Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗

Томас поїхав далі стародавнім шосе, усміхаючись сам до себе.

Довга дорога мчала крізь темряву й гори. Він тримався за кермо, час від часу простягаючи руку до бляшанки з харчами, щоб узяти цукерку. Годину він мчав порожнім шосе: жодної машини, жодного вогника, тільки дорога під ним, тільки мотор гуде, а навколо Марс — тихий-тихий. Марс був завжди тихий, але цієї ночі особливо. Поряд тяглися пустелі й порожні моря, і гори погойдувались проти зоряного неба.

Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся.

Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час. А цієї ночі — Томас вистромив руку за вікно кабіни — цієї ночі можна майже відчути його на дотик.

Він вів машину між пагорбами Часу. В нього заболіла шия, і він сів рівно, дивлячись вперед.

В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори мистецтва — в руїнах.

Він знову ввімкнув мотор і проїхав ще з милю, а тоді знову став, вийшов із кабіни і, захопивши свою бляшанку з харчами, пішов на невеликий пагорб, звідки можна було охопити поглядом те закурене містечко. Відкрив термос, налив собі кави. Повз нього пролетів нічний птах. Настрій був гарний, на душі спокійно.

Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між пагорбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання.

Томас поволі обернувся, тримаючи в руці чашку.

Поміж пагорбів з’явилася дивна річ.

Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граціозно мчала по шосе крізь холодне повітря. Незліченні тьмяні зелені діаманти мерехтіли на всьому її корпусі, тисячами очей блищали червоні самоцвіти, її шестеро ніг цокотіли по стародавньому шосе, наче завмираючий ріденький дощ, а ззаду сидів марсіанин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей — ніби зазирав у колодязь.

Томас підвів руку і автоматично сказав: “Привіт!” Сказав у думці, не ворухнувши губами, бо це ж був марсіанин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була усмішка. Пістолета він не носив. І тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх.

В руках у марсіанина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного. Перший крок зробив Томас.

— Привіт! — мовив він.

— Привіт! — відгукнувся марсіанин своєю мовою. Вони не зрозуміли один одного.

— Ви, мабуть, сказали “привіт”? — промовили вони вдночас.

— Що ви кажете? — спитали вони різними мовами і, діставши відповіді, насупились.

— Хто ви такий? — спитав по-англійському Томас.

— Що ви тут робите? — в свою чергу поцікавився марсіанин.

— Куди ви йдете? — водночас запитали вони.

— Я Томас Гомец.

— Я Муге Ка.

Жоден з них не зрозумів іншого, але, коли вони повторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно. Враз марсіанин засміявся.

— Чекайте-но! — вигукнув він, і Томас відчув, як щось торкнулося його голови, хоч він нічого не побачив.

— Ну от! — сказав марсіанин по-англійському. — Так буде краще!

— Це ви так швидко вивчили мою мову?

— Зовсім ні!

Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.

— Якась дивовижа? — спитав марсіанин, позираючи на Томаса й на каву і, можливо, маючи на увазі їх обох.

— Дозвольте вас почастувати? — сказав Томас.

— Прошу.

Марсіанин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіанинові.

Їхні руки зустрілися і — наче туман — пройшли одна крізь одну.

— Боже милостивий! — скрикнув Томас і випустив чашку.

— Ймення боже! — вигукнув по-марсіанському Муге Ка.

— Ви бачили? — прошепотіли обоє. їм стало холодно й страшно. Марсіанин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї.

— Боже! — сказав Томас.

— Оце так! — відгукнувся марсіанин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ножа.

— Гей! — скрикнув Томас.

— Ви не зрозуміли мене. Ловіть, — сказав марсіанин і кинув ножа.

Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього і злякано відсахнувся. Тоді він глянув на марсіанина, що стояв на тлі нічного неба.

— Зірки! — сказав він.

— Зірки! — сказав марсіанин, дивлячись у свою чергу на Томаса.

Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях марсіанина, а на його зап’ястку вони блищали самоцвітами.

— Я бачу все крізь вас! — промовив Томас.

— А я крізь вас! — відказав марсіанин, ступаючи крок назад.

Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. “Я справді існую”, — подумав він. Марсіанин торкнувся свого носа й губ.

— У мене жива плоть, — тихо сказав він. — Я живий.

Томас дивився на незнайомця широко розплющеними очима.

— Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.

— Ні, ви!

— Мара!

— Привид!

Вони вказували один на одного пальцями, а зорі палали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе. Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий, кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А інший, — той інший, несправжній, примарна призма, що виблискує, відбиваючи сяйво далеких світів.

— Я п’яний, — думав Томас. — Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні!

Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаючись з місця.

— Звідкіля ви? — нарешті запитав марсіанин.

— З Землі.

— А що це?

— Вона там. — Томас показав на небо.

— Коли?

— Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

— Ні.

— І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?

— Неправда.

— Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!

— Але ж це смішно. Ми живі!

— На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

— Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на увазі? Зараз я їду на свято, що відбудеться біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? — і марсіанин вказав на нього рукою.

Томас озирнувся й побачив руїни.

— Та це місто вже тисячі років як мертве!

— Мертве? — засміявся марсіанин. — Учора я там спав!

— А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до того, я щойно проїхав через нього — це купа руїн. Бачите розбиті колони?

— Розбиті? Я чудово їх бачу. Їх добре видно в місячному світлі. Колони стоять цілісінькі.

— Вулиці вкриті пилом, — сказав Томас.

— Вулиці чисті!

— А канали порожні.

— В каналах повно лілового вина!

— Все мертве.

— Все живе! — заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше. — О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?