Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Доводиться споглядати це жахіття.
Собака з недомальованою лапою та кумедною поросячою пикою розсмішила Віру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справді, — подумала Віра, — не в небесну ж канцелярію я потрапила! Головне — не зірватися… Я ж нічого не знаю…»
— Отже, ви працюєте в аґентстві трохи більш як тиждень, — почав Чепурний. — За цей час пішли з життя двоє ваших співробітниць… Як ви можете це пояснити?
— Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? — з викликом запитала Віра.
— Поки що я сказав те, що сказав. Не більше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу відповідь.
— Я ніяк не можу цього пояснити, — спокійніше відказала Віра, втупившися в карикатуру, що висіла за його спиною. — Аліна пішла з життя добровільно й навіть лишилазаяву про «дострокову відпустку», Ярослава померла від передозування наркотиків. Я, до речі, навіть не здогадувалася, що вона наркоманка.
— Так, так, це нам відомо… — замислився слідчий, відбиваючи дріб по столу своїм гостро заточеним олівцем. — Але, погодьтеся, це доволі дивно — дві смерті за такийкороткий час.
— Збіг обставин, — зітхнула Віра. — Я можу йти?
— Ще кілька запитань, — зупинив її порив підвестися зі стільця Чепурний.
— Я вас слухаю.
— Чи давно ви знаєте своїх колеґ?
— Я ж вам казала, я працюю недавно.
— До того ви не зустрічалися?
— Ніколи.
— А якщо добре подумати?
— Нема чого думати. Хоча… Якось Ліліана Олегівна сказала, що їй знайоме моє обличчя…
— Та це не дивно. Воно й мені знайоме, — посміхнувся слідчий. — Ви ж, здається, вели програму на телебаченні.
— Так. Але вона сказала, ніби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.
Але яке це має значення?
— До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився — до одинадцяти років Ліліана Поволоцька з батьками мешкала в Англії.
Для Віри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лілі й справді було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Віра?
— Я цього не знала, — сказала вона, — можливо, Ліліана Олегівна помилилася…
— Можливо… Отже, за вашими словами, Ліліана Поволоцька казала, що знає вас дуже давно… — почав щось записувати на папері слідчий.
— Я цього не казала. Не перекручуйте, будь ласка!
— Заспокойтеся. Я нічого не перекручую. Просто мені потрібно з’ясувати деякі деталі. Ми ж знаємо, що з тими двома небіжчицями Ліліана Олегівна колись мешкала на одному подвір’ї. До речі, а де мешкали ви?
— Більшу частину свідомого життя — в інтернаті, — відповіла Віра. — Я сирота. Так склалося…
— Співчуваю… Координати?
— Що?
— Адреса інтернату?
— Навіщо?
— Ми повинні навести довідки про всіх.
Віра похолола. Ось воно! Почалося. Покотилося колесо… Тепер їй кінець. З’ясують про матір, зв’яжуть усе докупи… Ще й знайдуть її останнього листа. А може, вже роблять обшук у її квартирі — й знайшли! І тоді, аби швиденько довести справу до кінця, звинуватять саме її у хтозна чому! У торгівлі наркотиками чи у вбивстві Аліни.
Вона майже пошепки продиктувала адресу інтерна ту.
— Чого ви так розхвилювалися? — прискіпливо подивився на неї слідчий. — Це, як я вже казав, проста формальність.
— Справа в тому… — так само пошепки почала виправдовуватися Віра, — що це був спеціальний інтернат… Я б не хотіла про нього згадувати. Розумієте, це у мене заразусе гаразд, а взагалі, я довго хворіла…
В інтернаті мене лікували. Я не хочу, аби про це дізналися…
— Усе лишиться між нами, — лагідно, немов лікар перед складною операцією, запевнив слідчий. — Ми тільки перевіримо зв’язки кожного з вас. Так треба.
Адже навіть збіг обставин, як ви сказали, може бути невипадковим… Підпишіть, будь ласка, отут.
Рядки на папері розпливлися перед її очима. Вона поставила підпис, не прочитавши…
— От і все, — посміхнувся Чепурний. — Можете бути вільною. Хіба ж я сірий вовк, щоби так лякатися?..
Віра кинула останній погляд на прикордонників, і трилапа вівчарка здалася їй зловісною.
На ватяних ногах вона вийшла з відділку. Позаду себе вже відчувала скрегіт величезного заіржавленого колеса, яке невдовзі розчавить усе, що вона так старанно вибудовувала.
Краще вже зробити це самій! Вона рішуче проголосувала таксівці й, замість того, щоби повернутися на роботу, поїхала додому. Щойно переступивши поріг, кинулася до телефона й набрала номер психіатричної лікарні.
«Гірше вже не буде! — вирішила вона. — В цій чорній дірі є якась неповноцінність, і це мене нищить».
Віра запросила до телефону головного лікаря й сказала, що вона журналістка, пише статтю про загадки людської психіки і дуже потребує професійного коментаря. Він призначив їй зустріч на другу половину дня. «Візьму в нього інтерв’ю, а там як Бог дасть!» — вирішила Віра й почала готуватися до розмови.
…Лікарня була під патронатом кількох міжнародних організацій і виглядала розкішно. Великий комплекс білих охайних котеджів потопав у сливових та абрикосових садах.
Біля прохідної, де у Віри довго перевіряли документи й видали разову перепустку, стояло кілька іномарок. «Мабуть, клієнти тут не з бідних!» — зауважила Віра і з неабияким острахом ступила на територію лікарні. Всередині вона й справді нагадувала якийсь кримський пансіонат: всюди були розбиті клумби, у глибині видніли мармурові фонтани, заплетені виноградом альтанки та свіжопофарбовані лави зі столиками біля них. Тісними алеями прогулювалися люди. Деяких вели попід руки або везли на кріслах каталках молоденькі медсестри. Віра помітила, що навіть у таку спеку на кожній із них були білі колготи…
Ідилія і спокій лікарняного парку навіювали асоціацію з фільмами про життя аристократів на початку сторіччя. Не вистачало хіба що мініатюрного оркестрика, що награє вальси Штрауса.
«Ось тут би відпочити! — подумки посміхнулася Віра. — Жодних проблем — суцільний спокій. Хочеш бути Наполеоном — будь ласка!..»
Кабінет професора Олександра Степановича містився у рожевому двоповерховому котеджі. Після денної спеки було приємно опинитись у прохолодному вестибюлі, де працювали кондиціонери, а вікна закривали ніжно рожевого кольору горизонтальні жалюзі. На стінах — картини та штучна зелень. Віра зайшла до кабінету.
— Сідайте, будь ласка! — запросив худорлявий сивий чоловік. Віра не впізнала його. З годину вона старанно розпитувала про тонкощі психіатричного лікування, про нові теорії та дослідження в цій царині.
— Ви працювали років двадцять тому в дитячому неврологічному санаторії? — запитала вона.
— Так, звичайно. Там я починав свою практику… — Віра була змушена уважно вислухати подробиці зі славного минулого колишнього психіатра початківця.
— Чи доводилося вам зіштовхуватися з цікавими випадками, пов’язаними саме з дитячим божевіллям?
Віра подумала, що, можливо, їй пощастить «розкрутити» професора, не вдаючись у подробиці власного життя.
— Психічні розлади частіше трапляються з людьми старшого віку, — продовжувала вона. — А від чого може захворіти дитина, скажімо, тринадцяти років, що може на неї вплинути?
— Психічні хвороби здебільшого спадкові.
— Вибачте, професоре, мене цікавлять випадки, не пов’язані зі спадковими захворюваннями…
— Ну, тоді може вплинути сильний емоційний стрес. Скажімо, у випадку інцесту або коли дитина стає свідком якоїсь жахливої події — смерти близьких тощо…
— У вашій практиці траплялися такі випадки?
— Скільки завгодно! Зараз згадаю… Ну, ось, був у мене хлопчик, на очах якого батько застрілив з мисливської рушниці матір і бабусю. Це, здається, у сімдесят дев’ятому… Були брат і сестра — близнюки, які стали свідками того, як під колесами машини загинула їхня молодша сестра. У вісімдесятому була дівчинка, що побачила вбиту сусідську жінку — злочин скоїла її матір.
«Ось воно! Може, це те, що мені треба…» — подумала Віра і продовжувала розпитувати.
— Розкажіть про цей випадок докладніше — читачам це буде цікаво.
