Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Місце, що Лілі призначила Заріні, не могло бути порожнім — на нього було багато претендентів, на нього треба було брати будь кого тимчасово. Так на Ліліаниному горизонті з’явилася її колишня однокурсниця Ольга, а з нею — завдяки їй! — і Анатолій.
Лілі зустріла цю парочку випадково, під час обіду в найближчому від аґентства ресторані. Спочатку між двома ковтками холодного мартіні вона помітила його…
«Олег Меньшиков! — майнула думка. — Невже він?» Чоловік, що сидів за сусіднім столиком, справді скидався на відомого артиста. Придивившися пильніше, Ліліана зрозуміла, що помилилася. Але то навіть було на краще, чоловік став доступнішим. Те, що вона хотіла мати його у своїй колекції, було для неї очевидним. Поруч з «Меньшиковим» сиділа якась незугарна жінка, вона жадібно й швидко поїдала фруктовий десерт. Серце Ліліани радісно затремтіло: вона впізнала Ольгу, — розкішний привід для знайомства. Вона вже знала, що цей красень має належати їй.
Повільною ходою вона наблизилася до їхнього столика, ніби випадково кинула погляд на парочку і радісно вигукнула:
— Кого я бачу! Ольго, це, здається, ти!
Жінка відірвалася від десерту і похмуро огледіла вишукану даму, в якій вона не одразу впізнала колишню однокурсницю.
— Ми разом навчалися! — пояснила Лілі чоловікові, який чемно піднявся зі свого стільця й запропонував їй сісти поруч із ними. Якби можна було спопелити цю сіру дурепу, що сиділа поруч з ним, Лілі обов’язково б це зробила!
— Ну, розповідай, як ти, де? — ніжно наспівувала Лілі. Тим часом чоловік звівся й пішов до бару, аби дати змогу двом старим приятелькам побалакати.
Щойно він відійшов, як Ольга сказала низьким безбарвним голосом:
— Його не чіпай! Він — мій. Чуєш? Я за нього — вб’ю.
Лілі не встигла отямитись, як Ольга знову заговорила, але на цей раз інтонація була зовсім інша:
— Господи, вибач! Сама не знаю, що це зі мною коїться. Торік померли батьки — розбилися на машині.
Досі не можу оговтатись. Якби не Анатоль, давно б покінчила з цим життям. Він мене врятував. От і боюся його втратити — часом шаленію, вибач…
«Клініка! — радісно поставила «діагноз» Ліліана. — Тим краще й простіше!» Вона перетворилася на саму люб’язність. Приятельки трохи побалакали про се, про те. Підійшов Анатолій, замовив каву, шампанське, морозиво. Вечір закінчився вдома у Ліліани. З’ясува лося, що Анатолій був учнем Ольжиного батька — відомого хірурга — і, коли трапилося нещастя, одружився з бідною сиріткою, а згодом успадкував і його кафедру в медичному інституті.
Прощаючись із подружжям, вона вже знала, що візьме Ольгу до себе у відділ. Знала й те, що Анатолій — перший чоловік, що по справжньому зацікавив її. Його приборкання потребувало максимум двох трьох тижнів.
Але чекати довелося менше. Він приїхав до неї через два дні, з квітами й пляшкою «Метакси», мовляв, по дякувати за вдале працевлаштування дружини. Роман розвивався бурхливо.
Якось він прийшов до неї у подряпинах та синцях.
— Ольга, — коротко пояснив він. — Знову рецидив.
Уже не знаю, що з нею робити — вона скоро зачинятиме мене в хаті. Або вб’є. Вона може…
— Ти, любий, лікар, а не знаєш, що робити, — сказала Ліліана. — Її місце — у психушці.
— Ти собі уявляєш, як я це зроблю? — скипів Анатолій.
— Ну хочеш, це зроблю я? Ти навіть нічого не побачиш. Тільки домовся з клінікою. А я викличу бриґаду прямо на роботу.
— А якщо вона буде сумирна?
— Не бійся, не буде.
Зранку Ліліана Олегівна викликала Ольгу до свого кабінету… А за годину містом уже мчала машина «швидкої». В кабінеті головного редактора відділу буянила й биласяоб стіни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованів у синіх вилинялих халатах.
— Я тебе вб’ю. І його вб’ю. І себе вб’ю… — шепотіла прив’язана до нош Ольга і сміялася, дивлячись на розгублених співробітників, що повибігали в коридор.День дванадцятий
Дощ, який почався під час Аліниного похорону, не вщухав уже тиждень.
Під ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасмаґорією. Вірі було шкода цієї неординарної загадкової жінки. Події останнього місяця зовсім розхитали її нервову систему. Навіть на роботі Віру не полишало відчуття тривоги. Кімната без двох жінок спорожніла. Тепер Заріна сиділа в ній сама у повній прострації. На вільні місця Ліліана Олегівна поки що нікого не брала — наближався час відпусток, їхньому відділу завжди давали їх на початку «оксамитового сезону». Аґентством ходили чорні жарти, мовляв, з приходом до відділу нової співробітниці в ньому почали вмирати люди — хто наступний? Жарти жартами, але Віра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…
— Вона й раніше здавалася мені трохи дивною… — пояснювала Ліліана. — А сьогодні накинулась на мене з ножицями прямо в кабінеті.
Коли галас припинився і всі розійшлися по своїх кабінетах, Лілі зняла слухавку і набрала номер кафедри медичного інституту:
— Усе позаду, любий! — ніжно сказала вона. — Сьогодні ти ночуєш у мене. І так буде завжди! …Лілі підійшла до дверей приймальні директора аґентства, поправила зачіску, трохи розмазала під очима чорну туш. У кабінет увійшла, не звертаючи уваги на секретарку. Вона знала — тут її зрозуміють.
До відділу кілька разів приходили слідчі, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Віра зовсім нічого не могла сказати з цього приводу. Володимир розповів, як довіз небіжчицю до помешкання, але нічого підозрілого не помітив.
Віра сиділа, опустивши очі додолу, й нервово стискала у руці носовичок.
— Ну, а що скажете ви? — звернувся до неї слідчий.
— Пані Віра працює у нас лише тиждень, — поквапилась втрутитися у розмову Ліліана, — це нова людина. Навряд чи пані Віра може щось знати.
— Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, — зауважив той і знову повернувся до Віри. — Отже?
Віра судомно ковтнула повітря й закашлялася.
— Ліліана Олегівна має рацію — я справді не знаю, що сказати, — захриплим голосом промовила вона. — Я ніяк не контактувала із Ярославою, хіба що з професійних питань… Не більше. Вибачте, але мені важко говорити…
— Пані Віра надто вразлива, — знову втрутилася Ліліана. — Ваше керівництво запевняло, що ви не турбуватимете наших співробітників.
— Такий порядок. Формальність є формальність.
Мені ще треба поговорити з кожним із вас окремо, — сказав слідчий. — Я випишу вам перепустки до себе в управління.
— У нас повно роботи! — зарепетувала Ліліана. — Самі повинні розуміти — працюємо перед відпусткою.
Часу обмаль. До того ж, ми розповіли вам усе, що знали! Я б вас попросила…
— Це не забере багато часу, — заспокоїв її слідчий і почав виписувати перепустки.
«Одинадцята година, — прочитала Віра на своєму папірці, — кабінет номер 316…»День тринадцятий
Наступного ранку вона вже сиділа під дверима слідчого районного відділу карного розшуку майора Чепурного. Він чомусь вирішив почати саме з неї. Поведінка Віри здалася йому дивною, і, можливо, як показував досвід, він одразу зможе «накопати» щось цікавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкінці сторіччя, і з людьми й у природі відбувається щось неймовірне, і два самогубства виглядали досить рядовими.
— Проходьте, сідайте! — запросив він Віру.
Віра увійшла, з острахом оглядаючи приміщення.
В сірувато зеленому кабінеті над столом, як годиться, висів портрет Президента — ніби намальований новітнім Остапом Бендером, поруч красувалася ще одна картина, до якої був приклеєний ярлик із надписом «Перекуримо?» На ній було зображено чотирьох прикордонників на тлі засніжених гір. Вони нагадували лікарів — у білих маскхалатах, із серйозними «комсомольськими» пиками; кремезні хлопці підпалювали цигарки від вогника, що його простягав сивочолий старшина. Кожен тримав на повідку вівчарку. В одної з собак чомусь було лише три ноги…
— Це мені перенесли з «червоного кутка», — ніби виправдовуючись, пояснив слідчий, перехопивши здивований Вірин погляд. — Там у нас зараз ремонт.
