Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗
Капітан відчував, як сонце пече йому в потилицю. Він почув свої власні слова: “Якби ж то він прийшов до мене й поговорив про це зі мною, перш ніж почав стріляти, ми б з ним якось дійшли згоди”.
— Якої згоди? — обізвався Паркхіл. — Якої згоди ми могли б дійти з таким, як він?
Над Марсом дзвеніла піснею спека, її спів лунав у скелях і в блакиті неба.
— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав капітан. — Ми ніколи б не змогли порозумітися. Спендер і я, може, й змогли б. Але Спендер і ви, та й усі інші — ніколи. Зараз він щасливіший. Дайте мені ковтнути з вашої фляги.
Сам капітан запропонував, щоб могилою Спендера став порожній саркофаг, який вони знайшли на стародавньому марсіанському кладовищі. Склавши Спендеру руки на грудях, вони поклали його в срібну скриню. Останнє, що вони бачили, було його спокійне, умиротворене обличчя.
Люди постояли хвилину в склепі.
— Гадаю, вам буде корисно час від часу згадувати Спендера, — сказав капітан.
Вони вийшли зі склепу й зачинили мармурові двері.
Наступного дня Паркхіл вправлявся у стрільбі серед одного мертвого марсіанського міста, влучаючи в кришталеві вікна і збиваючи вершечки тендітних шпилів. Капітан застукав Паркхіла на гарячому і вибив йому зуби.
СЕРПЕНЬ 2001. ПОСЕЛЕНЦІ
На Марс прийшли земляни.
Вони летіли сюди тому, що чогось боялися або нічого не боялися, що були щасливі або нещасливі, що прагнули стати першими поселенцями або нічого не прагнули. Кожен мав свої причини летіти на Марс. Вони залишали поганих дружин, або погану роботу, або погані міста;
вони летіли, щоб знайти щось, або покинути щось, або здобути щось, викопати щось, або поховати щось. Вони прибували, плекаючи дрібні мрії, або великі мрії, або й без ніяких мрій. Адже палець на чотириколірному урядовому оголошенні закликав на вулицях багатьох міст: У НЕБІ ДЛЯ ВАС Є РОБОТА: ПОБУВАЙТЕ НА МАРСІ! — і люди зголошувалися спочатку лише одиницями й десятками, бо більшість космічних мандрівників страждала на тяжку хворобу, яка починалася ще до того, як ракета зникала в зоряному безмежжі. Хвороба називалася самотністю. Коли ви бачили, як ваше рідне місто зменшується до розмірів кулака, потім до розмірів яблука, нарешті стає завбільшки з макове зернятко і зникає за вогняним хвостом ракети, у вас з’являлося відчуття, ніби ви ніколи не народжувалися на світ, ніби міста взагалі не існувало, а навколо лише темна порожнеча і немає нічого знайомого, лише кілька чужих людей поряд з вами. А коли штат — Іллінойс, Айова, Міссурі чи Монтана — зникав під морями хмар, і особливо коли Сполучені Штати ставали туманним острівцем і вся планета Земля перетворювалась на бейсбольний м’ячик, пошпурений у простір, тоді ви почували себе зовсім самотніми, блукаючи космічними лугами, шукаючи дороги до того, що не могли собі уявити.
Отож не було нічого незвичайного в тому, що перших людей було мало. Однак процент новоприбулих невпинно зростав. Цифри приносили розраду. Але першим Самотнім довелося все витримати самим…
ГРУДЕНЬ 2001. ЗЕЛЕНИЙ РАНОК
Коли зайшло сонце, він сів біля стежки й зготував скромну вечерю. Дослухаючись до тріскотіння вогню, клав їжу в рот і задумливо жував її. Цей день не відрізнявся од тридцяти попередніх: зранку чоловік викопав багато акуратних ямок, покидав у них насіння й полив водою з каналів, що виблискували на сонці. Тепер, коли його тендітне тіло налилося свинцевою втомою, він лежав на землі, стежачи, як небо міниться всіма відтінками темряви.
Його звали Бенджамін Дріскол, йому минув тридцять один рік. Він мріяв про те, щоб весь Марс вкрився деревами, зазеленів листям, яке подарує людям повітря, і з кожним літом буйнішатиме й буйнішатиме. Гарячого літа дерева даватимуть містам прохолоду, холодної зими затримуватимуть пронизливі вітри. Дерево… Воно утворює затінок, дарує смачні плоди або стає дитячим царством — цілий небесний світ, де можна лазити, гратися, висіти на руках… Архітектурний витвір, що дає їжу й радість, — ось що таке дерево. Але насамперед дерево — це свіже, густе повітря для легенів і тихий шелест для слуху, що заколисує вночі, коли лежиш у білосніжній постелі.
Він лежав і слухав, як темна земля збирається з силами, чекаючи сонця, дощів, яких нема та й нема… Припавши вухом до землі, він слухав ходу прийдешніх років, він бачив в уяві, як зеленими паростками підводиться посаджене сьогодні насіння, як гілки пориваються в небо, чіпляються за нього, і весь Марс стає сонячним гаєм, радісним плодоносним садом.
Рано-вранці він устане разом з малим сонцем, що повільно підніматиметься між хвилястих пагорбів, за кілька хвилин проковтне сніданок, що відгонитиме димком, і, затоптавши присок від багаття, рушить далі з рюкзаком за плечима, випробовуючи дорогою грунт, копаючи, садовлячи насіння або саджанці; притоптавши легенько розпушену землю і поливши її, піде далі, посвистуючи, позираючи на чисте небо, яке щохвилини теплішатиме.
— Тобі потрібне повітря, — звернувся він до нічного вогнища. Вогонь — рожевощокий, жвавий товариш, який жартома може вкусити тебе за палець, який дрімає поруч протягом довгої стуленої ночі, мружачи сонні рожеві очі. — Нам усім потрібне повітря. На Марсі повітря рідке. Тут так швидко стомлюєшся. Живеш, наче на вершинах Анд, у Південній Америці. Вдихнеш і нічого не відчуєш. Ніяк не надихаєшся.
Він помацав грудну клітку. Яка широка стала вона за тридцять днів! Доведеться розвивати легені, щоб можна було вдихати більше повітря. Або садити дерева.
— Зрозумів, нащо я тут? — промовив він. — У школі нам розповідали про Джонні Яблучне Зерня, який ходив по Америці і саджав яблуні. Що ж, я роблю більше. Я саджу дуби, в’язи і клени, всі породи дерев: і осики, і кедри, й каштани. Замість того, щоб вирощувати лише фрукти для шлунка, я вирощую повітря для легень. Коли через багато років ці дерева стануть дорослими, подумати лише, скільки вони дадуть кисню!
Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших людей, він вслухався в тихий марсіанський ранок і думав: “Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знайдеться тут для мене діло?”
Потім він знепритомнів.
Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем, він кашлянув і розплющив очі.
— Все буде гаразд, — сказав лікар.
— Що сталося?
— Повітря дуже розріджене. Дехто звикає. А вам, на мою думку, краще повернутися на Землю.
— Ні! — Він сів і майже зразу відчув, як потемніло йому в очах і Марс двічі перекрутився під ним. Його ніздрі розширились, і він примусив легені ковтати ніщо. — Я звикну! Мені треба лишитися тут!
Потім він лежав сам, страшно, мов риба на піску, роззявляючи рота… “Повітря, повітря, повітря, — думав він. — Мене відсилають назад через те, що тут мало повітря”. Він повернув голову, щоб побачити марсіанські пагорби й долини. Придивився і відразу помітив, що там не було жодного дерева — жодного, скільки сягало око! Навколо земля, чорна родюча земля, але на ній нічого не було, навіть трави… “Повітря, повітря”. Ні на вершинах пагорбів, ні під ними, в затінку, ні навіть біля струмочків — жодного дерева, жодної зеленої стеблини!
Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та горлянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чистого кисню. Дерева й трава! Він подивився на свої руки, перевернув їх догори долонями. Він садитиме дерева й траву. Це буде його робота — боротися проти того, що заважає йому залишитися тут. Він вестиме свою “садову” війну з Марсом. Планету вкривав древній грунт, марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що вимерли від старості. А що, коли привезти нові види? Земні дерева: гіллясті мімози і плакучі верби, магнолії і пишні евкаліпти. Що тоді? В цьому грунті повинні лежати величезні незаймані мінеральні багатства.
