Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія (книги бесплатно без .TXT) 📗
Але дякова «сердечність» була напускною. Він сам себе видав. Якось, добряче перепивши, він похвалявся перед мерефськими господарями, що має відтепер звідки брати щодня «на опохмеление». Мовляв, Дмитро Половець не поскупиться, в боргу не залишиться. «Благо, води в нашем колодце імєєтся вдоволь, а проскури завсєгда найдутся в каком-нібудь заброшенном углу дома».
Ці слова швидко розійшлися поміж людьми. Як почув їх Половець, то був би вибив дух із клятого пройдисвіта. Ослабла Марія насилу стишила гнів чоловіка, змусивши його пообіцяти, що викаже батюшці всю щиру правду про цю пригоду. Однак отець Григір про все дізнався сам. Його стараннями дяка вкотре вже було відлучено від служби. А Дмитро Половець, спересердя розбивши затемнені карафки та викинувши свиням засохлі проскури, нараяв Марії звертати на іншу дорогу: відвіз її на хутір, до старої знахарки. Та ретельно викачувала напасницю-неміч яйцями, зливала її воском, а наостанок порадила недужій спалити із себе натільну сорочку:
— У ній клята хворість осіла!
І хоча Марія зробила все, як наказала хвалена на всі околиці ворожбитка, нічого не допомогло. Жінка почувала, що сили її поволі тануть. Достоту, як віск на запаленій свічечці. Слухаючи свекрушині охання, Софія не раз, заварюючи міцні трави для неї, співчутливо казала, що добре було б податися до Роди:
— Вона б, мамцю, вас умить на ноги поставила. У неї є помічні мазі від усього…
Половчиха скрушно зітхала на слова невістки. Вона й справді потребувала помічної мазі. Такої, яка могла б розтопити той глибинний студений біль, що вихолоджував її із середини. Але ж такої мазі, напевне, не знайти на білому світі. І допомоги нізвідки чекати. Відколи волхвиня Рода подалася геть звідси, гнана лютою образою — от недарма кажуть, що з роками давні гріхи виходять на яв, і падає на грішників розплата: он тільки тепер стало відомо, як Тарас Чорнопліт разом зі своєю ватагою запалив хижу лісової знахарки, — ліс закрив свої таємниці. А відтак провину мерефських дурноголовців спокутують усі люди, бо немає ліків на їхні болячки. Марія не мала сили податися світ за очі, до старої. І не могла відпустити в дорогу Софію, хоча та просилася в неї не раз.
— Підеш з дому, хто про все дбатиме? — спиняла невістку слушним запитанням. — Я вже до жодної роботи нездала…
Марія казала правду. Єдине, на що вистачало у неї снаги і сили, це згадувати своє минуле… Доки невістка та дівчатка-онучки опікувалися нею так, ніби вона була щойно прибулою довгожданою гостею, вона міркувала про своє. Проціджуючи у глиняний глек молоко, через густе сито буднів поволі проціджувала і свої невтішні думки. Думала про те, що скоро помре. Мислила, які кривди кому й коли завдала. Подумки просила прощення у тих, перед ким колись необачно завинила. Витираючи гіркі сльози на очах, потайки видивлялася на рідних, ловила на їхніх лицях найменші відтінки жалю. Вона не хотіла завдавати їм болю. Крилася зі своїми почуттями від усіх. Але все одно бачила неспокій та страх в очах Дмитра і Софії. Чулася винною, що завдає їм клопоту своєю слабкістю. Он скільки справ навалилося на них! Коли б не дівчатка — малі помічниці — чи впоралася б Софія з усім?
Марія чекала на рідних, які подалися були порядкувати в Дібровиному саду, що залишився без господаря. Вона почувалася зле. Щось мучило її, не давало спокою.
«Мабуть, я ось-ось помиратиму». Спершись на костур, жінка вийшла до воріт. «Коли б то тільки встигнути попрощатися». Побачивши вертлявого сусідського хлопця на вулиці, закликала його ближче, дала дрібну монету і попрохала збігати до садиби Михайла Діброви.
— Скажи, аби мої вже йшли додому. Щось я зовсім недобре почуваюся…
Аж раптом вона побачила на вулиці вершника. Звіддаля ще мати пізнала сина. Серце її радісно тенькнуло і мало що не вилетівши з грудей назустріч рідній душі.
— Іванку… Ти звідкіля? А де Петрусь? — видихнула з острахом.
— З ним все добре, — посміхнувся син. — А ви?.. Як ви, мамо?.. — скочивши із коня, з тривогою вдивлявся в її обличчя.
— А що там зі мною може бути?
— Ви тяжко захворіли, мамо? — пильно зиркнув їй в очі.
— Та хто тобі таке сказав? Се неправда, сину.
Іван посміхнувся у відповідь:
— Ось я привіз вам від волхвині Роди напари, — подав їй темну сулію.
Вражена синовою чуйністю і турботою, Марія на мить відвернулася від нього, витираючи непрохані сльози:
— Іди, сину, до хати. Я наготую обід для те…
Тільки курява здійнялася стовпом за прудким Сивогривим, що знову помчав свого господаря в далеку-далеч. Як оторопіла дивилася жінка на шлях. «Сон це був, а чи яка примара?!» Але ж руки її справді стискали сулію з цілющими напарами волхвині Роди…
НА ВАРТІ УКРАЇНИ
Навесні 1647 року загриміли гармати, радісно задзвеніли сокири, виточуючи бистрокрилі чайки, покотилася гучна луна Великим Лугом, сповіщаючи про пробудження козаків до звитяг. У всі кінці України, як сподівані вісники-птахи, полетіли заклики до єднання супроти спільного ворога. І люди, немов оті струмочки, донедавна майже висохлі, а тепер наповнені по вінця люттю густою, стікалися на Січ з усіх усюдів. Уярмлений свавіллям польських панів люд прагнув свободи. І голосом народу виступив Богдан Хмельницький:
— Визволимо, браття, рідну Україну, братів своїх і сестер. А затим обмиймо вражою кров’ю майдан Старого Міста, на якому замордовано наших славних гетьманів.
18 квітня 1648 року на Великій козацькій раді Богдана Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорозького.
Супроти польської шляхти спрямував свої сили щойно обраний гетьман. До його війська незагайно долучився Іван Сірко. І не могло бути інакше. Великий характерник мусив бути там, де точилася битва за Україну. Така йому судилася доля. Так було написано на його роду.
«Сірко — від Бога полководець», — так казав про мужнього козака з Мерефи гетьман Хмель, бачачи, як запекло б’ється козацьке військо під Жовтими Водами та біля Пилявців із таким верховодою. Щойно з’являвся він перед лицарями на своєму Сивогривому — рвійному, стрімкому, — страх поймав ворога. Поляки жахалися Сірка, бо шаблюка його не одну голову знесла, а сам він у жодному бою не отримав бодай подряпини. Великий воїн Сірко не знав поразки. І берестецької теж не прийняв. Проклинаючи за зрадництво кримського хана, що посеред бою вдарив ножем підступу у спину козацтва, закликав запорожців відстояти свою гідність. Казав, що розкраяну глибоко рану здатні залікувати тільки нові звитяги. І коли польське панство тішилось перемогою, вдоволено дістаючи з кованих скринь приховані там ретельно висукані нагайки на пониклі плечі українських «хлопів», Сірко гуртував козацтво до запеклих герців. У лютій битві під Батогом козаки здобули бажану перемогу. Під час битви тієї рівних Сіркові не було. Кажуть, шабля його аж побагряніла від крові — від кінчика до руків’я. Кажуть, що Петро Сірченко не поступався батькові. І це про нього невдовзі заговорили далекоглядні козаки: «Сірченко — вірний син козака, достойний пагін славного роду».
Віншуючи славні успіхи козацтва, полинула гучна пісня просторами України — кобзар Вербовик сповіщав людей про великі перемоги Запорозького війська.
Лютували польські жовніри, чуючи співи Тараса Вербовика. Сам Потоцький велів своїм гайдукам:
— Дістати триклятого хлопа, та за такі пісні на палю посадити!
— Співай, брате, голосно співай, — виблискуючи шаблею, тішився Іван Сірко. — Вражай триклятих ляхів силою своєї зброї — гострої і влучної. Гарний вояка з тебе вдався, якраз у ціль потрапляєш!
