Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Ну от, дорогий щоденнику, я і втомилася.
Не знаю, чи все правильно написала. Чи є в цьому тексті метафори і порівняння, чи правильно побудовані речення.
Чи немає зайвого.
Але пані Директорка наказує писати все, що думаємо.
Усе, за чим спостерігаємо. Усе, що здається нам підозрілим.
Усе, що потім ретельно перевірятиме комісія експертів під час нашого випуску у велике життя. І вирішуватиме, варті ми піти у «вільне плавання» чи претенденту на нашу прихильність ще треба почекати, доки ми не виправимо всі свої помилки, записані сюди.
Я сподіваюсь, що у мене їх не буде. Я відмінниця. І кольорових доган у мене не так вже й багато!
Отже, до вечора, дорогий щоденнику!
Тепер починається чудовий ранок. І настане чудовий день.
Далі буде…
Дорогий щоденнику…
Дійсно, вчора був насичений день.
Настільки насичений, що ввечері навіть забула торкнутися твоєї такої приємної лискучої обкладинки. Навіть розгубилась, як усе це викласти в точному хронологічному порядку. Адже одразу хочеться написати про урок літсуду, про який писала вчора.
Але це буде неправильне викладення подій з точки зору хронології!
Адже до уроків був сніданок, зарядка, лінійка, перехід з дортуарів до шкільної будівлі і таке інше.
А головне — ще була звістка про смерть Тур… І я весь час про це думаю.
Усе ж таки варто почати з самого початку. Ой! Вибачте за тавтологію, пані Директорко. Надто хвилююсь.
…Учора я писала рано-вранці, поки дівчата ще спали. Для довідки: крім мене, в дортуарі (так називаються наші спальні кімнати) ще п’ятеро: Рів, Озу, Ліл, Іта і Мія. Всі ми — курсантки передостаннього одинадцятого класу. Одна четверта класу — «секстет». «Шістка» тобто.
Чи не забула я сказати, що кожен з класів поділяється на «секстети», які позначаються за номерами наших дортуарів?!!
Ну от, знову доведеться починати з експозиції! Що я за дурепа?
Але нічого не вдієш… Порядок є порядок. І він має бути у всьому.
Отже, наш дортуар номер десять. Тому наш секстет — «десятий».
На спортивних змаганнях чи виступах самодіяльності ми все робимо в такому ж складі, який з початкового класу не змінюється.
Якщо конферансьє чи тренер оголошує: «Десятий секстет, ваш вихід!» — кожен з нас знає, що йдеться саме про нас:
Пат, Рів, Озу, Ліл, Мію та Іту.
Відповідно, у класі є інші секстети, з іншими номерами.
Кожен секстет тримається купи.
У кожному є свій лідер, свої відмінниці і двійочниці. Звісно, протягом навчання розстановка сил змінюється.
Обов’язки кожної членкині секстету — стежити за порядком, виховувати одна одну власним прикладом, бути безжальною до прояву гріхів і намагатися здобути якомога більше доброчинності.
Нам не дозволено надто зближуватися між собою, адже тоді, за словами пані Директорки, починаються «стрітівські теревені». І одне з правил ЛСД — Мовчання — порушується.
Але ми все одно звикаємо одна до одної.
Часом важко приховати свою приязнь чи відразу. Прояв таких емоцій тут неможливий.
Тому, скажімо, я на позір ігнорую Ліл. Це тому, що вона мене цікавить більше за інших. Але саме тому я і серджуся: не дай Боже дати це зрозуміти іншим.
Куди простіше з Ітою чи Рів…
Але: порядок, порядок і хронологія у всьому!
Тому я ще мушу розповісти про дівчат з мого секстету.
Отже, я почала говорити про Ліл.
Я вже казала, що Ліл — мовчунка з родини роботяжок.
Знову — стоп! Якщо вже сказала — роботяжок, то варто пояснити, чому так сказала.
У ЛСД мають право навчатися всі! Цим наш заклад відрізняється від будь-якого іншого. Це демократія в чистому вигляді.
Тут ніхто ні за що не платить, хоча тільки уявіть: територія ЛСД — це п’ятдесят гектарів. Майже невеличке селище!
Всі будівлі ліцею — шкільний корпус, центральний, зі спальням і залами, «випускний флігель», купа службових приміщень розташована всередині високих, побудованих за часів середньовіччя мурів старовинного замку.
Всередині й довкола — розлогі фруктові сади, за ними — лани і діброва з річкою. Є просторі ділянки для різних видів спорту, концертний майданчик, де влітку відбуваються наші самодіяльні вистави.
Ще є стайня і маленька ферма. Ніхто ж не знає, куди занесе доля! Доїння корів і верхову їзду ми також проходимо.
Це так весело! І тепер скажіть мені, будь ласка, чи може потрапити в такий елітний заклад дівчина з простої та ще й неблагополучної родини?
Якщо йдеться про ті заклади, куди вступають стріти — категорично ні!
А в ЛСД після проходження тестів приймають усіх бажаючих. І протягом дванадцяти років одягають, взувають, годують, навчають і забезпечують всім необхідним для життя всіх однаково. Однаково добре. Однаково дорого.
Ну, тепер про Ліл та інших з мого секстету.
Ліл, подейкують, з якоїсь «неблагополучної» родини.
Ми чули, що нібито батьки її розлучились, коли Ліл була ще маленькою. Мати Ліл працює на фабриці, і ніхто з її родини не мав ніякого відношення до ЛСД. Коротше, вишитий рушник зі Статутом ніколи не висів у них на кухні!
Але для Ліл було зроблено виняток завдяки клопотанню Міністерства освіти. Тепер вона мусить старатися більше, ніж інші. Тому вона і мовчунка. Все в ній спрямоване на те, щоб гарно вчитися і не підвести ані Міністерство, ані власну матусю, ані пані Директорку, яка великодушно дозволила їй навчатися і жити тут. Хіба, будучи стріткою, вона мала б гарне шкіряне взуття і кашемірові светри? Навряд.
У Ліл довге чорне волосся, що звисає на щоки, а потім і на плечі, мов клеєм намазане — таке рівне-рівне і лискуче. Іта зі своїми і нашими кучерями таке робить лише перукарською прасочкою. А у Ліл волосся природне. Буває ж таке диво. Очі у неї, за класикою жанру, блакитні, брови — гарні, формою схожі на ластівчині крила. Вона неймовірно гарна! Коли я дивлюсь на неї — аж плакати хочеться. Не знаю навіть чому. Мені завжди хочеться плакати, якщо бачу щось недосяжне у своїй досконалості.
Взагалі, у нас всі дівчата, навіть «молодняк», напрочуд красиві. Іноді здається, що все ж таки є якийсь відбір. Але пані Директорка не раз наголошувала, що наш ліцей — для всіх. І ось доказ: у сьомому класі, у секстеті номер тридцять вісім вчиться кульгава дівчинка. Щоправда, обличчя у неї теж дуже приємне.
Але Ліл здається мені найкращою. З лиця хоч воду пий.
Хоча сама вона себе не любить. Якось здивувала мене тим, що сказала: «От якби мені бути такою, як ти…»
Я аж заклякла від подиву. Хоча чому тут дивуватися: жодна з нас не любить дивитися на себе в дзеркало. Пані Вихователька каже, що це в нашому віці нормально — самокритика працює.
Словом, якби мене спитали, з ким би я хотіла побачитись на хвилинку в кав’ярні після одруження, я б точно першою назвала Ліл… Гадаю, їй судилась незвичайна доля!
Іта і Мія не приховують своєї дружби. І в тому немає нічого дивного — їхні матусі також приятелювали. Навіть, як подейкують самі дівчата, лежали в одному пологовому будинку в Лондоні.
Шлях Іти та Мії, як на мене, вже майже визначено. Впевнена, вони надовго не затримаються у випускному флігелі. Іта і Мія схожі одна на одну, мов зернятка. Обидві — біляві, дрібні, чубчики гладенько зачесані наліво, на потилицях — охайний жмуток, стягнутий гумкою з кришталевим сердечком «від Сваровські».
У вихідні, коли можна скинути форму, вони беруть в гардеробній однакові джинсові спіднички, високі — вище коліна — смугасті гольфи, сабо на платформі і шифонові блузки ніжних кольорів. Мія — рожеву, Іта — бузкову. Або навпаки. В обох у вухах маленькі діамантові сережки.
Прикраси — єдине, що може бути тут своїм, одягнутим ще вдома перед відправленням до ліцею. Я, наприклад, страшенно ціную свої кульчики з аквамарином — у них мене сюди привели. Вони і зараз на мені.
Часом Іта і Мія шепочуться ночами. А взимку, коли холодно, навіть залізають під одну ковдру, мов сестри. Уявляю, які рекламації вони отримають у майбутньому!
