Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Ти ненормальний! Ти кретин, Максе! — кричав на мене Тьомик. — Подивися, до чого ми докотилися: ми забралися до самого чорта в дупу і скуповуємо мавп! За мої гроші! Ма-а-авп, чорт забирай! Я здихаю, мов собака, я гнию в цих довбаних джунглях, де з неба ллються водоспади води, де москіти загризають до кісток, де кожен день ризикуєш підхопити малярію, де нема нормального пива, гарячої ванни і чистих баб, які не смерділи би потом! Це при тому, що я міг би зараз спокійнісінько сидіти в чепурному, вилизаному, прекрасному та цивілізованому Стокгольмі, насолоджуючись — чуєш, іроде проклятий, — насолоджуючись життям! І чому я тільки послухав тебе?! На хріна я взагалі поперся у цю Мексику?!
Попри те, що Тьомик волав українською, сантафейці, схоже, чудово розуміли суть його промови.
— А тепер послухай мене, — вторував далі мій напарник, підступивши до мене впритул. Якоїсь миті мені здалось, що він зараз трісне мені ломакою по довбешці. — У мене в печінках сидить цей тропічний ліс, оця банда замурзаних дикунів, усі твої мавпи і ти, ти, Максе! Іди до дідька зі своїм мавпячим бізнесом, я збираюсь і їду додому!
Кашляючи і шмаркаючи носом, Тьомик почав запихати в рюкзак наскрізь промоклі речі. Наостанок він розвернувся і кинув мені чомусь англійською (мабуть, навмисне, зараза, щоб принизити перед мексиканцями):
— Не забувай, ти винен мені десять тисяч баксів. І щоби без грошей я тебе більше не бачив.
День десятий. Тьомик поїхав. Сантафейці продовжують постачати мені мавп.
Щоправда, гінці з клітками чи кошиками з’являлися вже рідше. Наприклад, у п’ятницю прийшло всього двоє. Однак я боявся, що, коли дощ припиниться, мене знов закидають приматами усіх можливих форм, кольорів та какашкопродуктивності, тому відмовився брати нових мавп.
— Пробачте, друзі, — розвів я руками, — мій партнер покинув мене, залишивши зовсім без фінансування. Мені тепер треба думати, як переправити уже набраних мавпочок до океану.
Мексиканці з розумінням кивали головами.
— Ми згодні взяти лиш по 100 песо за мавпу, сеньйоре…
— Хлопці, — гнув далі я, — я не торгуюсь, я справді не маю чим вам заплатити. А мені ще ж годувати бозна-скільки часу ось цю орду дристунів, — і я показав рукою на клітки, — поки не сплавлю їх до Голівуду.
Одначе індіанці не відлипали. Спіймані ревуни були їм непотрібні. Їх треба було або продати мені, або відпустити. Інакше мавпи блискавично втрачали в ціні.
Зрештою ми зійшлись на ціні 60 песо за кожну мавпу, крім того, їх власники зобов’язувалися годувати своїх звіряток, а також ще по десять моїх мавп на додачу кожен, доти, поки я не організую їх експорт до океану. Таким чином моє звіряче воїнство поповнилось ще на два бійці й на ранок одинадцятого дня налічувало вже 168 мавпочок.
Абориген вискочив, мов Пилип з конопель. Я, якщо чесно, ще спав, незважаючи на те, що ранок уже давно минув. Але у тропіках краще вже спати, аніж задихатись від надмірної вологості та всепроникної спеки.
— Сеньйоре Максімусе! Сеньйоре! Вам телеграма!
Я спочатку крізь сон геть не добрав, про що він кричить.
— Вам прийшла телеграма! — заходився пояснювати абориген, експресивно розмахуючи руками. — Мерщій йдіть на пошту, сеньйоре Максімусе.
Потроху ватяна сонливість відступила. Я остаточно прочунявся й скорчив здивовану міну, гадаючи, хто, в дідька, може почати переписку зі мною в такій глушині, але, підігрітий цікавістю, не став більше ні про що розпитувати і, натягнувши штани, слухняно потюпав за індіанцем до будинку телеграфу.
Дощ врешті-решт перестав, у потилицю смалило по- літньому пекуче сонце. Ми з індіанцем-поштарем обійшли розкислий табір, спустилися з пригірка вниз, затим, задихаючись від ядучих випарів, піднялись у Санта-Фе і спинились коло приміщення телеграфу.
— Зараз, сеньйоре Максімусе! — сказав абориген і зник у комірці, за якусь мить подавши мені зсередини заповнений бланк телеграми. Я розгорнув і прочитав:
«Готелі Мехіко зустрів продюсерів Голівуду крп шукають мавп для масової сцени якогось фільму крп пропонують 150 тр 200 дол мавпу крп треба не менше 250 дорослих особин крп купуй скільки можеш крп гроші не думай крп підпишу ними угоду приїду Артем».
Довколишні зарості іскрилися діамантовими краплинками вологи. Крізь ветхі будівлі сочився електричний скрип цикад та сварливе кректання гігантських папуг. Мавп не було чути. Мавп довкола Санта-Фе більше не було (звісно, якщо не рахувати тих, що сиділи по клітках у моєму таборі). А я стояв коло пошти і відсторонено жмакав у руках листок з текстом телеграми.
— Ні, він ненормальний… Він мене просто дістав… — бурмотав я собі під ніс.
Поштар зацікавлено визирнув крізь вічко у вікні. Він бачив телеграму і сяк-так розумівся на англійській, а це значить, що до вечора про її зміст знатимуть усі мексиканці.
— Що там таке, сеньйоре? — дурнувато спитав мексиканець.
— Мій компаньйон, схоже, здурів.
— Це ж треба, — пожалів Тьомика абориген. — Такий славний був хлопчина…
— Тебе як звати? — поцікавився я.
— Хав’єр, сеньйоре Максімусе.
Я зітхнув:
— Хав’єре, будь ласкавий, збери вечором людей коло пивної. Треба поговорити.
Сантафейці відгукнулись на мій заклик, слухняно зібравшись за годину до заходу сонця в призначеному місці. Два індіанці притягли мені клітку, цього разу з мавпою всередині — порожньої уже не знайшли.
Я вискочив на клітку, впер руки в боки і обвів очима натовп. Мартишка піді мною, певно, відчувши всю серйозність моменту, зайняла таку ж саму позу і набундючено зиркала поверх носа на юрмисько сантафейців.
— Любі друзі! Мій компаньйон повернеться десь через тиждень, — голосно проказав я. — Йому потрібні ще мавпи, багато-багато мавп, джентльмени.
— Мавп більше немає! — крикнув хтось із натовпу.
— Піднапружтесь, товариші, зберіться і наловіть ще!
— Мавп більше немає! — рявкнуло одразу кілька голосів, а потім хтось уже тихше додав: — Нам доведеться забиратися на сотню миль у джунглі, щоб наловити вам нових.
Я втомлено всміхнувся.
— Двісті… даю двісті песо за мавпу, — запропонував я.
Натовп обурено загудів.
— О’кей, джентльмени! Двісті п’ятдесят і за роботу!
— П’ятсот! Так, так, давай п’ятсот за кожного хвостатого і ні на песо менше! Ти ще своє заробиш, ґрінго! — доносилось звідусіль.
Не такі вже вони й прості, ці сантафейці, подумав я.
— Насправді я з того нічого не отримаю, — скрушно зітхнув я. — Я винен Артеміусу десять тисяч доларів. І через це він бездушно експлуатує й ображає мене.
Юрма засоромлено принишкла, пригадавши мою перепалку з білобрисим начальником. В очах сантафейців засвітилось співчуття. Хтось навіть вийшов з натовпу й любляче погладив мене по плечу.
— Добре, — зрештою мовив я, понуривши голову, — хай буде п’ятсот. Хоча… — зненацька мене осінило, — …скількох мавп ви ще зможете добути, джентльмени?
Сантафейці порадилися між собою і випхали поперед натовп старезного дідугана, мабуть, найбільш досвідченого серед усіх.
— Десяток, може, два, — крякнув старий, шамкаючи беззубими яснами. — Не більше, сеньйоре. Подивіться навколо: ліси геть спорожніли.
Зборисько похнюплено мовчало. Мавп у Чіапасі таки справді більше не було.
— А може, якби ми… — обережно почав я, потроху розкручуючи свою крутійську думку, — ну, скажімо, імітували втечу мавп із табору, — і зиркаю на індіанців.
Натовп наставив вуха і підсунувся ближче.
— Навіщо? — спитав хтось.
— Ну, просто імітували втечу, — гнув далі я, — а насправді я б віддав вам усіх мавп, припустімо, по 350 песо. Зате потім, коли приїде Артеміус, ви продасте їх йому по 500 і заробите значно більше, ніж якби гасали довколишніми лісами за останніми вцілілими мавпами, — одним духом випалив я.
Десь із хвилину мексиканці напружено розумували, пережовуючи почуте. Потім хтось побіг на окраїну села і притяг звідти справжнісінького індіанського очкарика. «Місцевий професор», — подумав я, окинувши поглядом хлопця.
