Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
— І що? — подивився на неї.
— Я не хочу тебе втрачати, — поглянула йому в очі й різко вивернула кермо. Машина зупинилася.
— Я пойду, ладно, — Володя зніяковів.
— Я знайду тебе, Володю, просто зараз мені нема про що з тобою говорити, — Тамара не повертала голови.
— Мне на работу на пять утра, хочу выспаться, а то работа тяжелая: людей вожу, не водку. — Вийшов із машини, пішов вулицею. Андрій дивився йому вслід і мовчав.
— Ми тільки вдвох у цьому світі, ти і я. Все, що я маю — твоє: салон, квартира, гроші, я сама — все це тобі і для тебе. Розумієш?
— Так, мамо, я розумію. Може, хтось мріє про таке, але я — ні. Мені потрібне інше, і саме цього іншого ти не можеш мені дати.
— Чого саме?
— Свободи.
— Хочеш правду? — Завівся мотор, і авто знову виїхало на дорогу. — Ти не знаєш, що таке свобода, як, власне, і що таке любов. Я звикла втрачати чоловіків: тебе, батька… Мене ж ніхто не питав, чи потрібна мені була його смерть заради свободи, справедливості й демократії. Так, я маю бути сильною, я не повинна казати цього, але я жінка, розумієш ти? — прикусила губу.
— Так, я розумію.
— Ні чорта ти не розумієш. Ти знаєш, навіщо тебе витягали з в'язниці?
— Знаю.
— Та не знаєш ти. Щоби ти знову ходив на демонстрації, кидав каміння в ментів, а може, й підкладав вибухівки в будинки та офіси ворожих партій. Я втратила ілюзії, сину. Ти борешся за свободу, але це ти так думаєш: ті, що платять тобі гроші і дають завдання, борються за свої гроші, політичний вплив і владу, і якби ти не був їм потрібен, то згнив би в камері і ніхто б навіть не згадав про тебе. Розумієш?
— Ти спересердя таке кажеш, я прийняв рішення, і не має значення, що думаєш ти.
— У тебе твоя ідея забрала майбутнє, дім, матір, любов — усе, геть усе. А що дала навзаєм? — пригальмувала. — Мені треба зайти в салон: є справи, — заїхала на стоянку. — Га, що дала, синку?
— Мету, — він вийшов із автівки, і, дочекавшись, поки мати зачинить двері, підійшов і поклав їй руку на плече. — А дівчина в мене є, — усміхнувся і, попросивши у матері проїзний, пішов до метро.
— Ти хоч додому прийдеш?
— Пізно, — він не озирнувся.
Вона довго дивилася йому вслід, а потім розвернулася й пішла до салону, вона вміла переборювати емоції та сердечні почуття, життя навчило її цього, хоча життя не змогло її відучити плакати вночі від безсилля — такі вони, наші сильні українські жінки: вдень сміються, а вночі плачуть, щоби ніхто не бачив і нікому про це не сказав.
Розділ 20 (Chapter 20)
— Слышь, а давай ее закроєм на ночь, а потом разберемся, куда и за что, а?
— Да не, так нельзя, она беременная. Ты видишь? Вдруг ей плохо станет или родит тут на нашу голову? Ты слышишь, красавица, ты на каком месяце? — міліціонер підійшов до неї, вона сиділа на дерев'яній лавці й дивилася в підлогу.
— Тебя спрашивают. Чего молчишь? — він нахилився їй до самого обличчя, дихнув — вона скривилася: від нього пахло перегаром і картопляними чипсами. — Что ты кривишься? Да, не духами пахну, ха-ха. — Він узяв її за волосся й різко смикнув угору — вона скрикнула й широко розплющила очі. Він дивився просто на неї та мовчав. — Леха, слышишь, а беременных же тоже трахают?
— Ты к чему? — Льоха чистив сірником зуби і спльовував на підлогу шматочки м'яса й цибулі, у нього були погані зуби, і їжа застрягала в дірках. Такі процедури були досить болісними, але йти до лікаря він не хотів: дантистів боявся ще з дитинства.
— Ну, может, трахнем ее да выгоним на хер, кому она нужна?
— Не, ну не знаю, — кинув сірник на підлогу, поправив пасок і, голосно відригнувши, підійшов до Свети. — Ты на хера на базаре продукты воровала?
— Я не воровала. Меня случайно словили, это не я, это дети, но они успели убежать, а взяли меня.
— Да че ты трепешься? Сейчас натянем тебя пару раз, и все.
— Не нужно, пожалуйста, мне рожать, я не могу, — вона дивилася в очі цим міліціонерам і намагалася побачити там дещо більше, ніж сиву пелену, злість, невдоволення й хіть. — Ну посадите меня, что угодно, только не нужно так, я хочу ребенка.
— Да ладно, харе ля-ля, — він узяв її за сорочку й потягнув на себе, інший стояв збоку та дивився на те, як Льоха розщепив ширінку і, сильно вдаривши Свету у вилицю, притиснув її до підлоги. — Будешь кричать, я тебя дубинкой отымею, поняла? — Льоха розсунув їй ноги і, затуливши рукою рот, намагався нею оволодіти, вона била його руками, коліньми, а він, схопивши за волосся, сильно вдарив головою об підлогу, і Света на мить затихла, світ пішов обертом, і в очах почало темніти. Льоха нарешті вмостився в неї між ногами і, скинувши штани, уже був готовий увійти в неї.
— Не нужно! Слышишь? — той, інший, підійшов до нього ззаду й дістав кийок.
— Да че ты, кто увидит?
— Не нужно, это не по-людски, ребенок все-таки у нее будет, нет, не нужно.
— Да ладно, не мешай, — він ударив її в обличчя, вона прийшла до тями й голосно застогнала. Цієї миті Льоша скрикнув і впав на неї: напарник ударив його кийком по голові. У нього тремтіли губи, і це було добре видно.
— Вставай и уходи, на базаре больше не появляйся. Тебе жить вообще негде?
— Нет, я ушла от мужа, документы и деньги — все осталось дома.
— Вернись к мужу.
— Нет, он убьет моего ребенка, я хочу родить.
— К бомжам не ходи: загнешься совсем или болячку какую подхватишь, — він узяв її на руки, підняв і, стоячи отак із нею посеред кімнати, дивився їй у самі очі, і, це вона не могла не помітити, у нього виступили сльози й дрібно тремтіли руки. — Я бы взял тебя к себе, да у меня мать больная, и жена кричит: нервная стала от бедности и пьянства, да и живу я в гостинке, еще и тебя туда поселю, совсем тесно станет.
— Я выживу, ты только отпусти меня, пока он не очнулся.
— Да Леха, когда очнется, нормальным станет, у него бывает: перемкнет — и все, сам с села, живет тут как попало, жены нет, детей нет, родители умерли, тяжело ему, даже потрахаться не с кем, вот он и это, отрывается, — відпустив її, вона стала на ноги, вдячно поцілувала в чоло й міцно стиснула йому руку.
— Мне еще месяцев семь продержаться, а там в больницу пойду, меня как-то пристроят, — пішла до виходу.
— А зимой как?
— Не знаю. Спасибо тебе, ты хороший человек, — узялася за дверну ручку.
— Да все мы хорошие, это жизнь плохая, — дивився їй услід, потім поліз до кишені, дістав гроші і, підійшовши, всунув їй у руку. — На вот, возьми, я без них не умру, а тебе какая-никакая помощь.
— Спасибо, — вийшла, і двері за нею зачинилися. Він дивився на двері, поки не очунявся Льоха й тихо так сказав:
— Опять голова болеть будет, зачем ты меня ударил?
— Вставай, давай, нефиг было к ней лезть. Что тебе — девок мало?
— Та да, — встав і, тримаючись за голову, поволі пішов до лавки, сів і, діставши з кишені цигарки, запалив одну та глибоко затягнувся. — Да, это ты правильно сделал: она беременная, нельзя ее, пусть живет. Куда пошла?
— Не знаю, — сів поряд. — Даст Бог, выживет, родит.
— Это точно, — сплюнув і закашлявся. Сизий дим висів під стелею, і так неприємно пахло горілкою та солодкувато-терпким чоловічим потом.
Коли Свєта вийшла на вулицю, було вже темно, в небі жодної зірки — хмари, і вона раз по раз перечіпалася, потрапляючи у виямки: асфальт був поганим і потрісканим. Людей на вулиці не було, тільки кілька собак бігали під балконами, чекаючи, що хтось кине шматок хліба, кістки чи свинячі тельбухи. У такий час у Києві страшно, бо тобі здається, що йти немає куди, і всі, хто уже міг заховатися, заховалися у своїх теплих квартирах. Увімкнули телевізор, притиснули до грудей дружину, випили чаю чи горілки, помилися у ванні і, роздягшись до трусів, чекали, коли можна буде зайнятися коханням. І цим людям було абсолютно байдуже до таких, як Свєта, яка ходила в них під балконами чи просто йшла вулицею, і дивилися на ці освітлені вікна багатоповерхівок, і не бачили там нічого, тільки темні штори чи блакитний відблиск телеекрана, чула сварки, що долинали з відчинених кватирок, звук смаження на олії картоплі і запах підгорілої цибулі чи молока, що збігло, ще можна було почути, як кричать діти, матюкаються батьки і скавучать домашні пси та нявкають коти, яким хочеться вибігти на вулицю. Але двері вже зачинено, і ніхто їх не випустить ані на вулицю, ані в коридор. Свєта на знала, де ночуватиме цю ніч, і тому вирішила зайти в підвал одного з будинків, хоча знала, що підвали часто зачиняють, і ще там можуть бути щури та бомжі, але зараз їй було байдуже, є там щури чи ні і чим смердітиме бомж, біля якого доведеться лягти спати. Вона зайшла до під'їзду і спробувала відчинити залізні двері, які вели в підвал. Двері таки справді виявилися зачиненими, і Свєта мовчки розвернулася й пішла до виходу. Потім згадала, що в таких-от шістнадцятиповерхівках, як оця, є ще й вихід на дах, і там також можна добре переночувати, якщо на вулиці тепло і кажани не сідатимуть тобі на голову. Свєта ввійшла до ліфта й натиснула на шістнадцятий. Ліфт не зупинився жодного разу, і вона полегшено зітхнула. Їй дуже не хотілося зараз кого-небудь зустріти: у неї був надто неохайний вигляд, і погляд видавав усе, що вона переживала, це могло викликати тільки співчуття й огиду, а вона не хотіла, аби хтось мав до неї такі почуття. Вийшла з ліфта й піднялася сходами. Залізна решітка легко відчинилася, і вона поволі полізла на дах. Там не було нікого. Умостилася на якійсь рваній ковдрі і, підклавши під голову руку, одразу заснула, їй дуже хотілося спати. Їй здалося, що спала вона всього кілька хвилин, і тому, коли прокинулася від того, що хтось торкнувся рукою щоки, зовсім не злякалася, а тільки пожалкувала, що не вдалося довше поспати. Було темно, і вона бачила тільки обриси. Фігурка тендітна. Свєта відчула солодкий запах парфумів і захвилювалася: їй дуже не хотілося, аби її знайшла тут жінка. Свєта взяла її за руку й тихо прошепотіла:
