Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Хвилин десять просидівши на підлозі й послухавши басовите бубоніння професора, що вчувалося з-за дверей, Міла підвелася й попрямувала до їдальні. Вона вирішила сьогодні не ходити голодною, як зазвичай, економлячи на обіді, – досить уже втрат на один день, хай хоч шлунок порозкошує.
У їдальні Міла розщедрилася на царський обід: узяла відбивну на півтарілки (хоча за ті гроші, які за неї віддала, могла б харчуватися увесь завтрашній день), плов та склянку соку (куди ж подітися, як душі захотілося!). Їдальня була майже порожньою, тільки двійко студентів за дальнім столиком також вбивали час до наступної пари. Міла поставила тацю на столик в іншому кутку зали й не встигла ще й сісти, як із-за рогу, якраз біля неї, вийшов той самий хлопець із ліфта. Побачивши її, він зробив суворе обличчя й грізно вигукнув:
– Дівчино, годі мене переслідувати! Я скаржитися буду!
Міла від несподіванки та обурення смикнулася й зачепила рукою склянку, яка впала на відбивну, заливши соком ще й плов. Глянувши на рештки свого понівеченого царського обіду, вона із серцем вигукнула до хлопця, вклавши в голос весь жаль, все розчарування і всю прикрість сьогоднішнього дня:
– Що я тобі поганого зробила?!
Хлопець відразу змінився на лиці, замість суворого погляд став здивованим і розчуленим.
– Та нічого не зробила, – примирливо відповів він. – Я ж просто жартую. Зачекай хвилинку.
Він пішов до роздавального столу й за кілька хвилин поставив перед Мілою тацю з таким самим набором страв, рештки якого дівчина встигла винести. Вона глянула на хлопця, який тепер так мило їй усміхався, і відкарбувала:
– Мені від тебе вибачень не треба.
– А я й не прошу вибачення, – так само виразно відповів він. – Мене природа зробила таким легкодухим нахабою, тебе – такою чутливою дитинкою. За що тут перепрошувати? Тут уже нічого не вдієш.
Не чекаючи її подальшої реакції, він розвернувся й пішов геть.
Міла з хвилину постояла в здивуванні й роздумах. Чи він тут когось шукав і не знайшов, чи прийшов сюди пообідати, а вона йому перебила апетит – залишалося загадкою.
Дівчина сіла й почала їсти. Врешті, вона заплатила гроші й мала повне право вийти з їдальні ситою. І вона змусила того хлопця змінити тон, а це було хай незначною, хай примарною, але таки підставою вирости у власних очах.
На наступній парі Міла зауважила, що всі в її групі були страшенно розбурхані, немов серед них пронісся тайфун. І він таки справді з’явився в особі нового студента. Міла його ще не бачила, але чимало наслухалася про нього. Подейкували, що він, два роки провчившись на стаціонарі, влип у якусь історію й був поставлений перед вибором: або кидати інститут, або скористатися компромісним варіантом і піти на другий курс заочного відділення. Саме її групі пощастило отримати таке нове надбання, і більшість одногрупників залишилися цим задоволені.
Новачок виявився запальним, енергійним веселуном, з якого дотепи, кумедні забави й цікаві пропозиції аж вихлюпувалися. А вкупі з добродушним характером і відсутністю комплексів ці якості забезпечували йому майже стовідсоткову прихильність дотичних до нього людей незалежно від темпераментів, переконань чи соціального статусу.
Наступного дня в аудиторії, коли група зібралася на консультацію, Міла таки його побачила. Той самий хлопець із ліфта вільно увійшов до кімнати, весело привітався з тими студентами, з якими вже встиг затоваришувати, і, оточений гучною компанією, дзвінко сміявся, аж поки не зайшов викладач. Мілу, здається, він і не впізнав.
З появою Ростика (так звали нового одногрупника) почалися нові часи, причому для всіх. У ньому кров аж бурлила й закипала, не даючи сидіти на місці ні йому самому, ні його оточенню. Ця компанійська енергійність була настільки заразною, що розворушила всіх. Ростик почав підбурювати групу на колективні гуляння й сам організовував усе так, щоб виходило весело та недорого, таким чином втягуючи до тусовки навіть найнезаможніших, які не могли дозволити собі витрачатися на розваги. Крім того, маючи відкриту натуру й тугий гаманець, він не раз сам спонсорував деякі дійства, заражаючи своєю щедрістю інших заможних одногрупників. Такі починання безслідно не минулися: одногрупники, які раніше знали одне одного лише в обличчя, роззнайомилися, розібралися й здружилися, група стала більш монолітною, а гуртом, як відомо, і батька легше бити. Навіть успішність поліпшилася.
Так Міла й покинула свої чотири стіни та потрапила до гурту.
Вона вперше пізнала відчуття приємної важкості в ногах і легкості на душі, що супроводжують людину, яка всю ніч протанцювала в клубі. І хоч цей стан тривав недовго (рівно стільки, скільки знадобилося їй, щоб дістатися подушки), і хоч він не змінив її скромної й негулящої натури, проте був цінним для дівчини, як шматок коралу, вихопленого під час підводного плавання: неважливо, чи бажаєш ти повернутися під бурхливі води, усе одно спомин про пірнання в них навіки залишиться з тобою.
Вона вперше потримала в руках більярдний кий. І хоча орудувати ним її вчив несимпатичний і зарозумілий сусід по парті, тоді як той, інший прикипів до гри на сусідньому столі й нічого більше не помічав, Міла все одно сповнилася майже лицарської відваги.
Не сказати, що той, інший, тобто Ростик, геть цурався Міли, холодно ігнорував чи показово не визнавав. Він тримався з нею рівно й доброзичливо, достатньо ввічливо, може, трохи розхлябано – так само, як тримав себе з усіма іншими дівчатами з групи. А про те, що якось він уже Мілу бачив і мав із нею, так би мовити, інцидент, Ростик не згадував ні словом, ні поглядом, ні поведінкою. Здавалося, це для нього було настільки несуттєвим і непомітним, що пронеслося крізь пам’ять та увагу, як пилинка над квітником.
А Міла чомусь постійно згадувала ту ситуацію і ніяк не могла змусити себе ставитися до хлопця так само, як і до інших одногрупників. Проводячи час у спільній компанії, вона мимохіть шукала його очима, нашорошувала вуха, щоб почути його голос, розгублювалася, коли він опинявся від неї на відстані витягнутої руки. Але, звісно, ні словом, ні поглядом, ні поведінкою намагалася свого ставлення не виказати.
Одного разу, проте, Міла таки себе виказала. Ні, вона не почала загравати, сміючись із будь-якого приводу, аби показати, як із нею може бути весело; не вступала у філософські розмови, щоб продемонструвати свій гострий розум і тонку душу; не намагалася відверто вдягатися, щоб зачепити його предковічний інстинкт. Вона просто не змогла стримати свого пориву.
Якось перед екзаменом виявилося, що для допуску потрібно пред’явити екзаменатору свій конспект. Деякі студенти, які залишили конспекти вдома, стрімголов помчали за ними, деякі кинулися нашвидкуруч заповнювати прогалини у своїх. У Ростика конспекту не було взагалі. Міла зі щемом слухала, як він жаліється перед аудиторією на своє невезіння, як бідкається, що тепер точно завалить екзамен, бо й так поганенько розуміє предмет і має пропуски, і як театрально змиряється з тим, що тепер батьки точно відправлять його до армії, як і обіцяли. Коли він із сумним обличчям і опущеною головою заходив до аудиторії, Міла ладна була обняти його й заплакати. Коли за дверима почувся гоноровий голос екзаменатора, що читав бідному хлопцю нотацію, яка не могла завершитися нічим іншим, як ганебним вигнанням цього «лінивого й безвідповідального студента» з аудиторії, у Міли щось перемкнуло. Вона вхопила свій зразковий конспект, швидко вирвала з нього першу сторінку з підписом власника й увірвалася до екзаменаційної. Міла поклала зошит перед екзаменатором, захекано пояснила, що позичала в Ростика його конспект і не встигла вчасно віддати, і, намагаючись не помічати ні критичного погляду професора, ні здивованого погляду Ростика, вискочила за двері.
Ця дрібниця викрила її більше, ніж усі жіночі хитрощі. Міла стояла біля стіни, сповнена якоїсь ейфорії, що завжди супроводжує божевільні вчинки, і з острахом чекала того моменту, коли Ростик вийде з аудиторії. Та мить, коли він, усе зрозумівши, уперше подивиться на неї новими очима, стане для неї або початком великого жалю, або стартом нових сподівань.
