Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія (книги бесплатно без .TXT) 📗
— Ти — остання з нашого роду. За тобою не має нікого. І не буде по кревній лінії роду. Не судилося. Тож, коли ти переймеш усе, що знаю я, станеться так, що до тебе потягнуться деякі люди. Їх буде мало. Затям, більшість цуратиметься тебе. Але й тобі не треба всіх їх. Ти знатимеш, до кого пригорнутися. З-поміж указаних перстом долі людей віднайдеш рідну душу, щоби із часом наблизити її до одкровення правічних знань.
Рода байдуже сприймала ці слова старого. Не думала про людей. Не бажала зближення з ними. Аж доки старця не стало. Відколи Рода залишилася в хащі одна, безлюддя перестало її вабити. Вона потерпала від того, що навкруги не було жодної живої душі. Щоправда, зрідка до неї навідувалися лісові звірі — довірливо горнулися до її рук, приймаючи із них поживу. А люди, наслухані про відьму, що живе у хащі, завбачливо та з осторогою обходили її хижку. І тільки повитуха Килина якось завітала до неї. А прийшовши раз, стала згодом бажаною гостею. Вона багато чого навчилася від Роди. Іван Сірко завдячував їй життям. А більше, певно, самій Роді та її потайним знанням, переданим Килині. Він цього не знає. І не знатиме повік. Як не довідається й того, хто підпалив хатинку у хащі… Сама Рода бачила, як горіла старезна хижка.
Могла б наслати прокляття на нечестивців, але вони самі прирекли себе на страхітливу погибель. Їхні темні душі взяли на себе чимало гріхів, кожному перепала заслужена частина відплати. Щасливих поміж них немає… Щоправда Роду це не тішило. Вона ніколи не прагнула заподіювати зло. Натомість воліла бачити людей вдоволеними. Коли б то тільки люди самі прагли цього…
Покликана волею своїх богів, після пожежі в хащі Рода подалася на Січ. Там іще жевріла віра у характерників, у силу, якою на віки вічні наповнилася її спрагла душа. І саметуди мав прийти той, задля кого вона таїла прадавні знання. Іван Сірко, народження якого духи волхвів провістили їй наперед, став для неї ближчим, аніж вона сама того сподівалася. Ні разу не сівши за стіл із його батьками, не маючи кревного родичання із ним самим, вона, втім, цінувала його більше за власне життя. Як рідного сина, подарованого їй богами, хоч і вийшов він з лона іншої жінки. Задля нього вона жила, його оберігала і відвертала від нього напасті. Але тепер мала для свого пестуна лиху вість…
Сірко поспішав до Роди, бо її тихоплинна і розважлива мова — то був його єдиний рятунок. Але вона чомусь спинила його на порозі, не запропонувала, як завше, присісти з дороги. Дивно вітала Рода дорогого гостя. Не запитуючи нічого, суворо мовила:
— Іване, слухай мене і знай, що це невідворотний плин життя. Сину… — і Сірко аж принишк, почувши це слово — Рода вперше назвала його так лагідно! Ця щемлива ніжність насторожила його. Волхвиня провела рукою по чолі й видихнула: — Сину, їдь чимскоріше додому…
Козакові замлоїло в грудях од лихого передчуття:
— Що сталося?!
Рода важко зітхнула:
— Я не маю влади змінювати невідворотне. Хоч би як того хотіла… Романкові наміряно три чисниці…
Сірко зблід. Зрозумів недомовлене. Правою рукою вхопився за серце, ніби хотів перевірити, чи не спинилося воно від болю. А за мить, не сказавши й слова, рвучко вийшов за двері, сів на коня і стрімголов помчав додому.
— Коли я прийшла у Мерефу в невістки, тут жило стільки поважних людей… А ось, гляди, майже всі вони спочили в могилах, — ділиться думками одна з молодиць.
— Так і є, — долучається до притишеної розмови стара повитуха. — Он скільки свіжих могил за ці роки виросло на цвинтарі. Бігме, за Килиною Морозихою потяглися мереф’яни. Наче вона, котра приводила на цей світ мерефських немовлят, відійшовши, поквапилася забирати батьків до себе.
— Але ж цій дитині ще жити та жити б… — докинув хтось із людей.
— На всьо єсть Божья воля, — долинає голос дяка.
Але мереф’яни, яких нагла смерть малого Романка вразила в саме серце, ніби й не чують цих слів. Стиха перемовляються між собою, випитують найближчого сусіду Половців, Степана Сербина, про те, що сталося. І той, бачивши все на власні очі, з гірким жалем укотре оповідає:
— Романко все дивився, як Петрусь хвацько їздить на коні, та собі сів верхи. І мого Івана кликав. Не раз вони вдвох собі водилися, хоча Іванко мій такого ж віку, що й Петро. Але ж старше Сірченя не брало собі до гурту ровесників, все зі старшими бавилося. Та не об цім річ тепер… Два тижні тому було нам таке знамення. Якогось вечора ми розговорилися з Дмитром біля воріт: я стояв збоку вулиці, а він — у своєму дворі. І ото — глядь! — а прямо на хату Половців скотилася з неба зірка. Та така ж ясна, що крий Боже! «Недобрий знак», — подумав я собі, а вже наступної миті прогнав лиху думку геть. Дарма не застеріг сусідів. Аж за три дні по цій пригоді чую від свого Івана: «Романко впав із коня, трохи забився». Ну, — гадаю собі, — добре, що тільки цим і скінчилося. І що ви думаєте? За кілька днів малий знову попросився на коня. А коли рідні йому то заборонили, втік із дому та просидів півдня в мерефській хащі, знадивши на втечу й мого Івана, за що бито було обох. Що там казати — хоча хлопець зовні видавався слабеньким, а кров, мабуть, таки гарячу мав. Не відступав від свого. Тож коли Дмитро з жіноцтвом заклопоталися домашніми справами, Романко знову згадав про бажане. Ніхто й не зоглядівся, як і коли скочив він верхи й погнав коняку в поле… Кінь, почуваючи слабкість їздця, поніс його, мов скажений. Намарне рідні кричали услід хлопцю, просили зупинитися. Хіба міг він спинити схарапуджену тварюку? У полі кінь скинув хлопця на землю і невідь з якого лиха вдарив його з розгону копитами. На очах рідні все це й сталося… Звісно, що кричали всі, бігли у поле… А Петро верхи мчав, щоби порятувати брата. Та було вже пізно. Бідолаха й до тями не приишов. І що з того, що коня вбито. Хлопця ж не вернеш…
— Зарано подався на той світ, — тужливий жіночий голос промовив за всіх, хто стояв там. — Ще на цьому не потішився сам і батьків своїх не потішив.
Батьки… Щойно вимовили це слово, всі погляди звернулися на них. Чужим на цвинтарі зле бути, а як же найріднішим! Он вони стоять поміж людей, прибиті горем. Все, що говорять між собою мереф’яни, не обходить їх, не торкається. Іван ще бодай себе стримує, а бідолашна Софія не тямить анічогісінько. Наче ніяк не збагне, що насправді відбувається, чому її малолітній синок, що декілька днів тому бігав собі подвір’ячком, звеселяючи всіх дзвінким сміхом, тепер непорушний лежить у засмоленій труні. Вклякнувши біля синового білим-білого личка, згорьована мати голосить:
— Недолюбила ж я тебе, мій синоньку. Не вицілувала твої оченята, рученьки та ніжки. Не наслухалася твого голосочку. Недоголубила тебе, мій малесенький. Чого ж ти так рано пішов од нас?! — заламує руки.
— Ох і дитятко ж було чудове!.. — квилить і собі Половчиха. — Як сонячний промінчик, стрибав по хаті, серця наші звеселяв. Ще манюній був, і то вже, бувало, прокинеться… і як то інші діти до плачу беруться зразу, а Романко наш день зустрічав усміхом… Скільки потіхи мали ми від цього янголяти. І нащо було забирати його від нас?! Нащо, Господи?!
— Господь потребує біля себе найліпших, — співчутливо промовляє старенька бабуся у відповідь.
Втім, Марія, здається, ні на кого не зважає. Сяк-так виповівши свій відчай, пошерхлими руками гладить маленьке личко померлого, жебонить слізно до похиленого чоловіка:
— Не вберегли ми внука, Дмитре. Блідий-блідесенький, вклався він спочивати у страшну постелю. Та не в рідній же хатині, а в чорній домовині. Петрусю, іди сюди, хлопчику, — безтямно термосить за руки старшого онука, — попрощайся з братиком. Він же тягнувся за тобою, таким, як ти, хотів бути.
Чотирнадцятилітній Петрусь, затискаючи тонкі вуста, тремтячими пучками поквапом витирає сльози. Розкраяне відчаєм юне серце тужить за братом. Мучиться Петро тим, що заохочував Романка до вишколу та муштри. І того дня він міг би зупинити малого. Коли б був ближче, а не на вулиці з хлопцями, то зміг би, мабуть, зарадити біді… Був для молодшого брата порадником. Як і для сестричок. Он вони причаїлися біля нього, найстаршого, злякано і з жалем дивляться на мертвого Романка.
