Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (читать книги полные .TXT) 📗
Опівночі, коли Тарас під'їхав до оперного театру, дощ уже припинився. Перед входом до театру стояла самотня постать у сірому плащі й такій самій сірій кепці. Тарас, не виходячи з машини, постежив за Льонею. Потім вибрався, гукнув його, і клієнт попрямував до старого «опеля» дріботливою ходою, не львівською, що змусило Тараса поблажливо посміхнутися. Він навіть устиг уявити собі, ніби хода Льоні була типовою ходою жителів містечка Ворожби, звідки Льоня прибув. І тут уже, уявивши собі вулицю невідомого йому міста, заповнену Льонями, що ось так чудно крокують у своїх справах, Тарас розсміявся.
– Чого? – запитав здивований Льоня, зупинившись біля машини.
– Та так, анекдот згадав, – збрехав Тарас і, теж не привітавшись, умостився на своє сидіння.
Наступні три години тягнулися напрочуд повільно, незважаючи на швидкість, яку розвивав старенький «опель» по бруківці Городоцької, Личаківської та Зеленої. Кілька разів Льоня скрикував, кидав руки в пах, просив зупинити машину. Але останній камінь тримався, як останній боєць Брестської фортеці. Тільки після декількох коротких проїздів по ямах Лісової вулиці на блідому обличчі Льоні спалахнули якимось електричним світлом очі. І Тарасу здалося, що в салоні раптом стало світло. Льоня і сказати нічого не зміг, а тільки його рука раптом схопилася за праве плече Тараса, і той усе зрозумів. Він ударив правою ступнею по педалі гальма і тут же вимкнув двигун. Машина сіпнулась і зупинилася. Раптова тиша вдарила у вуха. Льоня застиг, і обличчя його завмерло з підібганими тонкими губами і трохи вперед висунутою щелепою. Його тонкий ніс, здавалося, загострився ще більше.
Тарас простягнув йому скляну банку. Льоня не поворушився, тільки рух його зіниць підтвердив те, що банку він помітив. Через кілька секунд він одмахнувся від банки жестом тремтячої руки, потім цією ж рукою відчинив дверці машини і просто відвернувся від водія, переставивши зведені разом ноги на поріжок машини. І знову завмер.
Спантеличений Тарас опустив банку собі на коліна і терпляче чекав.
Через декілька хвилин Льоня гойднувся вперед і зліз із сидіння. Він тепер стояв перед машиною спиною до водія. Його рухи були скуті. Тарас спостерігав, як клієнт розстібає плащ, нахиливши голову донизу, як морочиться з «блискавкою» брюк.
Час зупинився, і тривала пауза починала діяти Тарасу на нерви. Нарешті Льоня повернувся до водія обличчям. Він стояв, лівою рукою притискаючи до грудей борт розстебнутого сірого плаща. Праву руку він простягнув Тарасу, і на долоні Тарас побачив сірий камінчик, більший за звичайний. Узяв його й опустив у банку, що лежала на колінах. Камінчик цокнувся об скло, і знову стало тихо.
– Я обісцявся, – надривним шепотом з нотками трагедії мовив Льоня. – Як пацан…
– Буває, – м’яко мовив Тарас. – Це через камінь…
Льоня ледве помітно кивнув.
– Можна сісти? – він показав поглядом на своє сидіння.
І, не чекаючи відповіді, повільно всівся. Потім витягнув із кишені плаща тисячу російських рублів одним папірцем, простягнув Тарасові.
– Куди відвезти? – запитав Тарас.
– А куди відвозять обісцяних?! – з гіркотою пригніченим голосом сказав Льоня. – На вокзал!
Тарасу знову здалося, що від клієнта пахне бензином.
Вже на привокзальній площі, перед тим як вийти з машини, Льоня подякував Тарасу і сказав, що якщо той коли-небудь буде проїздом у Ворожбі, він йому подарує повний бак справжнього «дев'яносто п'ятого».
– У нас у місті море бензину, – похвалився він. – Через нас цистерни з Білорусі та Литви йдуть, ми з кожної по декілька тонн зливаємо! Тим місто і живе!
Тарас провів Льоню поглядом, поки той піднімався по сходинках до входу у вокзальну будівлю. Льоня йшов дрібними кроками людини, що відчуває фізіологічний сором і фізичну незручність через свої мокрі брюки.
«Добре, хоч на ньому є плащ!» – подумав насамкінець Тарас, перш ніж натиснути на педаль газу.
Через двадцять хвилин він уже був біля улюбленого нічного віконця, за яким сяяло світло і всміхалася Дарка, а її руки, цієї ночі – в темно-синіх рукавичках, просовували в проріз для купюр чистенькі чорні попільнички з написом золотого кольору: «Venezia». Потім вони пили каву з цих імпровізованих «блюдець», кожне по свій бік обмінного віконця. І говорили, говорили ні про що і про себе, слухали голоси одне одного. Розмова сама собою вийшла на можливість побачення в іншому місці та в інший час, і Дарка, на велику радість Тараса, погодилася. Вони умовилися зустрітись на проспекті Свободи, біля Діви Марії, наступного вечора о шостій.
– А чому ти раніше не погоджувалась? – здивувався втішений новиною Тарас.
– Раніше мені тато не дозволяв, а вчора сказав, що не проти.
– А хіба він мене знає?
– Вже знає, – Дарка простягла руку до лівого верхнього кута віконця і, знявши звідти щось, показала Тарасові.
Це була маленька веб-камера.
– Він про тебе все дізнався і сказав, що ти – нешкідливий лопух без кримінальних і політичних зв'язків. – Дарка всміхнулась і почепила веб-камеру на її попереднє місце.
Тарас теж усміхнувся, тільки його усмішка цього разу виявилася дещо неповноцінною, немов йому з ложкою смачного борщу на зуб потрапила ціла перчинка.
– А куди ти мене поведеш? – запитала грайливо Дарка, дивлячись просто у вічі Тарасові.
І перчинка пропала, усмішка вирівнялася.
– Ні, ми просто підемо по вулиці й заглянемо до третьої числом кав'ярні, – сказав він і приклав долоню до шибки віконця.
З іншого боку до другої шибки віконця Дарка також приклала свою долоньку в темно-синій рукавичці. Тарасові здалося, що він відчув її тепло.
Розділ 17
Повернувшись додому, Тарас звично роздягся і влігся на диван. До виконання Державного гімну залишалося не більше двадцяти хвилин. Тіло відчувало втому, але в голові було світло, нібито там увімкнули лампочку-стоватку. І думкам у голові через це внутрішнє світло було так просторо, що здавалося: знайдеться там місце і ще для тисячі інших приємних роздумів, які, звичайно ж, починались і закінчувалися Даркою, і знову починались і закінчувалися нею. Вона зайняла ввесь простір, усі клітини його мозку, відповідальні за емоції та уяву, працювали немов тільки на неї, на її імідж, на її «піар». Його мозок був зараз геніальним іміджмейкером Дарки. Її руки в темно-синіх матер’яних рукавичках до ліктів ніжно доторкалися до Тараса зсередини, немовби вона вся перебралася всередину його тіла та всередину його мозку, і йому не треба було шукати способу доторкнутися до неї, досить було відчути її присутність у собі, всередині своєї власної оболонки.
Він лежав, накрившись легкою ковдрою, накопичуючи під нею своє особисте тепло для легшого входження в сон, такий потрібний і необхідний для того, щоб потім бадьорим і радісним приготуватися до їх першого побачення. Йому багато не потрібно, годинки чотири, може, п’ять. Йому напевно щось снитиметься. Можливо, що навіть минула ніч і пиття кави з чорних попільничок із золотим написом «Venezia» на дні. Цього нікому не розповіси, тому що ніхто не повірить, по-перше, в те, що таке кавування можливе, а по-друге… По-друге, і по-третє, і по-десяте, усе, що відбувається вночі, вдень здається нереальним. Якщо розповісти, що дівчину, яка працює в нічній обмінці, замикають, як принцесу у вежі, з купою валютних багатств під рукою, а потім, уранці, відмикають і відвозять! Якщо розповісти, що принц без коня, але на старому «опелі», приїздить до цієї замкненої вежі й намагається цю принцесу звільнити! Якщо розповісти, що принцеса, з симпатією начебто ставлячись до принца, таємно знімає його веб-камерою й показує портрет королю-батькові, а той доручає своїм стрільцям вирахувати і «пробити» за системою цього принца, перш ніж дасть згоду на те, щоб принц визволив принцесу з вежі! Та він сам би ніколи не повірив у реальність того, що відбувається! Але ніхто його і не просив вірити. Для нього бачити – це вже вірити. А він усе це бачив, чув, пережив і переживає досі!
