.
Терпіння.
Служіння.
Старанність.
Вірність.
Турботливість.
Хазяйновитість.
Усі ці прості й зрозумілі слова оздоблені золотими віньєтками, засаджені виліпленими з глини пташками й овиті квітами.
Першою нашою вишивкою на першому ж уроці праці були саме вони — точна копія цього вишуканого краснопису.
Кожна з нас старанно зберігає цю вишивку і має потім (після випуску) повісити її у власному помешканні. Це засвідчить приналежність до ордену, до нашого улюбленого ЛСД. За нею ми потім упізнаватимемо одна одну. І вона ж стане такою собі «перепусткою» до цього закладу для наших майбутніх доньок.
Принаймні у моєї матусі така висіла і, певно, досі висить над плитою.
Така була і в бабці… Хоча я їх зовсім-зовсім не пам’ятаю. І, певно, ніколи вже не побачу, адже невдовзі служитиму лише одній людині — своєму чоловікові, якого поки що не знаю. Гадаю, що вони прожили щасливе, безтурботне і праведне життя.
Таке проживу і я. І сто п’ятдесят інших моїх колежанок, хто має щастя навчатися тут.
А це дійсно щастя.
У нас тут культ щастя і радості. Нас привчають до нього змалечку, з того самого дня, як за батьками зачиняється висока брама і дехто з найбільш слабкодухих починає відчайдушно рюмсати. Зізнаюсь, я теж трохи поковерзувала, аж доки лагідна рука пані Директорки не лягла на мою голівку.
— Не плач, Пат, — сказала вона. — Зараз буде трохи гірко, але потім — солодко. Ти їх швидко забудеш.
І я майже одразу припинила схлипувати. Солодко мені не стало. Проте приємна млість від її доторку розлилася тілом. Пані Директорка, взявши мене на крила, полинула зі мною до спальні, закутала в ковдру і розчинилася у просторі, лишивши по собі різнобарвні кола, які виникають на поверхні води. І я одразу зрозуміла, що зі мною тепер все буде гаразд.
Уся атмосфера ЛСД була насичена солодким ароматом щастя і радості. Щоранку на загальній «лінійці», в тій самій просторій залі, де висів наш Статут, ми просто з повітря отримували порцію добра.
У затишній напівтемряві пані Директорка промовляла свої щоранкові промови, а ми дихали і не могли надихатися тим особливим повітрям, котрим були просякнуті оббиті оксамитом стіни.
