Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна (чтение книг .txt) 📗
Офіціант привіз велику тацю і почав розкладати на столі щось неймовірне, щось таке, від чого в мене запаморочилось у голові і я згадала, що дуже голодна.
Що я тут роблю? Навіщо?
Що далі???
Невже я можу зацікавити такого чоловіка?
Дивно…
Хоча якого — «такого», хіба Вадик гірший за нього?
Чомусь мені стало ніяково від думки, що цей чоловік за інших обставин може бути таким, як мій Вадик, — нервовим, зверхнім, крижаним. Може поставити тарілку на підлогу, якщо в ній — вчорашні або надто пересмажені котлети… А потім стояти на колінах чи приносити квіти кілька днів поспіль. Колись це мені подобалось. Давно…
Він сказав, що смерть — це друга несправедливість. Я ніколи не думала про таку черговість. Але він мав рацію.
Отже, у мене є шанс уникнути цієї першої несправедливості. Я залишуся молодою. І помру… закоханою! Але не в невідомого і неіснуючого автора уявного листа: «…одного разу на березі моря янгола побачив я…» Ні! В останню мить я покажу язика Вадиму і всьому світові, в якому я так боялася бути Ією.
І говорити — так, як вона.
І думати — так, як вона.
І дивитися прямо в очі з розпусною посмішкою — так, як вона.
І мовчати, не відчуваючи ніяковості.
І їсти велетенський шматок м'яса.
І пити червоне вино.
…Я надто багато випила…
— Мені потрібно щось знайти… Але я ще не знаю, що саме. І яким шляхом йти. Але знаю напевне: я маю рухатись, шукати. Просто йти. Я знаю: воно десь поруч і воно — велике. Я увійду в нього і нарешті знайду сенс, лад, спокій…
— Ти щаслива?
— Це питання для дурнів: вони завжди виглядають задоволеними. Я б сказала так: я буваю щасливою…
— А коли саме?
Я напружилась, щоб відповісти максимально правдиво.
Певно, ставлячи це запитання, він хоче дізнатися, чи є в мене родина. Адже чим іще може бути щаслива жінка? Хорошим чоловіком. Повним холодильником. Новим рецептом із телепередач про харчування в домашніх умовах…
З перемінним успіхом у мене було і те й інше. Як у багатьох. Але щастя, гадала я, це щось дуже індивідуальне і не пов'язане з побутом.
Це як літній дощ — взявся нізвідки і пішов в нікуди. Це ніби над тобою пролетів ангел і зачепив твоє обличчя крилом.
Він чекав на відповідь, і я сказала:
— Коли розлущую пальцями повітряні пухирці на целофановій упаковці…
Він не здивувався.
— Коли витираю запітніле скло в автобусі — від зверху до низу, — і в ньому проявляється краєвид!
Він серйозно кивнув.
— Коли вимита дерев'яна підлога пахне морем, а протяг здіймає завіси — тоді здається, що ти пливеш на великому човні… А ти?
— Коли я бачу, що дорога тече зі швидкістю ріки Квай…
…Мені здавалося, що все це — ненормально. Що люди мають розпитувати одне одного від самого початку — про дитинство, про життя, про роботу, поволі дізнаючись про смаки і вподобання. А ми ніби сиділи в калейдоскопі, який постійно і безладно змінював свої візерунки. Я б могла сказати, що це ненормально, він грає зі мною в якусь гру і варто припинити її, що все це неправильно, якось не по-людськи.
Він сказав про ріку Квай — і я могла б спитати, чи багато він подорожує, і попросити розповісти про себе все спочатку. Але мене охопило дивне відчуття: ніби за спиною зрушилася стіна чи згоріла дорога — і нічого не має значення, крім того, що… Що я розуміла його з першого слова. Це було дивно. Так дивно і так… боляче.
А біль я завжди відчувала яскравіше. Навіть плекала його в собі, як такий собі рушій усіх почуттів — можливо, тому і захворіла?
Не знаю, чому в мене виходило саме так. Певно, така вже вдача — все відчувати надто гостро. Краса — будь-яка: природи, картин, музики, облич — викликала у мене сльози. Вадим завжди сміявся над цим…
Вадим?
Мене кинуло в жар! Цього не може бути: раптом зрозуміла, що вже давно (недаремно ж я так любила блукати містом перед роботою!) чекаю на зустріч із кимось іншим — кимось, хто відразу почне говорити до мене так, як я хочу.
Без жодного зайвого слова…
Без зверхнього погляду з-під лівої брови.
Без упевненості, що тримає мене в кишені.
Нехай навіть це триватиме недовго.
Поки сідає сонце.
Подумавши так, я поглянула на годинник.
О!
У нас було море часу…
…Бувають будинки, що споруджені на піску, бувають карткові будиночки, а бувають крижані палаци. Я читала про такі: десь у Голландії (чи в Японії — не пам'ятаю, бо це не має значення) навіть побудували крижаний готель. У ньому палають свічки і навіть склянки в барі зроблені з льоду. Туристи проводять там по кілька днів, а потім роз'їжджаються по своїх теплих домівках.
Я жила в крижаному домі. Він був чистий і надійний, із товстими стінами. Все в ньому було стерильно-біле. Навіть подвір'я сяяло своєю бездоганною чистотою, бо я дуже піклувалася про сміття і складала його глибоко в себе. І все здавалося непорушним до тієї миті, як я порізала палець…
Маленька непомітна крапля впала на підлогу — я її навіть не помітила.
Але не минуло і п'яти хвилин, як на крижаних стінах з'явилися ледь помітні тріщини, а підлога засвітилася, мов на неї вихлюпнули воду.
Не минуло й десяти хвилин, як весь будинок осів, а гострі кути оплавились і заокруглилися, мов воскові. Складна крижана конструкція руйнувалася на очах.
Дім осідав, підлога танула, з даху лилася вода. Ось що наробила одна маленька крапля, один небезпечний поріз…
Але мені не буде за чим шкодувати! І від цього було навіть трохи прикро.
Адже плекати спогади часом буває так солодко. Особливо тоді, коли разом із цими спогадами тримаєш у душі надію, що вони ще стануть реальністю — на якомусь новому етапі.
Одна моя клієнтка ходила до мене ледь не щодня, щоб зберігати гарний вигляд лише заради думки, що її чоловік (до речі, щось мавпоподібне) колись помиється, одягне чисту сорочку і постукає в двері зі словами: «Я повернувся, кохана!»
Тоді мені здавалося це досить романтичним…
Тепер я розуміла, що жити в крижаному будинку неможливо, що він розтанув, а на його місці зазеленіла трава. І немає навіть дверей, в які міг постукати хоча б один добрий спогад.
Зараз я мала б ридати над тим, що два тижні спливуть швидко.
Але я сміялася.
Чомусь я весь час сміялася.
Як дурна.
Я розповіла йому про лід.
А він — про пісок.
Пісок заскрипів у мене на зубах. Мене засипало піском так швидко і нестримно, що я не могла навіть видихнути його з себе. Я ковтала пісок, а коли він досяг рівня нижньої губи, сказала: «Досить!» — і сама (сама!) поклала свою руку на його…
Четверта половина дня
Для того, аби любити, потрібно так мало.
Буває, люди сходяться роками, починаючи з читання однієї книги, зустрічаються, говорять про різне, намагаються бути кращими, ніж є, а потім усе життя аналізують, ведуть безкінечні монодіалоги із самими собою — чому сталося так, а не інакше, і хто, потрусивши в долонях, складених «човником», ці два камінці, викинув їх поруч?
А буває ось так. Коли потреба любити — це рвати час зубами, продиратися крізь нього, незважаючи на постріли і червоні прапорці, на ревіння гелікоптерів над головою, кров із-під нігтів і гарячі струмки води чи піску, що течуть за комір.
Шукати не ту, з ким тобі буде зручно, а навпаки — ту, яка виламає тебе з усіх зручностей, змусить ось так трощити хащі, дихати — крізь пісок, дихати, дихати…
Як я міг жити інакше?
Я не питатиму, що далі.
Нічому не здивуюсь, не скажу, що ТАК — вперше. Навіщо йому про це знати? Я взагалі нічого не скажу і не чекатиму ніяких слів.
Жодного слова.
Мені це не потрібно.
Не заплющу очей.
