Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
А тепер я дивлюся на німуючий уже кілька днів телефон — і таки чую в собі хворобу.
Може, вона називається душевна, а може, психічна...
Зараз наберу номер і скажу: «Покинь усе і приїдь до мене. Мені зле».
Початок третьої години ночі, вівторок.
Але він не приїде, навіть коли б я сказала, що при смерті. Він просто не повірить, подумає, що прикидаюся. Бо він про мене думає, як про дуже молоду, безтурботну жінку, а про життя, що воно — безконечне.
На словах поспівчуває — але не приїде. Стисне зуби.
НЕ П-Р-И-Ї-Д-Е!!!
Не хоче залежати від мене.
Достатньо, що він знає, що я залежу від нього, як наркоман від поставника зілля. Тому й боїться мені показати, що й сам за крок до власної залежності.
А може, йому ще не прийшов час бути залежним саме від мене, і він думає, що демонстрована байдужість убезпечить його від залежності в майбутньому.
Дзуськи! Люди, які відчувають одне одного без слів, уже залежні навіки. Якщо вони самі про це собі не наважуються казати, їм скажуть інші.
Та біс його знає, що він насправді думає. Може, й не думає, а живе — як живеться. Сьогодні зі мною.
Завтра — з ким захоче.
А хіба зі мною не хоче?
Хіба зі мною — з примусу?
Чи закоханажінка — примус для чоловіка, силування?
18 травня 200...
Згадую.
Єдине, що залишається непорушне — згадування.
Сьогодні згадала одну нашу літню ніч на дачі в подруги-докторші.
О, моя подруга має задатки шпигуна.
Інакше, як би вона розшукувала зашифрованого чоловіка після того мого безумства із таблетками і коньяком? Адже він черговий раз сидів за кордоном, черговий раз міняв телефони...
Ну, знайти — знайшла. Нате вона шпигун-аналітик, але насамперед — всерозуміюча і всепрощаюча мати Тереза.
А чим вона його спровадила серед ночі з якоїсь далечіні в іншу далечінь, що він пригнався раптово і тихо, лиш розрізав фарою «очкарика-мерса» запашну темряву і мовчки скупо поцілував маківку голови, ніби ска зав якісь слова заспокоєння чи тривоги, — знати не знаю і знати не хочу.
Не питала і не чула, бо не могла ані слухати, ані перепитувати. Я себе тоді не відчувала. У мені була мертва я.
А він решту ночі сидів і дивився на палахкотливі язики вогнища, докидаючи в нього дрова. І навіть не цікавився, що зі мною трапилося.
Був поінформований?!
А я дивилася, як дивиться він.
І мені було тепло.
І гарно.
І байдуже.
І всяко.
А потім він коротко, мало не секундно, повів очима вбік будинку — і я почула, що дрібне тремтіння шкіри під колінами заважає мені. І зрозуміла, що життя вертається в мене.
А далі він робив з мене квітку. Нічну. Матіолу.
Пополудню стиснув долоні — і згадуй вітер у полі.
А...
Ото ж бо!!!
Хіба що відкрити рота — і вдавитися тим «а-а-а».
Сто разів знаєш, що далі — тільки «а-а-а»!
Наступного дня Ці спогади мене замордують. Що з того, що я зараз згадую... додаю йому якихось привабливіших, ніж насправді, рис? Виправдовую.
Самокопаюся. Він мене покинув — і що тут роздумувати?
13 червня
Хто сказав, що він мене покинув?! Він мені цього не казав. Навіть був такий добрий, що я тієї ночі не чула в собі жодної кісточки, так ніби мене перетворили в глину і дали в руки цього несамовитого нічного чоловіка, який м'яв мене доти, поки не видихнула: «Я більше не можу».
А він, шельма, поцілував очі і тихо засміявся:
— Ні, ти сама ще себе не знаєш...
Також 13 червня
Як я хотіла продовження ночі...
Може, через це, обманюючи себе, дужче заплющувалася і втискалася в нього, бо думала, що справді зможу проникнути туди, куди він тримає браму замкненою.
Мабуть, він і сам там не був ніколи — за брамою власної правди.
Увечері
О, ні. Він мене не покинув — просто сів у машину, піниво висунувши долоню з вікна.
Але він дивився крізь мене!
Він іще був біля мене — але вже був далеко. Може, навіть з якоюсь іншою.
Ніч
Кожен із нас самодостатній і розумний настільки, що розуміє: ми могли би бути разом а хоч би й до смерті, але виробити тактику, яка привела би до отого разом... Наш розум неспроможний досягти згоди. Невже в такому глухому куті коротає життя багато більше людей, аніж здається на перший погляд?
І де вчать отак добровільно ставати технологом і будівельником власного глухого кута?
7 липня 2002 р.
Учора дивилася в криницю. Вода на дні стояла чорна і незрушна. Ні, вона колихалася, як море сліз. Так, що навіть не було видно.
Потім я подивилася в дзеркало. Очі схожі на дно криниці. Море сліз.
Одначе... я ж ніколи не була плаксивою.
Старію?
Ні, бо пам'ятаю, що сьогодні — чверть століття від того дня, коли мав відбутися кінець світу.
Хоча для мене він таки відбувся...
***
На прощання він запитав мене — таку ситу, ніби я побувала за весільним столом:
— Відчуваєш себе?
Я прислухалася до себе. Мене не було.
— Ні.
— Значить, ти щаслива.
— А коли щасливий чоловік? Коли він із жінкою?
— Не з кожною. Але якщо з тією, з якою хоче, — то щасливий.
— А ще коли?
