В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Постукав у двері, але ніхто не відповів… Знову постукав:
— Можна ввійти?
Але Сергій Сергійович не відгукнувся. Прочинив двері — нікого. Увійшов. Дуже здивувався: ні павуків, ні банок, ні павутиння. Самі книжки на столі. Одна — “Царство тварин” — була розгорнута, і я побачив малюнок, під яким написано: — “Павук-бокохід. Найбільша довжина — один дюйм”.
Дощ перейшов. І тут я почув десь поряд зі мною шарудіння. Обдивився. Шарудіння повторилось. Я уважно обійшов усю кімнату. Знову сів на табуретку, почав був гортати книжку, але щось шаруділо, човгало поряд зі мною. Глянув на підлогу: з-під табуретки, на якій я сидів, висунулася величезна волохата крива лапа. Я відскочив до дверей. Табуретка захиталась. Я побачив прив’язаного до ніжки велетенського павука. Лютим блиском горіли його очі, шкреблися, тяглись у різні боки вісім волохатих лап, вигиналась шерехата головогрудь. Такий самий павук-бокохід, якого я допіру бачив на малюнку. Але, там було зазначено зріст в один дюйм, а тут він з півтабуретки. Павук-велет!
Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Думчев. Я злякано дивився на нього.
— Це дослід! Вдалий дослід! — спокійно мовив він.
Середа, 1 липня.
Думчев зник! Що робити? Це сталося три дні тому, в неділю, 28 червня. Тільки зараз я сів за стіл, щоб записати, привести думки до ладу.
Востаннє я бачив його у фанерному будиночку теж у неділю, але 21 червня, коли злякався павука-велета. Як звичайно, і минулої неділі, 28 червня, я рано-вранці налаштувався йти до лікаря. Та вночі була гроза. А вранці фельдшер просив мене допомогти на городі. Раптом до плоту підбігає сусідка:
— Лікар зник!
Я побіг до лікарні разом з фельдшером. Там усі були стривожені. Чутки ходили різні. Нібито купався лікар і потонув. Та казали й таке, немовби навмисне втопився. І ще казали, наче переодягся і з торбою за плечима пішов блукати по світах.
Четвер, 2 липня.
Лікар, який врятував мені життя, чиї розмови окрилили мою душу, зник! Не можу отямитись!
П’ятниця, 3 липня.
Сьогодні ввечері, повертаючись додому, я почув, як на вулиці двоє перехожих обвинувачували якихось московських купців у загибелі лікаря.
Субота, 4 липня.
В домі фельдшера вчора мені розповідали, нібито біля пасіки в траві з’явились і розповзаються небачені мурашки й павуки і що наміряються спалити фанерний будиночок, а траву скосити. Та косарі за цю справу не беруться.
Неділя, 5 липня.
Вчора хотіли облити гасом фанерний будиночок, траву і все спалити. Та управитель маєтку, посилаючись на телеграму з Петербурга, заборонив розпалювати вогонь на панських землях. Завтра вранці фанерний будиночок лікаря зруйнують. Піду туди востаннє.
Понеділок, 6 липня.
Будиночок зруйнують. Скоро бур’янами заросте те місце, де він стояв, де лікар робив незвичайні досліди. Вчора востаннє прийшов до фанерного будиночка. Вечоріло. Я сидів біля вікна. Мені здавалося: ще трохи тут побуду — і дочекаюсь Думчева. З вікна видно було пасіку. Там, за плотом, як звичайно, порався дід-пасічник. На мене він завжди позирав скоса, і я почував, що він мене не поважає: “Комедіант!”
Я збирався йти, коли він заглянув у вікно.
— Все лікаря ждеш? Не жди. Не вернеться.
Дід бачив Сергія Сергійовича рано-вранці 28 червня, в неділю. Удосвіта за лікарем алеєю гналося троє. Дід хотів був вибігти з-за плоту пасіки, боронити лікаря, та побачив у одного на кашкеті кокарду і злякався. Присів за плотом, почав дивитися. Лікар устиг заскочити у фанерний будиночок. Замкнувся. Всі троє заходилися стукати в двері. Потім один підбіг до вікна, а двоє зірвали двері із завіс та вбігли до будиночка. Дід бачив крізь пліт, як вони відразу ж вискочили, почали шептатися, руками розводити. Той, що з кокардою, знову в будиночок увійшов і лікареву одежу виніс. І всі троє пішли алеєю. “Порішили-таки лікаря”, — подумав дід. Зачекав якийсь час, а потім, скрадаючись, зазирнув у віконце, щоб лікареві допомогти. А в будиночку — анікогісінько!.. Ні живого, ні мертвого! Наче крізь землю лікар запався. А чоловік з кокардою пустив чутку, ніби лікар у морі потонув. Для цього він куди слід лікарів одяг приставив: неначебто біля моря знайшов.
Дід чомусь боявся, що буде слідство.
— Ти мене до цієї справи не вплутуй, — сказав він. — Пасіка поруч, але моя хата скраю. Бджілки в мене — оце мій клопіт… Нічого не бачив, нічого не чув. З тобою не говорив.
Коли дід пішов, уже почало сутеніти. Я востаннє кинув погляд на стіл, на стіни, на вікно. На столі стояли глек, недопита склянка води, блюдце з якимось білим порошком і маленькими гомеопатичними крупинками. На блюдечку лежала срібна чайна ложечка з вигравіруваними літерами “СД” (Сергій Думчев). Серце мені стислося від болю: це було все, що лишилося від людини, яку я полюбив усією душею.
Завтра будиночок зруйнують. Усі забудуть про лікаря Думчева. І я взяв собі на згадку ложечку з ініціалами “СД”. А порошок і крупинки? “Це для якихось дослідів Сергія Сергійовича”, — подумав я. Мені не стало відваги викинути їх. І я зсипав у клаптик паперу, що валявся на столі, лорошок і дві крупинки.
Субота, 18 липня.
Минуло ось уже двадцять днів, як зник Думчев.
Я влаштувався в трупу. їду з Ченська. Знову починається моє бродяжницьке акторське життя.
Незбагненна й темна історія зникнення Думчева. Але завжди будуть світлі мої спогади про нього їду. Кладу на спід потертого чемодана нотатки про дні, проведені в Ченську. А разом з ними те, що взяв під час останніх відвідин фанерного будиночка.
Та чому ж зараз, затягуючи ременями чемодан і вперто думаючи про зникнення Думчева, я раз у раз згадую “Живий труп” Льва Толстого і чому я читаю про себе монолог Федя Протасова?
ДИВНІ РОЗРАХУНКИ І ЦИФРИ
На цьому кінчався юнацький щоденник старого актора Орлова-Заокського.
Я зачитався й не помітив, що за вікном, за спущеними шторами, вже розвиднілось, а на столі й досі горить електрична лампа. Відклавши щоденник, я уважно оглянув те, що взяв колись актор зі столу у фанерному будиночку. Срібна ложечка з ініціалами “СД” потьмяніла, а в двох пожовклих клаптиках паперу, згорнутих у вигляді пакетиків, були порошок і крупинки. Таки дивна людина цей актор — старий романтик! Десятки років возити з собою порошок, гомеопатичні крупинки…
Коли я читав записки актора, мені часом здавалося, що іще трохи — і в історії зникнення Думчева щось стане зрозумілішим. Та записки прочитано, а історія така ж темна, як і раніше. Навіть темніша й незрозуміліша.
Я стомився від безсонної ночі, від внутрішньої тривоги, від марних блукань навколо того самого питання. Голова мені розболілася. В чемодані була коробочка з порошками — якась суміш пірамідону і кофеїну. В Москві я так перевтомився, що почався головний біль. Мій лікар порадив приймати двічі до обіду по одному порошку. Тепер я вийняв ті порошки з чемодана. Прийняв один порошок і запив водою. Вирішив заснути. Ліг, але заснути не зміг: заважав сонячний промінь, що пробивався крізь штори.
Чому запам’яталися ці дрібниці, подробиці вчинків, дій і всього плину моїх думок того ранку? Та тому, що в одній з тих дрібниць і було сховано ту пружину, яка потім зненацька розкрутилась і різко відштовхнула, відкинула мене на якийсь час далеко вбік від усього звичайного перебігу життя..
Так от… боліла голова. Яскраве сонце пробивалося крізь штору і заважало спати В сонячному промені танцювали порошинки Цей промінь тягнувся до столу й торкався зім’ятих потертих аркушиків, у які було загорнуто порошок і крупинки, принесені актором. Десятки років тому взяті з фанерного лікаревого будиночка, вони, ці аркушики, відразу ж розсиплються порохом у моїх руках, тільки-но я почну розгортати порошок і крупинки разом з ложечкою… Але що ж це таке? На аркушику, в якому був порошок, — почерк Думчева! Я схопився на ноги, висипав порошок із старого зіжмаканого папірця у порожній пакетик з-під пірамідону і взявся жадібно читати:
