В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Субота, 23 травня.
Цілий день — дощ. Серце болить І дуже часто колотиться. Насилу пишу, не можу поворухнутись. Погано ти, моє серце, мені служиш. Як житиму, коли вийду з лікарні? Без театру, без сцени життя мені — не життя. Ось фатальне питання. Від цих думок серце зовсім розболілося. Воно б’ється то спокійно, то напружено, то раптом ніби з місця схопиться і мчить, мчить… Я сказав про це лікарю. Він знову мене заспокоїв.
— Скажіть, лікарю, що таке “метаморфоз”?
— Потім, голубе, потім. От видужаєте, тоді поясню. І все зрозумієте. А зараз випийте ось ліки.
Лікар підніс до моїх губів склянку. Він поправив ковдру. Дощ стукотів по даху дедалі тихше, дедалі обережніше.
Неділя, 24 травня.
Сьогодні я довідався, як опинився тут. Коли я на сцені раптом знепритомнів, антрепренер одвіз мене в номер готелю і через день зумів обдурити і акторів, І власника готелю, сказавши, що по мене приїдуть рідні й заплатять за номер. Трупа поїхала. Мені ставало що далі, то гірше. Лікар Думчев, викликаний власником готелю, лікував мене, оплачував усі видатки, а потім забрав до лікарні.
Вівторок, 26 травня.
Який сьогодні ясний, гарний, ласкавий день! І все навколо здається мені добрим і лагідним.
Лікар, зайшовши до палати, сказав мені: — Ось ви й усміхаєтеся. Значить, видужуєте. А зараз спробуйте пригадати хоч би монолог Бориса Годунова: “Досяг я доконечної влади…”
Я почав читати, заплутався, збився, зніяковів.
— Якщо треба — ось Пушкін, Приготуйте як слід. Працювати треба, працювати! І хвороба швидше піде собі.
Понеділок, 1 червня.
Вчора, в неділю, почував себе хворим і втомленим. Із серцем погано. Лікар узяв мене на прогулянку. Йшли не поспішаючи. Розмовляли. Потроху забув, що болить серце.
Неділя, 7 червня.
Вечір. Сьогодні вдень багато гуляли. Лікар повів мене за місто в свою майстерню.
— Там ви знайдете відповідь на ті запитання, що ви їх мені ставили.
З невисокої гори я побачив: десь далеко виблискує бірюзою море. Ми спустились униз і пішли старим занедбаним парком. Темніли алеї. Залізні грати огорожі де-не-де попадали й лежали в траві. Пройшли повз альтанку, якою кінчалася алея, і вийшли з парку. Цвіли зарості шипшини.
По густій, високій траві ми пройшли повз пліт, за яким дзижчали бджоли, і зупинились біля фанерного будиночка. Слідом за Думчевим я переступив поріг і здивовано зупинився. Всю кімнату заповнювало павутиння. В рамах вікон замість шибок було напнуте павутиння. В кутках павутиння висіло у вигляді маленьких гамаків. У банках також повзали павуки і тягли за собою павутиння. Навіть у банці з водою бігав якийсь сріблястий павук. У різних місцях із стелі звисало павутиння. На одній павутинці над самісінькою підлогою було підвішено дохлу мишу, на інших — трісочки й камінці.
— Та ступіть хоч крок від порога! — сказав Думчев. — Чого ви боїтесь? Це павук, спускаючи павутину, підчепив дохлу мишу. І
Думчев відкрив коробку — рій мух розлетівся по кімнаті. І одразу ж усе зрушило з місця: загойдалось павутиння з камінцями й трісочками на рамах вікон, заворушилось павутиння з підвішеною мишею, маленькі гамаки з павутиння в кутках кімнати теж загойдалися. З’явилися павуки — кинулись ловити, хапати здобич. Я ніколи не знав, що на світі є стільки різних, не схожих один на одного павуків. Неспокійні, маленькі чудовиська — вони зараз були всюди. Павуки! Павуки! Павуки! Вони бігали по павутинню, напнутому в рамах вікон, по стінах, спускалися вниз, скочувались у павутинні гамаки. Павуки повзали по підлозі, по стінах, по стелі. Повз мої ноги вони входили й виходили у навстіж розчинені двері.
Середа, 10 червня.
Думчев живе в місті. У нього там, кажуть, лабораторія, де він провадить хімічні досліди, але я там не був. Він вважає, що мені треба дихати морським повітрям. Дедалі частіше проводжаю його до фанерного будиночка. Тут ми розходимось, і я йду до моря.
Я одужую. Щоправда, іноді несподівано виникає біль у серці, але відразу ж зникає. І тоді мені здається, що він схожий на актора, який з’являється на сцені після вистави, щоб попросити в публіки вибачення за турботу, якої він їй завдав.
На душі у мене свято. Хворобу переможено. Я здоровий, бадьорий, свіжий і веселий. Готовий показатися в ролі Ромео або Чацького на сцені Малого або Александрінського театрів. Я не вірю, що був колись хворий. Якими ліками лікував мене Думчев?
Понеділок, 15 червня.
“Метаморфоз”!
Вчора знову був у фанерному будиночку. Сергій Сергійович наочно й довго пояснював, що таке “метаморфоз”. На столі серед сили-силенної круглих скляних банок стояли поряд дві широкі плоскодонні банки, більше схожі на акваріуми. Одну з них наповнено водою, а в другій — пісок, камінці і жмут зеленої трави. В банках були дві зовсім різні цікаві істоти: одна плавала у воді, друга пересувалася на піску.
— Дивіться! Чи схожі ці дві істоти одна на одну?
— Анітрохи не схожі.
— Справді, в однієї стирчать зябра, хвіст плескуватий і незграбний. Вона живе лише у воді. Зветься “аксолотль”. Друга дихає легенями, тіло в неї стрункіше, довгої циліндричної форми, з хвостом. Живе на суходолі й у воді. Зветься “амблістома”. Був час, коли аксолотля і амблістому вважали двома різними, самостійними видами. А тепер з’ясовано, що оцей водний мешканець — аксолотль-перетворюється на амблістому. Тобто аксолотль — личинка амблістоми.
— Що ж тут дивного? — спитав я. — Пуголовок, що живе і плаває у воді, перетворюється на жабу, яка живе і у воді, і на суходолі. А пуголовок зовсім не схожий на жабу. Чи ж потрібні ваші досліди?
Думчев засміявся:
— Приклад невдалий! Ви б таки здивувались, якби в болоті одні пуголовки відкладали яйця, з яких вилуплювалися б такі самі пуголовки, а інші перетворювалися на жаб.
— Ну, таких чудес не буває! — розсміявся я.
— З пуголовками не буває. А от з аксолотлем — личинкою амблістоми — буває. Він перетворюється на амблістому. Але аксолотль може також не перетворитися на амблістому, плодитись і вмерти аксолотлем.
— А амблістома?
— Та, в свою чергу, відкладає яйця, з яких пізніше з’являється личинка-аксолотль.
— Ну добре! Але якого ж нового чуда ви сподіваєтесь від них тут?
— Чуда без чудес! Штучним шляхом я викликаю метаморфоз і змушую аксолотля обов’язково перетворитись на амблістому. Цей метаморфоз — перетворення личинки на дорослу форму — я здійснюю і спостерігаю.
— Але як же ви тут, у майстерні, втручаєтесь у справи природи?
Дуже просто. Я підгодовую аксолотлів щитовидною залозою або тиреоїдином, який ця залоза продуктує, і змушую водну форму амфібії перетворюватись на абсолютно не схожу на неї земну. Я фізіолог і повинен уміти робити це! Я створюю необхідні умови для перетворення однієї істоти в іншу.
Середа, 17 червня.
Одужав! Одужав! Цілком одужав! Поміж хворих ходять чутки, ніби наш лікар сам виготовляє чудодійні ліки.
— Якою живою водою ви мене напоїли? — спитав я Сергія Сергійовича.
А він відповів:
— Якщо будете допомагати в моїх дослідах, то знатимете.
Який же з мене помічник ученого?
Сьогодні надвечір залишив лікарню і оселився за рекомендацією Думчева, у фельдшера Акулинушкіна.
Став я зовсім інший — юний, — бадьорий. І все це зробив він — Думчев! Як же мені йому віддячити?
Понеділок, 22 червня.
Вчора в домі фельдшера Акулинушкіна ждали гостей: мили підлоги, пекли пироги, перебивали перини. Все блищало й сяяло… І навіть канарки в клітках здавалися свіжовицитими й сяючими.
Я пішов за місто. По неділях лікар завжди бував у фанерному будиночку. Та я зовсім не мав наміру заважати йому, тому, проминувши будиночок, подався до моря. Несподіваний дощ змусив мене повернутися, і я побіг до будиночка.