Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові - Денисенко Лариса (чтение книг TXT) 📗
двадцяти дев'яти років. За чим поки що не шкодую.
Якби Ерні не був Раком, то я зробив би із нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що зробив би зі
Старигана Хема Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, що Рак — найкращий знак не лише для
Ернеста, але й для всіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, мені здається, що всі Раки легко
пасталакають англійською, всі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе
це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони.
Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але
менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на
якій надряпано простого, як стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, яка чула стільки фальшивих
покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства
й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.
Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», — і
лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як
на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра
у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» — це назва якогось геніального
творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Втім, я любив
мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю
родиною.
Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Вся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни
слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів.
Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників, поставте на буфеті — і у вашій домівці
запанує родинне щастя», — так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються забобонами. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй
до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити і те, що маєш. У будь-якому випадку
ненавидіти взагалі простіше.
«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, — замріяно казала мати, поліруючи
тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни.—Тому в нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а
про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих
слонів. «Яка ти зіпсована дитина», — сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за
що ці муки?» — зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.
Уже вкотре мама порушувала питання, яке мене дуже цікавило й збуджувало, але яке мені було ніяково
ставити перед нею чи перед бабусею. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і
Стариган Хем, не знав, звідки я взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про
нього не знав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.
Чому, власне, в моїй голові затовклися ці спогади про моє дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою цілу низку спогадів про
Старигана Хема, про маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська
шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити
стегнами, наче повія. Так, навіть ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських
предків. Я смикався наче наречена у радянському кінофільмі «Солом'яний капелюх», їй так само заважала
гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий
пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди.
Подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.
Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і
ще тих, «хто самі люди не місцеві». На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що
на мене приємно дивитися. Вчора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці у мене були. Черевики з
тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, яка була модна за часів співу
бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-аааа». Головним убором мені мала б слугувати
бандана. Вона була така само чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало
розкидав сірі черевики на тракторній підошві.
Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про
англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на
моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж.
І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що в наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори
радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до
помпезних центральних магазинів — «Ґудзики», ще краще — «Європейські ґудзики», а ще є такий собі
«Світ ґудзиків». Швендяв по них я довго.
Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось
школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації
ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові
справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші
ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за
все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців
там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би
шаленіли від іноземців.
Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства.
Отже, продовжуватиму. В якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні
шпильки і навіть шпильки із білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати в метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це
не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд
гуманною людиною.
На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав
про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще жевріють у місті, на них можна натрапити у
спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й
допомагало, це знання.
Галантереї, ці пам'ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих
галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого
«шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось таким, що вони видають за сік журавлини; тільки останній
