Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
Інфаркт — це бунт внутрішнього диявола.
Розрив аорти чи чого там.
А насправді — розрив гармонійного зв'язку між людиною і ще однією людиною.
Та може, це бунтує та частина, яка називається дурною частиною серця?
Сьогодні — наступний день після дня, ані числа, ані року якого я не пам'ятаю
Іноді, коли в силу вступає розумна частина мого серця, я думаю: насправді жінка жодним чином не залежить від чоловіка.
Чоловік — це короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою. Це як бажання мати дітей і турбуватися про них.
Бо ж нема жодної логічної причини хотіти так чоловіка, як я хочу його. Саме Його — і жодного іншого.
Я сита.
Незалежна.
Можу мати кого хочу і коли хочу.
А його — не можу.
Я б зрозуміла, коли б спрага за об'єктом мого «вожделения» не була погамована.
Але ні. Очевидно, справа в тому, що він щось порушив у відносній гармонії мого тіла й душевної організації чи, власне, внутрішньої звички.
В такому разі, це руйнація.
І що? Невже я щоразу хочу повторення цієї руйнації?
Термінаторка якась, їй Богу!
***
Правдива історія людини — історія її приватного життя.
І нічого більше.
Все решта — мода, антураж, інтер'єр, тло.
Може, тому оприлюднені історії багатьох людей такі прісні й гидкі, як дистильована вода, бо вони вибіркові, цензуровані, просіяні?
Коли читаю зімітовані скандали людей публічних, я думаю про них, як про людей нещасних більше, аніж я. Розумію, що їм не вистачає натуральності саме приватного життя. І тому вони такі охочі до публічного епатажу й продукування сенсацій.
Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.
Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?
***
Я з жахом починаю усвідомлювати, що все моє скніння — не що інше, як крик про допомогу.
Адже ж я прошу допомоги в нього?!
А чого ж іще?
А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?
Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.
Тоді такий торг — банальна панель для душі.
Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.
Сидіння під церквою з простягнутою рукою — це прохання про матеріальну допомогу.
А як бути з тією, яку можна тільки відчути?
Чим?
Фібрами всіма.
Які вони, фібри?
Шкіра чи що?
Так це плоть.
Дурдом!
Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!
17жовтня 198... р.
Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.
Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!
Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю — й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя — і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.
...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії — мені зробилося ніяково. За себе.
Але попри всі наші довірливі бесіди, я не могла розпитати жодну із них про плоть, що завмерла чи вмерла зовсім, вимордувана працею, безконечними молитвами і щоденним казарменим ритмом існування.
Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.
І добре, що не запитала.
Я б не хотіла знати правду.
Так само, як не хотіла би, щоб хтось знав правду про мене.
25 лютого 199...
Вчора відчула, що я його ревную.
Страшно.
По-чорному.
Без тями.
Він не давав жодного приводу, окрім того, що був просто не зі мною. Був далеко.
Я нічого не знала про кожен його день, настрій, вигляд.
Я його знаю святковим, навіть, якщо він приїжджає у футболці і шортах.
Коло мене він — людина святкова і святкуюча.
Але я уявляла, як він їде містом — і лишає очі на отих молодюсіньких голопупницях, що падають мало не під колеса його машини, і вішаються на шию в найбільш людних місцях.
Я уявляла, як він жаліє, що зарано народився, і думає чи каже вголос своєму водієві, ведучи очима за котроюсь із них: «Аз нею хтось же спить... А міг би я».
І тоді мені хочеться кинутися під чужі колеса чи потрощити сусідські вікна зі злості.
Бо про мене він так не думає ніколи.
